Знову мовчать. Жайворонок зависає над самісінькою підводою і аж захлинається піснею. На косогорі пахне розіпріла земля.
— Хто ж це придумав її, ту правду?
— А Ленін придумав, — відповідає Іван і підводиться, сідає на возі, звісивши свої дерев’яні цурпалки.
Темна хвиля злості клекоче у Філаретових грудях, затинає дихання. Згадується, як Кушнір проклинав того Леніна на чім світ стоїть і казав, що од нього — всі їхні біди.
— З яких же він, ваш Ленін, з дьогтьомазів чи із сільських?
— Ленін — з наших, — коротко, переконано відповідає пан, згортаючи цигарку.
“Розмахнутися б пужалном, стьобнути, щоб очей не зібрав, щоб і думати про свого Леніна та революцію перестав, — безсило лютує Філарет, зиркаючи на Іванові костури і стенаючи плечима. — Дужий, пес. Але зачекай, ти ще в мене дограєшся, дограєшся…”
Зараз уся Філаретова злість, густа й чорна, як дьоготь, увесь його страх перед світом, що вирвався з-під сильних рук і мчиться хтозна-куди, конденсується на Іванові:
— Що, і в хуторі зібрався революцію піднімати?
— А чого її піднімать? Зробимо, як новий закон велить: землю — порівну.
— Це, значить, мою землю наміряєшся злидоті роздавати?
— Яка ж вона твоя, Філарете? Чиї руки за плуга тримаються, того й земля. Хіба це не по-божому?.. Всі ж ми під богом ходимо…
Щось глибоке, звірине вибухає у Філаретовій душі, витісняючи страх, і рука з пужалном мимохіть злітає в синє небо:
— А ти, лайдаче, збирав ту землю по нитці, ти складав по грошику, ти сидів на самих чорних сухарях, коли комори від сала тріщать? Та я вам усім, таким розумним, як ти, горлянки перегризу, я з вас кров по краплі виціджу, я вас нагодую земелькою!..
— Опусти руки, Філарете, — тихо, але владно каже Іван, беручись за костури. — Скінчилося — твоє, наше починається…
— Геть з мого возу, — шипить Філарет, напинаючи віжки. — Геть, злидото… Хоч здохни тут, серед поля, а далі не повезу. А доповзеш, у хуторі з’явишся, народ баламутитимеш — там і могилу знайдеш, коли за чотири роки в окопах не знайшов…
— То вже ми подивимось, — спокійно каже Іван, впираючись костурами в дорогу і ковзаючи з підводи. — По комусь із нас земелька таки плаче. Мабуть, що по тобі…
Філарет зціпив зуби, шмагонув по конях. Коні з місця беруть риссю.
Іван розхитується на костурах посеред дороги, дивиться і вслід підводі: в його темних очах — іскорки вогню. Далі піднімає голову й усміхається до жайворонка…
— То як? Продавати бугая чи зачекати? — непокоїться Денис, не дочекавшись від Семирозума відповіді.
Семирозум зводить на гостя очі і дивиться пильно, здивовано, ніби бачить уперше миршавенького, пригніченого до землі своїм одвічним страхом та спрагою багатства Бугая. І раптом у нього на душі стає радісно-радісно: мине якийсь час і хуторяни, коли йому поталанить піднялися на Місяць і вернутися назад, а він-таки певен, що поталанить, він усе продумав у своєму птахові, все, до найдрібнішого, хуторяни полишать землю і залишать на землі цього жадібного, заздрісного Дениса, а разом з Денисом і власні заздрість та жадібність, якщо те в кому і звило гніздо. Люди, що потраплять на Місяць, бачаться Матвієві світлими і чистими, як ті сади місячні, що він бачить щоночі у своїх снах. Семирозум зараз дивиться на сусіда очима тих, інших людей, і з тієї незліченної висоти Денис видається ще мізернішим, ницішим, аніж він є насправді. Навіть немає бажання підвищувати голос.
— Іди звідси, Денисе. Таки лишишся ти із своїм бугаєм на хуторі. Хочеш — продавай, хочеш — ні. Удвох з Філаретом і бугая пастимете, і землю оратимете. Іди, іди, чого стоїш?
Денис перетинає поріг і злостиво грюкає дверима.
