Володимир Дрозд – Ирій

По тому наставав час годувати кабана, бо він уже нетерпляче погрюкував залізними дверцятами, аж відлунювало в лісі. Я навшпиньки підходив до гаража, обережно піднімав клямку і відстрибував убік; дверцята зі скреготом та бамканням розчахувались, ніжно-рожева салиста мармиза з крихітними очицями та рухливим, приндливо задертим угору п’ятачком затуляла пройму. Кабан уже давно не виходив з залізної буди, його відгодовували, буцім наповнювали тушонкою консервну бляшанку; тепер чекали на морози, щоб бляшанку відкрити.

Хліб для кабана рано-вранці привозив шофер тітчиної пивниці; її п’янички закусювали рукавами куфайок, піджаків та пальт, а за хліб платили. Я брав складені в дровітні під парканом круглі буханці і, мов диски на уроці фізкультури, шпурляв здалеку одну по одній в роззявлену пащеку кабана. Той ковтав буханці, мов Нерон-Балалайка мух, і тільки після третьої сотні тягся до корита з водою. Вицмуливши відер з десятеро, він знову задирав п’ятачка, голодно принюхувався і, не вчувши сподіваного хлібного духу, гриз залізний одвірок гаража.

Я підбігав до купи брухту (його за абишицю купляв у смітників дядько Денис) і шпурляв кабанові все, що потрапляло під руку: підшивки старих газет та журналів, іржаві колеса тачок, потріскані, нашпиговані гвіздками гумові покришки, уламки дощок, лискучі дизельні циліндри, березові й дубові оцупалки, колінчаті вали; усе те з пекельним скреготом перемелювалося між жорноподібних зубів кабана і безслідно зникало у його невидимому череві, буцім провалювалося під землю.

Наближалася шкільна художня олімпіада, яка мала нарешті явити відбірковій комісії, а отже і всьому світові, геніального актора Михайла Решета. Я готувався до неї, як досвідчений солдат готується до полкового огляду: старатливо, але спокійно, з певністю в собі. Я вибрав для читання зі сцени драматичний уривок з ґетівського “Фауста” в перекладі Пастернака і користувався з кожної вільної хвилини для репетицій. Позбиравши за куркою яйця й нагодувавши кабана, вішав на плечі шмат пожмаканого брезенту, що в нім шофер закусочної привозив хліб, сідав на край залізної бочки з водою під причілком і замислено густим, проникливим голосом декламував:

Я богословьем авладел,
Над философией карпел,
Юриспрудэнцыю долбыл,
И медицину изучыл…

З кожним словом мій голос набирав сили, пружності, басовитості, переполохано кудкудакуючи, пурхала з-під порічок, знову розділившись на дві половини, як велів закон, зозуляста курка, кабан у ритм моїй урочистій мові ляскав лишаюватими вухами, Нерон-Балалайка подзвонював ланцюгом, спинався на задні лапи і так застигав, побожно дослухаючись; горобці на груші переможено примовкали, а баба од зворушення німіла й хрестилася.

Но как? На зло своей хандре
Еще я в этой конуре,
Где доступ свету загражден
Цветною росписью окна!
Где запыленные тома
Навалены до потолка;
Где даже утром полутьма
От черной гари ночника;
Где собран в кучу скарб отцов.
Таков твой мир! Твой отчий кров!

— кричав я на всю Солом’янку, калічачи кожне друге слово “сільською” вимовою, а Солом’янка відгукувалася наполоханим валуванням псів.

Явись! Явись!
Явись! Пусть это жизни стоит!

— вперто перекрикував я псів, а на ґанку з’являвся дід Єврась у старій, ще часів першої імперіалістичної гімнастерці, у синовім галіфе і в червоних бахилах на босу ногу. Поки він підозріливо зиркав у мій бік з-під жовтої долоні, я уклонявся псові та кабану, скидав з плечей брезент і, стомлений, прошкував зі сцени. Услід мені вдячно шелестіли груші, вишні та яблуні, кабан захоплено рохкав, а Нерон-Балалайка схвильовано барабанив лапами по перевернутій догори денцем порожній мисці.

Внутрішньо я був готовий до великої сцени.

Напередодні олімпіади випрасував лижний костюм і наквацав ботинки.

Шкарпетки геть зітерлися на п’ятках, висіли, мов жабо. Я знайшов у закапелку старі тітчині панчохи, зав’язав їх мотузками вище колін і почувався вбраним незгірш свого однокласника, жевжикуватого синка завідуючого Ирійською овочевою базою.

На жаль, актова зала була порожня, і лише в перших рядах над лискучими спинками відкидних стільців темніли голови тих, хто прийшов засвідчити мій тріумф, — учитель співів, завуч, піонервожата і високий гість, актор обласного театру, член всіляких комісій та рад, театральний критик газети “Голос ирійця” Кузьма Перебендя (звичайно, це був псевдонім, але справжнього прізвища шанованого ирійця давно вже ніхто не допитувався).

