Семирозум мовчить.
Вогненна куля падав в ліс, на мить вихопивши з пітьми рукасті вершини дерев. Нитка вмирає, квола, байдужа.
“Треба змотати,— ліниво думає Семирозум,— треба змотати…”
Вулиця всмоктала хлоп’ячий гамір — метнулись по хатах, бо й так від батьків дістанеться. Тільки Іванко стоїть віддалік, співчутливо пошморгує носом.
Семирозум намацує цівку. Нитка повзе повільно, брудна, мокра, а разом з ниткою повзуть вчорашні й завтрашні клопоти, хмурі думки та невгамовані болі. З першими півнями треба спішити до Філаретової клуні; весь день клепати ціпом, а вдома тин валить вітер, дах промокає, картоплі тільки до посту, а Данило гне спину на Філарета за кусень хліба та латані штани, а двоє старших лежать десь у Галичині і вже ніколи не зведуться… І все-всеньке на світі таке незугарне, незатишне, а він пускає зміїв з хлопцями, ніби те личить старому чоловікові…
Нитка десь чіпляється за гілляку, Матвій роздратовано сіпає, нитка обривається. Він спльовує і важко йде до темних обрисів хат.
Іванко підбігцем навздоганяє Семирозума.
Пітьма гусне. На Філаретовім кутку одиноко виє пес. В осокорах тужить вітер.
У Матвієвім серці — ніч.
— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене,— захлинається словами та вітром Іванко.— Я одною рукою візьмусь за держално, а другою— за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас…
Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.
Осінній вечір злизує з меж тини та вишняки і саме небо, що лишає по собі чорну пустку.
Бугаїха востаннє випльовує на Маріїн город лайку і грюкає сінешніми дверима. Але чорні жерла вікон насторожено чатують Марію. І вона виказує їм усе, що наболіло на серці. Лайка її важка і брудна, наче осіння пітьма, і така ж безнадійна і така ж безпомічна. Марія вихаркує слова, і після тієї клопіткої роботи на краю темного городу їй легше дихається.
Окрім простудженого Маріїного голосу ніщо ані шелесне на кутку — тільки бугай час від часу тяжко зітхає у засупоненім бадиллям хлівці.
— Щоб у твого бугая, шльондро, як і в Дениса твого пришелепуватого, всохло! —кидає Марія востаннє і вертає до хати.
Поки бреде картоплинням, заточуючись у невидимі вибоїни та перечіплюючись об сухе соняшничиння, до дна не виплескана лють сканує в пітьму злими слізьми, їй став дуже жаль себе.
А навколо тільки в’язкий морок і ніде не зажевріє, не блисне.
Бере з пригребиці оберемок вогкуватого картоплиння — знову вранці диму наковтаєшся — і, з гуркотом штурхнувши ногою зголоднілого Бриська, заходить до хати. Кидає колив’я під припічок.
— Мамо, їсти…— долинає з печі.
— А щоб ви повиздихали,— кричить Марія, радіючи, що є на кому зігнати тоскну злість.— І коли ви перестанете дзьобати мою бідну голову? Нишкніть, бо як демену…
Піч нишкне.
Марія дістає з полиці глевтяка, кришить у миску дрібними шматочками, весь час ревниво промацуючи долонею хлібинку, аби лишалось ще хоч половина. Змочує хліб криничною водою, сіє дрібок солі, береться за край миски і несподівано опускає руки. Тепла, щемна хвиля відморожує серце/ Марія дістає з найвищої полиці пляшечку з олією — берегла в борщ, по краплі,— і щедро смачить у темряві мокрий хліб. Намацує в мисниках три щербаті ложки, іде до столу:
— Вечеряти, діти…
— З олією, мамо, правда, з олією? — гукають Іванко та Любка, скочуючись з печі. Вони прислухались до кожного шереху.
— З олією,— видихує Марія всю свою ніжність і пестить долонею Любину голівку, не торкаючись своєї ложки.
Незабаром, вчувши перестук дерев’яних ложок об дно миски, запинається хусткою ? стомлено каже в темряву:
— Залазьте на піч. Тільки не жируйте. Завтра рано розбуджу — Люба куделю Філаретисі прястиме, а ти, Іванку, цівки стругатимеш.