Семирозум пестить широкою долонею гладенькі крила свого птаха. Всю зиму, відколи Марія покликала повісити Бриська, мізкував він над своїм дивом. Все облишив, перепинається з Пріською самою бульбою, од півнів до півнів пиляє, струже, теше — тільки б швидше злетіти в небо. Бо то треба для людей. Бо люди до краю згорьовані на цій землі. Він, Семи розум, дасть їм повічний достаток. На Місяці для всіх добра вистачить. Місяць — це рай, що про нього у біблії пишеться. Матвій заплющує очі — одна й та ж картина перед ним: без кінця-краю сади, а між яблунь, груш, вишень розгублено, ніяково, але вже з просвітленими щастям обличчями ідуть, ідуть з земними пожитками на плечах його сусіди, увесь хутір, окрім Дениса та Філарета….
Намальоване в уяві додає сил – Семирозум стає до роботи.
Коли дерев’яні цурпалки починають в’їдатися в тіло і вже несила терпіти, Іван опускається на коліна і повзе, волочучи за собою костури. Повзе од пагорбка до пагорбка, спочиває на узвишші, де зелень сухіша і вже трохи зігрілася. Звідси дорога продивляється далеко.
Аж до перелісся на обрії — ні душі.
І він, по короткій хвилі, знову тягне своє тіло, що з кожним метром здається все важчим.
Коли вже не стає снаги, коли червоні кола знемоги пливуть перед очима, він голосно повторює слова, які має сказати хуторянам: “Земля… Правда…”
І сили де й беруться! Це ніби криниця, повна живої води, і ця криниця — в Івановій душі. Хіба він може не поспішати? Люди і так занадто довго чекали цих слів. Від самого Пітера несе їх Іван, сотні кілометрів, а тут лишилося зовсім небагато. Він мусить доповзти.
І людина з костурами важко долає ще один метр вогкої, грузької у видолку полівки…
Увечері, попоравши Філаретову худобу, навертає додому Данило.
У хаті, біля комина, жовто блимає скіпка. Батько сидить на лаві, якісь віськи вистругує для свого птаха.
Білі заслінки біліють дерев’яні колеса, сохнуть. На лежанці сидить мати, колупається голкою у шитві.
— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.
— Авжеж.
— Звідки ж воно котитиметься?
— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.
— З глузду з’їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.
— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, – Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.
— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.
— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.
— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м’ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують…
— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.
— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.
— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?
— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.
— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.
— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.
“Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили…”
Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.
— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. “Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде”. Люди, дурні, й вуха розвісили. “Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти”.
— З моєї комори?
— Ага.
— Збіжжя, кажуть, візьмуть?
— Збіжжя.
— Семирозум завтра збирається летіти?
— Завтра під вечір, щойно Місяць з’явиться.
— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.
— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.
— А міністром хочеш бути?
— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала…
— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?
— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав…
— З богом!..
*** *** ***
Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м’яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дереві Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п’янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з’явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.
Хутір справді показався скоро і зовсім несподівано. Виходжу на узлісся, і раптом в очах аж спалахує від зеленого. Ген, ген, аж до нової стіни дерев зеленіє озимина! Колись, у дитинстві, наша дитяча ватага раз чи двічі забрідала сюди, шукаючи білих грибів. Тоді, я добре пам’ятаю, посеред цього оазису була чимала місцина з ямками, обривком зарослої шпоришем вулиці, декількома бовдурами, визирали з бур’янів; трішки збоку темніли морхлі хрести старото цвинтаря.
“А ми колись тут жили! — гукнув тоді котрийсь з хлопчаків. — Тільки ще мене не було. Батько з матір’ю ще до війни, як колгосп складався, до села переїхали”.
Я не повірив об ту пору, як можна було жити так далеко від села. Я був у тому віці, коли рідне село ще є центром всесвіту і все, що поза ним, стоїть на самісінькому краю землі.
Тепер не лишилося жодної пам’ятки про Семирозумів хутір. Жита обіцяли бути добрі: зелень рівна, густа. Тільки під самісіньким лісом бовванів червоним дахом будинок. Понад зеленим морем я пішов у той бік. І з кожним кроком серце моє билося все швидше. Лаяв себе останніми словами, але не допомагало. Справді, дурень. Ніби я підходив до халупи Дениса та Мотрі, і зараз, ось тільки промину трухлявий хлівець, на світ з’явиться крутий лоб бугая… Я таки звик до людей, що жили тут півстоліття тому. Таки зжився. І хоч досі зустрічався в селі з колишніми хуторянами, але то були ніби вихідці з іншого світу, в існування якого навіть гаразд не вірилось. Тепер я йшов по землі, що її топтали колись Філарет, Семирозум, Данило, Іван, Рута, Денис Бугай, і наближався до обійстя Денисового сина. Було чого хвилюватись.
