ВЕСНА. ДОРОГИ
Сільськими околицями, поза городами в рудих плямах гною, попід лукою, на якій уже біліють гуртики качок та гусей і синіють озера весняної води, виходжу на хутірський шлях.
Дорога струпчаста, в темних дзеркалах грязкуватих ковбань — земля увібрала воду, але ще не підсохло. Нових колій нема, тільки осінні закарлючки від коліс. Машини сюди не ходять.
Збоку, на моріжку, свіжий слід трактора — мабуть, сьогодні подався до лісу. Я б міг на ньому під’їхати, коли б вийшов раніше. Але не шкодую. Після шести уроків пройтися полями…
Власне, я б не скоро рушив на хутір, хоч ще взимку мав намір побувати в місцях, де жили Матвій Семирозум, Данило, Кирик, Бугай… Ці люди жили десь зовсім поруч, хай кількома десятиріччями раніше, ці люди і зараз у пам’яті села, і не тільки старі люди знають про них. Це ніби грунт, з якого росте сьогоднішнє мого рідного села, легенда, яка переживе усіх нас, легенда чи притча, що їй немає скону.
Учора проводив у школі заняття літературного гуртка. Розбирав з гуртківцями їхні вірші, намагаючись якомога менше лаяти їх, аби ненароком не взяти на душу гріх і не заморозити категоричним присудом справжній талант. Розповів, що пробую записати перекази людей про перший пореволюційний рік в колишньому лісному хуторі, про дядька Семирозума, який збудував самольота і мріяв полетіти на Місяць… Уже виходили із школи, коли до мене підійшли троє дівчаток.
“А ось Галина каже, що її прадідусь на справжній тачанці у громадянську війну з білими бився…”
Одна з дівчаток зашарілася:
“Бабуся мені розповідала…”
Мені чомусь легко і тепло зробилося в грудях:
“А як звуть твою бабусю?”
“Баба Люба. А прадідуся звали Іваном. Так йому на війні обидві ноги снарядом одірвало. Так він сів на тачанку і кулеметом з білими бився. А дядько Данило, що його портрет у клубі висить, поруч нього з білими бився. Так він казав бабі Любі, як дід Іван помер. Ранило його в груди десь у степу, але він стріляв, доки було сили, а після того й помер на руках дядька Данила…”
“Правда, дівчинко, мовив я, відчуваючи, як мені здавио горло, ніби розповідали про смерть дуже близької людини. — То — правда…”
І тоді ж я подумав, що завтра неодмінно сходжу на хутір.
Хутірський шлях був порожній аж до самого лісу, тільки метрів за сто манячила жіноча постать.
Не хотілося ні про що говорити, і я ступав повільно, поки не впізнав у подорожній бабу Руту.
Нещодавно я гостював у неї, і ми довго розмовляли.
Мабуть, до онуки простує. Дівчина закінчує цієї весни десятий клас, живе у родичів.
— День добрий, бабуню. До онуки прошкуєте?
— Драстуйте. Та до онуки ж. Лінується приходити, поки дорога для лісапету не годиться, так я й думаю собі — провідаю по теплу і гостинчика віднесу.
— Треба, треба… Бо як повіється в місто, в який-небудь університет, то вже не віднесете…
— Ой, дитинко, тепер так трудно вступати. Усе ж наказую їй: учись та вчись, мо, хоч з тебе люди будуть.
— Трудно, бо всі хочуть учитися, бабусю.
— А ви знаєте, дитинко, — всі. Не так, як ми, темні та забиті виростали. Дякувати богові, хоч у лікбезі повчилася. Бо й розписатися б не знала, коли тепер гроші за старшого сина приносять. А ви ж куди?
— Та так, до лісу.
— А пройдіть, пройдіть, діло молоде, — листячко, квіточки. Любила колись і я об таку пору до лісу бігати. Та вже як побралися з Данилом, не до лісу було і не до квіточок. Тільки й спочину душі, що діточки…
Рута ще трішки провела мене і завернула вбік — полівка вервечилась навпростець, до сусіднього села, де середня школа.
Я лишився сам — тільки весняна земля, дорога і думки…
*** *** ***
Філарет вибирався з міста глухими околишніми вуличками. Не те що його багато хто знав тут,— боявся чужих, незнайомих очей, боявся вікон, боявся дорослих, боявся дітей, боявся збудженого революцією та весною людського скопища, ніби воно тільки й мало на думці скинути з підводи, угнітити у вогку, квітневу землю господаря далекого лісного хутора. Щось робилося в цьому великому місті таке, чого він ніяк не міг осягнути, лише відчував: не те, що мусило бути, що було за його життя, за життя його діда і його прадіда.
Далекий родич, у якого спинився переночувати Філарет, сам був наполоханий і не знав, на який бік перекинутись,— молода влада лякала своєю новизною, незвичайністю, бойовою суворістю, а стара тільки шипіла по темних кутках та чекала пришестя якогось білого архангела на білім коні.
“Так що ж то воно за влада?” — допитувавсь Філарет, з душевним болем викладаючи на стіл щедрі, як на смутний час, гостинці: кусень сала, гречку в рукавчику, садову сушню.
