Володимир Дрозд – Семирозум

Слова, які зараз прочитаєте, лягли на папір після декількох моїх поїздок у рідні місця, на північ Полісся. Вигадок, фантазій межи тих слів — щонайменше. Це минувшина моїх дідів, батьків, сторінка з історії суворого, лісного краю.

ОСІНЬ. МОЛИТВА

Прийшла сестриниця із школи, глянула на ґанок, чи не виглядає з дверей мати — Марта якнайсуворіше заборонила дочці відволікати дядька од роботи, — і притулила до нижньої шиби своє вилицювате обличчя:

— Дядьку, ви не читаєте?

— Ні, — відповів я.

Слово честі, мені самому обридло черкати червоним олів-цом зошити семикласників, а тих зошитів усе не меншає,— л ледве доніс від школи, учора в двох класах був твір.

— Микола Чемерець телевізора купив. От ідіть подивіться.

Я накинув пальто, ступив на ґанок. Справді, Миколай та Андрій Лозовий сиділи на даху, лаштували хрестату антену. Орина, жінка Миколая, підтримувала внизу драбину. Це так здивувало та зацікавило мене, що я зважився почалапати попід призьбою, над самісінькою багнюкою, до тину. Земля була м’яка і слизька, кілька днів підряд мрячило, осінь видалась щедрою на воду. Але я таки щасливо перебрів кут городу, на якому ще білів капустяний лист, спинився біля перелазу.

— Миколай! — гукнув. — Ти що, телевізора купив?

— Купив, пане вчителю, — басовито відказав з гребеня Чемерець. — А що, хіба я бідніший за інших?

І він зирнув на сусідню — через вулицю — хату. Там теж височіла телеантена. Посеред двору стояв сам господар — Павло Дахновець. Косив оком на Чемерцеве подвір’я, але в поміч не спішив. Мабуть, чекав, доки покличуть. Його не кликали.

Ці дві родини — Чемерці й Дахновці — давні суперниці, них однаковісінькі хати, однаковісінькі ворота, однаковісінькі хліви, навіть сади дуже схожі. В обох родинах по двійко дітей.

Минулого тижня я був у колгоспній конторі, домовлявся про поїздку старшокласників на виставку, до міста. Поки голова колгоспу розбирався з нарядами, я стояв у коридорі, слухав, як дядьки доймали Чемерця:

“Як ви з Дахновцем ото так прилаштовуєтесь, що й діти ваші геть схожі?”

“Чемерець проект у Павла свиснув і пече з готового”.

“По типовому…”

“Ха-ха-ха!..”

Перший у селі, — після колгоспного голови, — купив телевізора Андрій Лозовий. Сім’я велика, працьовита, двоє дівчат на фермі, доярки, сам Андрій — біля молотарок та машин” усіляких ходить, теж чималий заробіток. Трохи пізніше ще один телевізор придбав Семен Кугляк. Цей трактористом усе життя в колгоспі, позаторішнього хліба досі не забрав з комори. Десь по жнивах причастився до культури й цивілізації Дахновець — стару корову продав, на господарстві теличку залишив, та й обоє вельми беручкі до роботи. Тепер — Миколай. П’ятий телевізор у селі. І нікому я так не дивувався, як Чемерцю. Коріння цього подиву — в дитинстві. Бо тоді ми сусідували. Був Миколай якийсь хирлявий, зачуханий, як у нас кажуть, ще й недочував на одне вухо — по війні міну розряджали на цвинтарі, то його контузило. За тепла пас із своїм дядьком Батраком людську череду і щовечора в іншій сім’ї вечеряв. Ще й на обід давали, тому ходив завжди з полотняною торбою. Взимку він майже не злазив з печі. Щороку в нього зимувала якась болотна пташка: то кулик, то деркач, то качка з підбитим крилом. Од того в хаті стояв гострий болотяний дух. Пізніше Миколай пристав у прийми до перестаркуватої Орини, яка молоко приймала. Правління колгоспу призначило його бригадиром фермівської бригади. Тепер ось сестра сусідує з Чемерцем.