Садиба лісника обнесена високим парканом. Поверху п’ється колючий дріт.
“Мабуть, од звірів. Ліс”, — подумав я.
Хлівець, скоріше не хлівець, а сарай, на дві половини, складено з добрих колод.
“Жоден бугай вже не проломить”, — знову подумалось мені.
Про будинок і казати нема чого. Мабуть, що й Філарет би позаздрив.
Під двором лежала деревина, взята на скаби. Певно, колгоспна.
Я шукав щілини в паркані, але марно. Тоді став навшпиньки, зазирнув у город: ближче до будинку ряснів молодий сад, неподалік од мене невисокий, уже пізніх літ чоловік — у шапці, ватянці й високих, до колін, чоботях, розкидав гній.
— Драстуйте, — гукнув я, хапаючись за край паркана, бо зомліли ноги. — Можна до вас?
Наступної миті на ґанок будинку ступила жінка, уся в темному, відро в руці, і застигла, пильно дивлячись у мій бік.
— Я зараз, — відповів чоловік.
За парканом рипнула дерев’яна защіпка, потім ще одна, тоді неждано, метрів за три од мене, відсунулись дошки і чоловічок виринув на білий світ.
— Здравія желаю. Хто будете? З какої організації?
Денисів син намагався говорити зі мною якимсь канцелярським суржиком. Певно, вважав, що це додасть йому ваги. А може, з поваги до моєї, ще не відомої йому посади.
— Я — так, не з організації, вчитель, — зніяковів я, і моє серце стало битися рівніше. — Ішов мимо, сірники скінчились, припалити захотів.
— Не потребляю, — з гідністю сказав Денисів син. — Для здоров’я сильно вредно. А куди ж ето ві ідьоте, што мимо?
І тут я помітив його важкий, недовірливий, підозрілий погляд з-під рудих брів.
— Так, прогулююсь. Тут, кажуть, колись хутір був?
— Був.
— Ще трохи і за вашої пам’яті?
— І за моєї, — все більше хмурнішало обличчя мого співрозмовника.
Певно, лісник мав підстави тривожитись. Що ж, це його справа. А мені розхотілося питати про хутір, про Семирозума, про Марію, навіть про Дениса Бугая. Розхотілось – тільки й всього. Я вже аніскілечки не хвилювався. Навпаки, легке розчарування порожнило груди.
— Що ж, коли немає припалити — прошу вибачити, — мовив я і облишив Денисового сина. — На все добре.
— До свідання, — буркнув він, стежачи за кожним моїм рухом.
Я ішов не обертаючись. Але довго відчував на собі колючий погляд. Уже з узлісся зиркнув на садибу лісника. Потаємна хвіртка не зяяла в паркані, жінка в темному все стояла на ґанку, до неї підійшов син Дениса Бугая, вони про щось говорили і обоє дивились у мій бік.
Лісові люди…
Гострокрилий птах, підсвічений останніми променями сонця, червоною тінню висів у блідо-зеленому небі. Виточені з берези колеса його, здавалось, ледь торкалися гребеня Філаретової клуні. Справді, великий талант носив у собі Семирозум, бо ще не рушив з місця його самольот, а хуторянам, що зібралися внизу, на Філаретовім городі, бачився в нестримному леті, якому немає спину.
Семирозум, одягнений у найсвятковіші штани свої — полотняні, з власною рукою набитим узором, — і білу сорочку, закинув на плече торбу з харчами (усім хутором збирали Матвія в далеку дорогу, зносили, що в кого було: той окраєць хліба, той цибулину, той сиру чи молозива) і ступив до дружини та сина.
Пріська заголосила, аж відлупило в лісі:
— Ой, Матвійчику, не вернешся, не вернешся, серце моє біду чує…
Данило стояв незворушно, тільки обняв старого за плечі і проказав стиха:
— Може, ще подумаєте, га, тату?
Нічого не відповів на те Семирозум. Ступив у коло, мовив глухо:
— Чекайте, люди. Я — повернуся…
Пішов до драбини. Пріська кинулася слідом:
— Матвієчку!
— Угомонись, жінко. Спішити треба. Зараз Місяць з’явиться. Поки низенько — швидше долечу…
Виліз на клуню. Став на гребені, високий, плечистий, гарний.