І вже з порога:
— Я до Улити збігаю. Двері сама примкну.
Сховала ключа під причілок, ніби справді було що красти, затисла під полою половину хлібини й розтанула її мороці.
Матвій винувато, навшпиньки крадеться до лежанки, намацує подушку, знімає чоботи і, не роздягаючись, вкладається спати. Не хочеться будити Прісі та й вставати завтра з першими півнями. Заплющує очі, радий одразу ж попливти в сон, але сон бариться. Замість сну несподівана байдужість до всього на світі. Пригадує схвильований голос Іванка і усміхається трохи заздро: захотілось хлоп’яті птахом статика того не знає, що людині судилося до скону н землі копатись, та ще й не в своїй, а в чужій землі. Як високо не підіймайся, все одно на землю повернешся. А тут на тебе добре товариство чекає: і Філарет, і злидні, і горе, і сам на себе…
Чим би не захопився він, Семирозум, завжди триває те захоплення лише кілька днів, вистачає його тільки на стрибок, а не на багатоденну, цілеспрямовану ходу. І хоч казав колись учитель із села, що, коли б освіту Матвію, він би до знаменитих людей піднявся,— неправда то, таки неправда. Бо швидко все обридає Матвію, збайдужує він.
Ось уже і зараз не хоче і не може думати про змія, хоч ще вранці горів ним. Отаке було й з велосипедом — досі гниє десь на горищі, і з бісиками, і з вітряком;, що мав тормосити решето з зерном, а натомість лише хлопчаків бавить. “Порох уже сиплеться, а розум дитячий маєш”,— лається Пріська.
І таки справді, коли б він мав глузд, не ходив би до Філарета на підзаробітки, а таке метикував би, що цінується.
“Маєш золоті руки,— сказав якось, під добрий настрій, Філарет,— а позичаєш у мене пуд жита на матаржаники. Хай би вже безрука голота…”
Філарет полюбляє словом вколоти його. Проте Семирозум не заздрить Філаретові, різні стежки в них. До Матвія он здавна і діти, і дорослі липнуть, а до Філарета — самі гроші. Вовк вовком.
І од відчуття дивовижної переваги своїх злиднів над Філаротовим багатством у Семирозумовій душі — світлішає. Він повертається на спину — біла стеля ледь проглядається в темряві, швидше вгадується, наче небо крізь густий туман, але від того ще химерніші думки народжуються в голові.
Ось-ось туман розвіється і перед очима розчахнеться зірчасте небо,— кожна зірка велика й соковита, наче вересневе яблуко, тому небесному саду немає кінця-краю… І вже перед ним не саме небо, а його відображення на тонкому полотні, сувій котиться, а зорі — яскраво-білі на синьому тлі — світять ясніше, ніж справжні, божі. Трохи лячнувато Семирозуму, що він посягає перевершити божу красу, але то хвилинне почуття. Йому хочеться зараз же, не зволікаючи, .стругати квадратну дошку, вирізьблювати па дереві ямкуваті зорі, чаклувати над фарбою з дубової та вільшаної кори — руки сверблять, якась невідома сила так і штовхає його в рух, у роботу. Дивиться в стелю і бачить над собою полотняне небо, всіяне його, Семирозумовими, зорями, і несподівано провалюється в забуття, щасливо всміхаючись крізь сон.
Через увесь хутір Марія іде до баби Улити. Відколи війна, мало не щовечора риплять двері Улитиної хатинки — ворота не риплять, бо воріт немає. Ні кола, ні двора, тільки слава доброї ворожки і тримає бабу Улиту. Бо хіба шкода ласкавого слова для згорьованої жінки, хіба шкода вселити надію у виплакані очі і зігріти крижаніюче серце? Баба Улита багато зазнала на своїм довгім віку, знає: надія — то останнє, що має на цім світі бідна людина, і ворожка щедро сіє її, не турбуючись, що зійде на тій химерній ниві.
Марія щомісяця бігає ворожити до Улити — аби покропити рану цілющою водою приязного слова.
— Добрий вечір, бабусю…— шепоче в темряву хати жінка і хреститься.