“Така влада, — зиркав на гостинці господар хати, облизуючи губи, але не розлучаючись із своєю обережністю, – що значить, кожен бери на власного пупа. Заробив, значить — з’їж. А на чужого пупа — зась…”
“Це ж як, у кого що було, у того так і лишиться?” — зрадів Філарет.
“Не так, значить, а щоб порівну. Маєш дві хлібини, а в мене жодної, так мені одну віддай. Як син божий проповідував…”
Підглузовував, гаспид.
Філарет рано вклався спати, хоч майже і не задрімав за ніч: слова про хлібину мулили душу.
Зранку пройшовся по місту: червоні стрічки, червоні доріжки з білими літерами, якісь нові слова, мітинги, всі галасують, метушаться, наче з ланцюга зірвались. До вокзалу пройшла колона робітників з гвинтівками за плечима. Сонце вигравало на примкнутих багнетах. Філарету зробилося млосно…
Повертівся на базарі: крамнички були зачинені, колишніх купців, яким збував усіляке добро своє, і сліду не лишилось. Усе було дороге, але годі й думати про торг: між порожніх рядів ходили чорнорукі в шкірянках і з червоними пов’язками на рукавах, тут не розженешся.
“У землю, землю-матінку все… — подумав Філарет, потішаючи до родича, аби швидше запрягти та їхати геть, подалі від цієї коловерті. — Колись же перешумить. Тоді ми себе покажемо…”
Зараз, виїжджаючи з міста, він радо згадував свій хутір, який звідси видався тихим раєм.
“Перешумить, — вертілося в голові. — Таки перешумить. А до нас — рука коротка. — І йому чомусь уявлялись жилаві темні руки робітників з тієї колони на прикладах гвинтівок. — Дзуськи… Не дістануть. Ми — самі по собі, а вони, хай хоч сказяться, — самі по собі”.
Біля крайньої хати, коли вже забовванів попереду обсаджений вербами шлях, напнув віжки. Щось куце, сіре сиділо під тином і мовчки стежило за Філаретом двома щілинами пильних очей. Щось на диво чуже і на диво знайоме. Запримітив костури, що лежали трохи збоку, сіру шинелю на плечах, солдатську сорочку і землисте, худе обличчя чоловіка. Кістляві руки лежали на колінах, тільки ніг нижче колін не було, самі дерев’яні стирчаки.
— Що, Філарете, не впізнав? — прозвучав з-під тину хрипкий голос. — Чи заціпило?
— Іван? — скинувся Філарет, відчуваючи в грудях неприємний холодок. — Здорово ж тебе, бідняго, обчикрижило…
— За нашу, — він з особливим притиском мовив те слово — “нашу”, — землю-матінку кровицю пролив…
— Багато героїв кістьми лягло, — перехрестився Філарет. — Дякуй богові, що хоч живий лишився.
— Та вже дякую… — відказав Іван. — Сиджу оце під тином — і дякую.
Од тих слів ще холодніше зробилося в Філаретових грудях. Ледве розтяг вуста в приязну усмішку.
— З шпиталю, мать?
— З шпиталю.
— Так, мать, додому?
— Пора б уже. Як там мої?
— Живі-здорові. І Марія, і Люба, і син. Допомагав, як міг. Не скривджені, думаю. Всі ж під богом ходимо.
— Та вже ж. Усі ходимо, та не всі однаково…
Помовчали.
— Так сідай, чого ж, — оговтався Філарет. — Вважай, поталанило тобі. Бо від села до села довгенько б добирався.
— Та доведетеся сісти, — по довгій хвилі мовив Іван і звівся на коліна.
— Я зараз, зараз допоможу, — задріботів словами Філарет, ковзаючи з воза. — Радий, що довезу героя війни до рідної хати. Всі ми — люди і розуміємо…
Але Іван хитнувся од Філаретових рук і самотужки потяг своє тіло до воза. Звалився на нього, перекинув обрубки ніг, поклав костури.
Філарет усе ще метушився, підтикав сіно Іванові під боки, тоді всівся в передку і важко дихнув на коней:
— Но-о…
У вікнах ще й не сіріє, але Денис з Мотрею не сплять. Ночі тієї весняної — кіт наплакав, а вони і звечора довгої не вкладалися. Ніби протяги по хаті гуляють — так незатишно.
— Дулю той Семирозум витеше! — зі злом мовить у темряву Мотря.
— А як справді птаха витеше? — обережно запитує самого себе й дружину Денис. — А як витеше? Уже, кажуть, і крила готові, і хвіст. Лісапету ж зробив, їздила. Голова в нього, наче горщок золота. Метикуватий чоловік. І руки справні. От що тоді заспіваєш, як витеше та полетить на той Місяць, та забере усю злидоту з хутора, куди тоді із своїм бугаєм подінемось?
Денис тривожиться й щедро вихлюпує свою тривогу в надії, що жінка заспокоїть його. Але Мотрю й саму за душу шкребе.
— Мо, й справді в село подамося?
— У селі тільки й чекали нас. Там Гороховичі свій торг тримають, а в Хвецюків — бугай ліпше нашого. Та й у Кушніра бугаїв аж кілька. Не розженешся.