— Де ж ти, Миколаю, грошей стільки набрав? — запитую, коли Чемерець спустився з даху і підійшов до мене припалити. Я знаю, що вони з Ориною звели позаторік будинок на дві кімнати і ще, мабуть, не встигли боргів позбутися.

Миколай хитро всміхається:

— Чого доброго, а грошей, пане вчителю…

Мені не зовсім до серця оте насмішкувате “пане вчителю”, але я змовчую. Миколай знає мене з колиски, і чоловікові трохи дивно, незвично, що зараз навчаю його дітей. А щодо телевізора — здогадуюсь: його молодший брат шоферує в місті, певне, узяв у кредит. Тепер Орина не згає жодного робочого дня та й Миколай з останнього тягтиметься, будуть виплачувати. Зате не відстали від Дахновця.

Надвечір чую, як голосиста Орина гукає до своєї сусідки через вулицю:

— Катерино! Що там сьогодні в телевізорі?

Гукає байдужно, ніби між іншим. Але в цій умисній байдужості, в буденності небуденної фрази — величезна гордість.

— Нічого доброго, — відповідає з ґанку Катерина. — Якась там опера. По другій програмі кіно про Місяць передаватимуть. У вас другу приймає?

— Чого б це він не приймав? — трохи непевно гукає Орина. — Наш телевізор усі програми приймає.

Десь за півгодини у двері стукають. Заходить Миколай.

— Приходь увечері на телевізор,— каже.— Жінка запрошувала.

— Дякую. Прийду.

Виходить. А невдовзі під вікнами, на кутку, дзвенить Оринин голос:

— Приходьте до нас на телевізор! Уже показує…

— Приходьте до нас на телевізор!..

Повечерявши, іду до Чемерця. Там уже густо люду. Прийшли навіть ті, які досі ходили на вечорниці лише до Дахновця. Нове завжди більше вабить. На покуті — синє вікно екрана. Час від часу зображення зривається, провалюється в невідь, натомість по склу біжить пінистий потічок. Тоді Чемерець підхоплюється, вертить ручки. З темряви гучать голоси:

— Миколай, ти його кулаком свидани…

— Може, спужається.

— У Дахновця — луччий. Завжди показує.

— Так то ж, мо, дорожчий…

— Однаковий, — нервує Орина. — У нас ще й дорожче, бо за доставку платили. А в Дахновців — з сільмагу…

Пізнаю по голосах — облич не видко. Лише коли екран знову оживає, з темряви проступають голубуваті лиця

Шфедвіх. Посередині, біля Орини, сидить дід Кирик. Шапку повісив на ковіньку, на шапці — руки.

— А ото ж що воно за поле, а неба нема? — питає дід, коли телевізор оживає.

— Так то ж на Місяці, діду, — сміється Миколай. А яке ж там небо?

— Ніяк я, старий, не втямлю, а хто ж його, того Місяця, так близько бачив?

— Чули ж, що в телевізорі казали, — сердиться Орина, ніби недовір’я Кирика кидає тінь на її радість. — Ракету туди послали, вона й сфотографувала.

— Ти диви… — вовтузиться на стільці дід. — Значить таки на Місяці. А дай я придивлюсь до Семирозумових садів.

Підсовує стільця ближче до столу, головою геть затуляє екран. Аж пальцями по склу водить. У темряві зчиняється галас. Усі дружньо сварять Кирика. Нарешті Орина вертає діда разом із стільцем на його колишнє місце. Дід ображено підводиться, надіває шапку, мимрить до себе:

— Жодного дерева там не видать. Сама пустель. Брехав певне, покійний Семирозум, не в ніч кажучи…

Хреститься. Тоді до Миколая:

— А тобі скажу — спасибі та й бувай. Не думай, що ти лише телевізора маєш. У Дахновця мене ніхто од екрана не відтягує. Хоч голову в телевізора встроми — Катерина і словом не обмовиться.