— Хто ще не забув старої Улити? — котиться з печі хрипло.
— Та Марія Іванова.
— А це ти, дівонько-криниченько, личенько-місяченько? А я в саду руту рвала, тебе споминала.
— Чого споминали, бабусю? Може, щось лихе? — тьохкає Маріїне серце.
— Та ні-бо, до слова прийшлося. Вже б можна старим костям і не рушати з печі, тут би й помирати. Мила пташечко, невеличечка, по доріженьці скаче, дурна дівчинка, нерозумна, що за козаченьком плаче. Дай рученьку, Марієчко, бо несила костей підняти…
Мова ворожки химерна, таємнича, але м’яка й ласкава, аж плакати хочеться. Марія подає руку, бабця ковзає з печі на лежанку, з лежанки на піл, з полу — на долівку.
— А скажи ти, коню, що я оженився, була молода — холодна вода, були бояри — на небі хмари, були сватечки — чорні галочки, були світилки — на небі зірки, а про твого І мана нічого не чути?
— Не чути, бабусенько, ні словечка,— хлипає. жінка, тицяючи в холодні Улитині руки окраєць хліба.— Уже всі очі продивилась…
— І-і-і, лебідонько, я все життя, од самого молоду, виглядаю, а тополенькою так і не стала.
— Якою тополенькою? — жахається незрозумілого Марія.
— Мила постіль постелила — спати не лягала, створила оболочок — милого чекала. Не є мого миленького, гей-гей, не є мого Йвана, буде моя постеленька стелена до рана,— примовляє бабка Улита, роздмухуючи жарину на припічку та запалюючи свічку. Марія плаче.— Ой, густий очерет та й лепехуватий. Чи ти мене не пізнав, пришелепуватий?..
Марія сміється крізь сльози. Улита свічечку на лаву ставить, а зеленкувату чарку з водою — на стіл.
— Подай, дівча, човен і воскову свічку, нехай сяду, перепливу через бистру річку. А де твоя обручка, Маріє?
Жінка похапцем смиче пальця. Заручальний перстень дзенькає об денце чарки. Бабка садовить Марію до столу, запинає з головою чорною хусткою, тільки з боку свічки лишає щілину, і весельце світла живить воду, червонясте блимає на мідній обручці.
— Гляди на перстень, Маріє, і побачиш свого Іванка, першим разом, добрим часом господу богу помолимось, і матері божій, і пречистій святій, і всім святим. Ішла Марія із-за моря, несла воду із комор’я, воду розлила, раба божого Іванка на порозі узріла. Гляди, Маріє, на перстень, і побачиш свого Івана, і побачиш свого Івана, і побачити свого Івана…
Маріїні очі сльозяться, од її дихання вода в склянці лопотить, брижиться, в голові туманіє, а з темряви —— настирливий бабин шепіт:
— …побачиш свого Івана… побачиш свого Івана…
І так їй хочеться хоч один разочок, одним оком зирнути в рідне, напівзабуте обличчя, бо й за подружнього життя не встигла надивитися — то в Таврії на заробітках, то Філарету борги відробляє. Увечері повернувся з Таврії, а в полудень повезли до міста, на війну. Він ішов за возом, похнюпивши голову, а вона чіплялась за його-руки, за його плечі, за свій відчай, за свої сльози, аби тільки за що-небудь триматися, щоб світ не завертівся, не потьмянів, бо ще двійко слідом бігли, за спідницю ухопившись.
Вода заспокоюється, прозорішає, і вже біліє в персні дорога, а по дорозі, за возом, бреде Іван, опустивши дужі, грабасті руки.
— Озирнись, Іванку, озирнись, хай гляну в твоє личко, в твої оченята… — пристрасно шепоче-просить Марія.
І він озирається, він вибачливо всміхається самими вустами, бо очі сумні, змучені. А далі шлях порожніє, знову брижиться вода і лопотить на денці світле весельце, ніби нічого й не було, нічого й не бачилось…
— Він озирнувся,— радо каже Марія, підіймаючи край хустки.— Озирнувся, бабусенько…
— Тоді ось-ось повернеться,— переконано відповідає Улита, дмухаючи на свічку.— Стели постіль своєму Іванові. Мила постіль постелила, спати не лягала…
*** *** ***
Дід Кирик, згадуючи Маріїних дітей, казав, що Люба й зараз живе в селі, на Гончім куті.