— А мо’, Семирозум полетить та й не вернеться?
— А як вернеться?
— Справді, а як вернеться.
Мовчать. Співає за стіною, у сінцях, півень. Хлипає крізь сон дитина на печі. Шкребеться миша в підпіллі.
— А ти не бачив, — трохи веселіше питає Мотря, — чи великого того змія вимайстрував Семирозум?
— Не змія, а самольота. Дуже схожий, на птаха, кажуть, тільки дерев’яний увесь. Я ж сам не ходив, звідки знаю. Мабуть, що не малого, коли всіх ладнається перевезти.
— То, може б, він і бугая нашого підняв, самольот той?
Денис довго не відповідає, мізкує. Згодом:
— Воно б то добре було. Тільки тоді і корів усіх треба на Місяць брати. Бо що нам за користь з бугая, коли в людей корів не буде?
— Ти що, дурний, гадаєш, хтось тут хазяйство лишить, а сам на Місяць подасться, вітра в полі шукати?
— Воно то так…
— Сходи зранку, ніби самопрядку хочеш поладнати чи полотна для штанів набити, і рознюхай усе як слід. Хоч знатимеш, що до чого. А Філарет з міста приїде — ти відразу до нього, коли не так, не по-нашому.
— Таки треба піти, — зітхає Денис.
— То, може, б я загодя солі роздобула побільше. Бо й на Місяці борщ солити треба. А мо, б, дорожче пустила втричі: не хочеш — не бери, дивися згори вниз на Землю, та й сьорбай несолоне. Вільному — воля…
Напоївши бугая, Денис підтюпцем спішить до Семирозума:
— Де хазяїн? — питається Прісі, що порається в дворі.
— У хатці, — кидає неприязно, бо, як і більшість хуторян, недолюблює Бугая.
Денис минає сінці, відчиняє двері до хижки, де Семирозумова майстерня. Пахне смолистим деревом, клеєм, посеред хатинки стоїть господар з долотом у руках, біля Матвієвих ніг лежить щось довге, схоже на човен. Попід стінами стоять збиті з тонких дощок крила — в основі широченькі, а далі все вужчі, наприкінці аж гострі, з вигином,
— Здоров, сусіде, — бадьоро мовить Денис.
— Угу, — хмуро відказує Семирозум.
— Хотів попросити тебе, аби прядку Мотрину полагодив, та бачу — люди не брешуть: на Місяць, чи що, зібрався?
— Таки на Місяць…
— А як же воно там буде, коли ніхто не чекає на тебе?
— Та вже якось буде. Не гірше, ніж тут, на Землі.
— Ще ж чи долетиш…
— Завтра не долечу, так позавтра.
— Диви, який певний себе.
— Таки певний. Бо іншого ходу для людей не бачу.
— Ну-ну, давай, — поблажливо мовив Денис, приховуючи свою розгубленість: а таки полетить, бісів син! — Я тільки радий буду, якщо живий вернешся… — І обережно додав: — Тільки ж як воно з коровами буде, коли всі полетимо?
— Та вже ж відомо як, — кепкує Семирозум: — Тобі залишимо. Пастимеш у лісі і до свого бугая водитимеш за п’ять ковшів жита…
— Глузуєш, а я прийшов, як сусід до сусіда, ми ж свої люди: коли що, коли й справді — усім хутором на Місяць; то мо, продати загодя бугая? Чи як?..
Колеса беззвучно котяться по ще м’якуватій дорозі, глухо гупають копита коней, а мимо пливуть чорні, прорізані рудуватими плямами рівчаків та долин поля.
Але Філарет, хоч і косить очима на узбіччя, не бачить полів: думає свою невеселу, чорну думу.
Іван лежить горілиць, поклавши руки на костури, дивиться в синє небо, прислухається до жайворонків — чотири роки минуло, як пішов на фронт. Здавалося б, жайворонки усюди однакі, та ніде так гарно не співають вони, як у ріднім краї…
Гарно…
А між тим розмова не переривалася: від самого міста. Говорили коротко, скупо, по декілька слів на версту, але говорили. Чого не могли чи не хотіли висловити словами, виливали в мовчанку. Од того тиша була тільки видимим перемир’ям, поступом до нового штурму.
— Так що ж воно в світі білому діється? — вичавлює з себе Філарет.
— Ре-во-лю-ція, — розтягуючи склади, з явним задоволенням проказує Іван.
— Це ж як?
— А так: хто був нічим, той стане всім.
Філарет примовкає, мізкує собі, що б то могло значити. По довгій мовчанці наважується зійти з ковзького. Питає доброзичливим тоном:
— Так за що братись думаєш?
— Робота знайдеться.
— Збираюся олійню завести. Підеш до мене? Якраз по здоров’ю робота.
— Та, мабуть, ні.
— То чому ж?
— Часу не матиму олію чавити.
— Куди ж свій час тепер подінеш?
— Життя нове треба на ноги ставити.
— Яке ж воно, те нове життя? — посміхається глузливо й водночас наполохано Філарет.
— А таке, щоб по правді: ні багатих, ні бідних.