Прошкує до порога. Я — за ним. Тихцем, аби Орина не помітила, бо образ буде на тиждень. Виходимо з дідом на двір. Темно й вогко, наче в земляному погребі. Кирик, стукаючи ковінькою по тичках, спішить до Дахновцевого обійстя. Я ледве встигаю за ним. Зупиняємось біля воріт.

— Діду, — кажу,— а що ви про сади Семирозума згадували?

— Хіба не чув? — дивується Кирик. — То ж Матвій Семирозум усе про ті сади ще за моєї молодості байки розповідав. Ще як на хуторі ми жили. Усе на Місяць намірювався полетіти. Таки б і полетів, коли б не Данилко Бугай та Філарет. Приходь завтра на пожарню, покуримо, розкажу…

Дід поспішає до Дахновця, щоб не проґавити кіно. Я стою біля хвіртки, дивлюсь у темне, низьке небо. З па м’яті випливає далеке, дитяче…

“Бабцю, а чому Місяць такий білий?”

“Казав колись Семирозум, що він увесь у садах, і, як цвітуть сади, то Місяць білий, а коли червонястий — то яблука достигають…”

“А хто такий Семирозум?”

“Дядько такий був”.

“А де він тепер?”

“Застрелили його погані дяді. Давно ще”.

“Ще як я був зовсім маленький?”

“Ага. Ще давніше”.

“А які там дерева на Місяці — яблуні?”

“Мабуть, що яблуні. А може, і груші, і вишні є. Усякого плоду, мабуть. Хіба знаття, коли ніхто там не був?..”

Наступного дня після уроків я іду на пожежню, до діда Кирика. Повернувшись пізно ввечері, сідаю до столу, знову берусь за зошити, але не читається. Все ще звучать дідові глина, якісь дивні люди бродять навколо. І я мимохіть починаю писати про Матвія Семирозума. Все, що почув з Кирикових уст. Слова лягають легко, сиджу за північ.

*** *** ***

Хтось шарудить у сінях, хтось гупає на горищі, хтось проходить повз вікна, і призьба осипається під ногами невідомого.

Філарет підводиться з полу, намацує люльку, смокче колодну гіркоту — боїться світла, боїться лишитись віч-на-віч з чорними зіницями шибок. ”

Хтось стрибає з призьби, хтось ковзає через перелаз, хтось іде по саду — шелестить гілля, кроки вогко гаснуть.

Філарет бере з-під подушки дробовика, ступає до дверей. У сінях сторожко прислухається.

З комори чути сонне дихання служниці. Шарудить мишва в полові.

Філарет гримотить гаками, засувами. Дуло дробовика наперед, у чорну щілину — пітьма густа, як дьоготь.

Зупиняється на порозі, полегшено зітхає: нічиї руки не тягнуться до нього з темряви. Але затишку, спокою немає, як немає його давно. Бовваніють край двору комора та конюшня, в городі темніє, ніби градова хмара, клуня. Далі починається чужий світ, що зазіхає на Філаретове добро, на його кревне, добуте мозолями, потом, жилами. Він ненавидить не лише хутір, що півсотнею хат втулився між боліт. Він ще глибше ненавидить той, далекий, світ, од якого не вирятують навіть сто верстов розбагнюченої осінньої хлюповиці до найближчого містечка, світ, що незрозуміле чому божеволіє і хоче своє божевілля занести сюди, в царство Філарета.

У хуторі зароджується гомін, валують пси, Філаретове серце неприємно скімлить, але за хвилю все стихає, тільки за яром, де Семирозумова хата, теленькає дитячий сміх.

“Знову Семирозум грається. Ще один божевільний”, — з раптовою злістю думає Філарет і йде через двір до конюшні. Стукає кулаком у широкі дощаті двері.

— Хто? — доноситься з-за дверей глухо, заспано.

— Я… На гулі не здумав повіятися?

— Що ви, хазяїне. Стережу, як було наказано, — відповідає наймит Данило, син Матвія Семирозума.