Весь тиждень до виступу я ковтав сирі, ще теплі, з-під курки яйця, і голос мій дзвенів зі сцени дужо, гучно, ніби сполошний дзвін. На сцені я чув лише його, свій голос і, наснажений ним, гукав так, що люстра гойдалася, наче від поштовхів п’ятибального землетрусу, а школа, напнута моїм голосом, буцім парус вітром, рвалася з підмурівків і була б попливла в піднебесся, якби я, самозречено надриваючи горло, нарешті не прорік останні слова монологу: “Явись! Явись! Явись! Пусть это жизни стоит!” — та, ледве тамуючи щасливі сльози, кинувся за лаштунки. Там, у сутінковім кутку, заплакав, до глибини душі зворушений мистецтвом власної декламації, потайки ждучи, що на сцені зараз загупають нетерпеливі, схвильовані кроки знаменитого сивоголового актора, який, звичайно, кинеться за лаштунки, аби обійняти й провістити мені славу на театральній ниві…

Але ніхто не розшукував мене і навіть ніхто не аплодував, а на сцені вже святотатно баляндрасив після мого, сповненого високих драматичних почуттів монологу, шкільний блазень. І блазня відібрали на міську олімпіаду, а мене — ні! Боляче вражений такою несправедливістю, я почвалав слідом за шанованим гостем, головою відбіркової комісії, до піонерської кімнати. Уздрівши на порозі мене, Перебендя звів трохи не до стелі сиві косматі брови, вхопився за них обіруч, підтягся, як на турникові, і лагідно усміхнувся до мене згори:

— Так і думав, що ви прийдете…

— З чого це ви — думали? — неприязно, ображено перепитав я.

Перебендя стрибнув на долівку, м’яко приземлився, пружинячи м’язами ніг, і тернув долоня об долоню:

— Бо — емоції! Сам таким був, знаю. Але не ловіть мене на слові, дорогий товаришу мій: тим, ким я є, ви не будете. Ви можете стати Наполеоном, Бальзаком, Платоном, Чкаловим, Миклухо-Маклаєм, Македонським, ну ким ще? — окрім актора. І це сказав вам Кузьма Перебендя. Бо ви граєте лише самого себе і чуєте на сцені лише себе. Ви для себе — і актор, і глядач, і критик. Ви для себе — все, але тільки для себе. Велике ж акторське мистецтво, любий хлопчику мій, — мистецтво перевтілення і самозаперечення. Вбий себе, щоб народився інший — ось альфа й омега великого лицедійства, а ви себе вбити нездатні, бо надто любите себе. Тому ви ніколи не подивуєте і не зачаруєте світ з театральної сцени. Дивіться, хлопчику, на мене — я зараз покажу вам, що таке мистецтво перевтілення!

По тих словах Перебенді в кімнаті не стало — я ледве уздрів на підлозі за ніжкою стільця сиву, наче посріблену, мишку, яка щодуху чкурала під шафу. Наступної миті мишка розтанула в невідомості, натомість у точнім, рвучкім стрибкові між стільців летів вусатий, зизоокий кіт; кіт ніби крізь підлогу провалився, а на люстру, пронизливо цвірінькаючи, випурхнув горобчик; люстра згойднулася, по запилюжених плафонах метнулася вивірка, розпушила надкушений бублик хвоста і стрибнула на вішалку, де темніло пальто Кузьми Перебенді…

Коли я прочумався, актор уже стояв у пальті і натягав шкіряні, але до дірок пролузані на кінцях пальців рукавички. Узявшись до лисіючої кролячої шапки, він раптом повернув у мій бік поїдене гримом, наче шерсть міллю, обличчя і проголосив ще один монолог:

— А втім, грайте себе, грайте. Я — це світ, театр, трагедія, комедія й драма, але ж треба, щоб усе це було — світ, і театр, і драма, а не самі диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки. Хто ви? Де ви? Звідки ви? Я цього не відчуваю, я цього не бачу, та ви й самі не знаєте! Атеїзм проходили? Так ось, учитель з атеїзму мав рацію: душі немає, це було б надто щедро, марнотратно для природи, аби ми одержували задарма, від народження душу. Душі немає, це каже вам Кузьма Перебендя, душу треба виростити самому, кожному для себе, це теж каже вам Кузьма Перебендя. Бо людина без душі — лише декорація, лише футляр, в якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. Бажаю успіху!..

Він шаснув по кишенях пальта, дістав квадратик цупкого паперу і подав мені:

— Наступної суботи і щосуботи — ласкаво просю!..

Двері м’яко причинилися за актором, а в моїх тремтячих пальцях лишився папірець, де було видрукувано таке:

КУЗЬМА ПЕРЕБЕНДЯ
Дім під Лірою, помешк. 12
ИРІЙ

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Дрозд – Ирій":
Залишити відповідь

Читати казку "Володимир Дрозд – Ирій" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.