— Хто ж це? — запитав я, бо то була вулиця мого дитинства і я з дитинства добре знав там кожного.
— Таж Ригориха,— відповів дід.— То вже по чоловіку — Ригориха. На війні пропав.
Звичайно, я пам’ятаю Ригориху. Ще здавна. У неї був син, старший за мене, років на п’ять, робив у кузні, тепер у майстерні порядкує. Була колись і дочка, але не вернулася з Німеччини. Ригориха дуже побивалася, кудись пінила, розказувала бабам на колодках, що їй відписують з усіляких канцелярій, але нічим та писанина не допомогла, ніде по знали про Любину дочку. Довгий час по війні Ригориха ходила біля колгоспних свиней, ще коли на ферму годі було докликатись, бо платили мало і тваринниць призначили на тиждень по наряду. Люба щось, років із десяток, минуть, працювала. “Ригориха — трудяга”,— з шанобою говорили про неї в нашій сім’ї.
Не бачив я Ригориху вже давненько — сестра, в якої я мешкаю, на іншому кінці села живе. Тепер зібрався навідатись. Скажу, що до своїх учнів заходив, з батьками пні ми розмовляв. Та й у своїх колишніх сусідів схотілося погостювати.
Ригориха була вдома.
— Драстуйте,— кажу,— а я боявся, що ви на роботі.
— Яка там робота зараз, синку. Хіба до комори. Та я вже й до легкої роботи не вельми гожа. Ланкова не загадує, а просить іноді: “Може, бабцю, туди б чи сюди сьогодні пішли?” Коли трохи здоровиться — ходжу. А за молодими вже не поспію. Не ті роки. Колись бувало…
Ригориха трохи розгубилась. Не знає, що мене привело сюди. Для годиться фартухом витирає лаву біля столу запрошує сідати.
— Це я, тітко Любо, зайшов про Семирозума вас розпитати.
— Про якого Семирозума, синку?
— Про отого, що колись давно жив на хуторі і самольота зробив.
— А, ще як на хуторі… Чула про такого від покійної матері, чула. Та й сама трохи бачила…
— Який же він із себе? — не терпілося мені вловити хоч одну реальну риску минулого.
— Мала ще я була дуже, не впам’ятку,— мовить Ригориха.— Тільки щось таке верзеться в голові—по сусідству : жили. Не вельми ще старий був, не вельми, але чомусь геть білим згадується.
— Білим?
— Ага. Вуса білі, борода.
— І бороду носив?
— Може, й не було бороди,— вагається жінка.— Але чомусь — білий. Песик у нас був такий, теж білий, з ними латками на боках, годувати серед зими не було чин мати гнала-гнала з дому, так він до себе забрав. Жалів дуже — і псів, і людей.
— Чому ж не полетів?
— Так, кажуть, Денис Бугай не дав, якихось людей з лісу привів, кушнірівців, за головного в них Кушнір був, вони його і вбили…
— Денис Бугай, той, що крамничку мав? — зрадів вчувши знайоме прізвище.
— Яка там крамничка! — завважила Ригориха.— Жінка його замолоду у Філарета наймитувала, не знаю вже, як там воно, тільки він тій Мотрі всіляко допомагав. Візьме у Філарета коней та з міста дрібноти різної навезе, а потім перепродує втридорога. Давно вже було, давно — й пригадувати страшно. Син їхній хутора не захотів лишати, колгосп переїздив, так і зостався самітником, тепер лісникує…
— Там і живе, де хутір був?
— Там-таки. А Семирозум — золоті руки. За те й прозвали Семирозумом. Усе, бувало, майструє. Бісиків нам з Іваном із дерева навирізує, ми й тішимось, малі були, а що дитині треба — в животі голодно, так хоч цяцьки.
— А де ж зараз брат ваш?