Зачувши господаря, пирхають коні.

— Ну-ну… Завтра з першим півнем — до клуні.

— Та знаю…

Іванко тулить холодне держално до грудей і хукає на застиглі руки — сіверець гострий, колючий. Земля мерзла, ноги в шкарбунах крижаніють, але жодна сила не примусить хлопчика покинути смолоскип і тікати на теплу піч. Навколо пітьма, хоч око виколи, і дядько Матвій не побачить сльози, що її видавив невмолимий холод.

Семирозум викрешує вогонь — іскри колють ніч крихітними, червонястими голками. Іскри сиплються на Іванкові рученята, лоскочуть теплом, Іванко розтягує в усмішці щербатого рота.

— Горить, горить! — кричать хлопчаки.

Іванкові навіть трохи заздро, що не він, найближчий сусід дядька Матвія, перший бачить тліючу губку. Він дивиться, як летять і гаснуть у польоті іскри. Вітер роздмухує губку, спалахує жмуток-соломи, Іванко ще вище піднімає смолоскипа і завмирає, напружений та врочистий, ніби сам дяк з хрестом на схід сонця у Великдень. Смола потріскує, капає на Іванкові шкарбуни і, нарешті, займається ширшим, багряним полум’ям.

Семирозум бере смолоскипа з Іванкових рук. Мерехтливе коло росте, вириваючи з пітьми зграйку хлопчаків. Двоє підтримують великого повітряного змія. Змій вище за них, вітер шарпає вощене полотно, виляскує хвостом, що губиться в ночі. Семирозум — він зараз ніби виростає в хлопчакових очах, висвітлений гуготливим полум’ям, старий сірячок та облізла заяча шапка стають схожі на вбрання богатиря — закріплює смолоскипа позад змія, і тепер він видається могутнім крилом, що ним ось-ось змахне казкова жар-птиця.

— Нумо, хлоп’ята, — каже Семирозум, дістаючи цівку і сіпаючи нитяними віжками. — Рушимо…

Хлопчаки підіймають змія, царина оживає від гупання ніг об мерзлу землю, од збуджених вигуків і щасливого дитячого сміху. Полум’я смолоскипа тріпочеться, вигинається, ніби ось-ось згасне, і раптом вибухає новим, свіжим квітом.

Усім знаходиться робота, всі поспішають, лише Іванко без діла. Він хапає повстяне охвістя змія і біжить за дядьком Матвієм по царині. Один шкарбун спадає, але Іванко вже не чує холоду, він хмеліє од вітру та радості. І вже самий кінчик хвоста в його долоні; вже й він вислизає, змій шугає угору, підсвічений смолоскипом, семиголовий, зубатий, страшний, зовсім як отой, що з ним бився Котигорошко.

— Летить, хлопці! — гукає Семирозум, і голос його не по літах молодий.— Го-го-го-о!

Іванко стоїть, задерши голову, а змій усе віддаляється, все меншає і нарешті губиться в темному, хмарному небі, тільки багристе око світить з пітьми. В Іванковій душі росте заздрість до змієвої легкості, уява несе його під самісінькі хмари.

“Коли б не випускав хвоста, змій би й мене підняв, як той смолоскип,— міркує хлопчак, тулячи до холоші босу ногу.— А потім би опустив десь за болотом. Змій дужий! Бач, як бився в полотно вітер, а змій осідлав вітер! Я б міг смолоскип тримати…”

У небі, мабуть, жахно, але дуже хочеться” в небо. Тільки б материні рукавиці надіти, бо вгорі вітер злий, геть руки застуденіють, не втримаєшся.