— Іванко? Так він далеко, аж десь біля Амуру. Полком командує. До війни і на фронті — літав, потім ранили в груди, так він уже не літає, тільки командує. Приїздив улітку із сім’єю, жінка така поважна, вчителька, і два сини, один уже великий, на інженера в Москві учиться. Пожили у мене два дні та й далі поїхали. Відпустка в нього… Я невісточці надумала скатерку вишити, у сусідки, Наталки Сидорової, хотіла перезняти — така ж гарненька: хатка під шифером, ялинки, озеро, а по озеру лебеді плавають. Та мені невістка, та ж, що вчителькою, Іванкова, і каже: “Ви ліпше мені квіточки вишийте, які ото колись вишивали…” Що, думаю, з тих квіточок, і помилуватися нема чим, та вже коли хоче квіточок, хай будуть і квіточки, оце почала, думаю за зиму вишити, а десь на літо вони знову обіцяли завітати, у Крим їхатимуть…
— А батька свого, Івана, добре пам’ятаєте? Мені дід Кирик дещо розповідав…
Коли ми, нарешті, наговорились і моя голова паленіла від почутого, за вікном темнів пізній вечір.
*** *** ***
Антипка безп’ятого і Гуркала-розбишаку виточив з дерева та подарував Любці дядько Семирозум.
Антипко — з тих чортів, що весь час під ногами вертяться, наче цуценята. От і довертівся: бог двері причинив і п’ятку бісику дверима одчикрижив, ще й ногою деменув, коли той вискнув, — хіба до Антипка богові? Коли мати злі, коли в них роботи багато чи полиці порожні, так, бувало, зголоднілого пса Бриська стусонуть, що той через два пороги у двір кумельга летить. Відтоді й кульгавить Антипко. Але ж навіть кульгавому чортику, виточеному з цурпалка, сумно весь день висіти край лави, довго й ліниво гойдаючись на випростаних руках, коли Любка штовхне його. І він з нетерпінням чекає вечора: мати піде до сусідів, Іванко засне, набігавшись за змієм, тільки Любка не спить, слухаючи ніч.
Під вікном, де бузок, бродять сині тіні, миші шкребуться під полом, б’ється вітер у пічне віконце, в димарі бушує. Антипко ковзає з лави, вертиться на долівці, розминаючи затерпле тіло і креслячи висолопленим язиком, ніби вогником скіпки, червоні кола. Трохи притомившись, стрибає на лежанку, ближче до Любки, чемно подає волохату, з твердими подушечками пальців — зовсім, як у Бриська, — лапку:
— Добрий вечір, Любко! Як тобі жилося весь день без мене?
— Та добре жилося, — розсудливо шепоче Любка, щоб не прокинувся брат, бо Антипко тоді налякається і знову стане дерев’яним цурпалком, що безмовно розгойдується край лави. — Знову Бугаїшин Роман своїми чобітками задавався. За тичку вхопиться, ногу підійме, а ми всі його підошвою милуємось. Підошва справжнісінькими цвяхами підбита, цвяшки мідненькі, шапки в них кругленькі, блищать, наче зірки в небі… І коли ти вже вгомонишся, Антипку?
Чортеня ані хвилини не всидить спокійно. То зранену п’ятку лиже, то за вухом чухає, то хвоста ловить, ніби дурний Брисько.
Любці обридає його метушня, дівчинка згадує про Гуркала, що валяється десь у закапелку, нема коли з іграшками цяцькатись — до куделі мати садовить. А може, то Гуркало в комині бушує. Тільки подумала Любка, а вже падає заслінка, з димаря вишмигує Гуркало і з шелестом, хурканням, громом літає по темній хаті, аж стіни ходором ходять
Дівчині стає страшно, вона ховається під рядно, ближче до сонного брата. Кіт у закапелку прокидається, робить потягусі і дряпає стіну. На горищі гупає змерзлий, голодний домовик. Коли Любка наважується висунути з-під рядна голову, захекані Антипко і Гуркало сидять на лежанці. Гуркало чорніше ночі — увесь у сажі.
— Так у підошвах його чобіт цвяшки блищать, ніби зірочки, — знову каже Люба. — Ви б мені дістали хоч один-однісінький такий цвяшок, я його до постолика прив’яжу, і в мене зірочка буде.
— Це можна, — поважно киває головою Антипко.