Хмеліє Іванко. І вже шугає під хмарами, лад болотами, лісами, над обмілілим джерелом, де купаються в жарінь корови й дітвора, над Гутищем, і вибігають з хат люди, і дивляться в небо, і мати з двору тривожно милується сином. А може, й батько бачить його здалеку, з війни… Іванкові тужно, лоскотне, щасливо, ніби в дивовижному сні…

Семирозум сміється з усіма, радіє з усіма і тривожиться з усіма, коли змій неждано шпорхає вниз, ніби потрапляє в ополонку. Але чим вище забирається вогник, тим менше радості в Матвієвій душі. З подивом пригадує, як гарячково клеїв полотняне вітрило, бо навіть самому не вірилось, що змій підніме смолоскипа. А якщо підніме, то буде свято для всього хутора, буде щось неймовірне. Але нічого не сталося, хутір спить, тільки пси розвалувались на галас та дітвора веселиться. Коли Семирозум зробив лісапету, зовсім як в отого Ковчинського економа, тільки дерев’яну, за ним бігли вулицями теж самі діти. Баби хрестилися, Денис плювався, Кирик мовчав, а Філарет злостиво посміхався. А вирізав з березового кореня бісика Антипку, якому дверима п’ятку відчавило, тільки Маріїна Любка повірила, що він ночами оживає та творить усілякі дива, ще й Гуркала попросила вирізати, бо він щоночі у димарі вовтузиться, а на очі ніколи не з’являється. В хуторі нікого, окрім дітей, не здивуєш. Темний люд і недовірливий.

Філарет, нечутно ступаючи, крадеться вздовж призьби до перелазу.

З-за рогу дихає сіверко, листя шарудить під чобітьми,— навертає на зиму,

Філарет швидше вгадує постаті яблунь, аніж бачить,— третя, четверта, п’ята, а зараз дідова могила, тоді два кроки ліворуч, де весною вштрикнув вишеньку.

Присідає. Вишня лиже обличчя скрижанілим гіллям. Камінь тутечки, прикмети, відомі йому одному, заспокоюють. Філаретові пальці ще якусь хвилину ласкаво пестять холодну землю — тут його майбутнє, майбутнє роду, і хай спалахнуть вогнем ці комори, хати і клуні, хай впадуть усі банки та контори отого хворого світу, що починається за сто верстов хляповиці, все одно Філарет лишиться Філаретом, першим і єдиним господарем у Гутищах. Кортить торкнутись пальцями золотих п’ятірок, золотих карбованців, золотих перснів, хочеться зігрітись біля золота, але він не скоро може дозволити собі таку втіху, хіба що по різдву, коли продасть кмітливим людям хлібець і поповнить своє заповітне.

Раптом внизу, за яром, знову вибухає гомін.

Філарет підводить голову і бачить крізь гілля, як над хутором рожевіють хмари. Перша думка — про клуню, необмолочений хліб та пожежу.

Він біжить, затиснувши пітними долонями ложе рушниці,— готовий до всього. Спиняється на городі — клуня непорушно височить у небі, а полум’я — далі, над хутором. І не полум’я, а щось червоне, хвостате полощеться під хмарами, ніби відьма на вінику вертає з гудів у свій димар, а піч натоплено. Філарет лячно хреститься.

Вітер котить од хутора захоплений дитячий лемент.

“Семирозумова чергова витівка! Гицеля старого”,— лютує Філарет і стріляє в червоний привид.

Дробини безнадійно губляться в небі, а вогник мерехтить, дражниться…

— О-го-го! — гукає Семирозум.

— О-го-го-го! — підхоплює хлоп’яча зграя, розносячи переможний згук по царині, болотах і темному лісу.

І небо озивається. Крихітний вогник розпускається, квітка хизується червоними пелюстками. Якусь мить вона гойдається вгорі, далі починає безнадійно падати в сувору пащу мовчазного лісу.

— Загорівся… жалібно видихує Іванко.

— Загорівся… Полотно загорілося,— понуро згоджуються хлопчаки.

А за хвилину вже сперечаються, чи вітром збило полум’я на змія, чи зайнялось держално смолоскипа і вже звідти вогонь перебіг на полотно.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Дрозд – Семирозум":
Залишити відповідь

Читати казку "Володимир Дрозд – Семирозум" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.