Володимир Дрозд – Замглай

ЗАМГЛАЙ, або В’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних

Громи на синіх небесах

У пам’ятку мені, добрі люди, як ми з дідом Опанасом на плечах увесь світ тримали.

Було це ще до того, як я в баби знайшовся. Жили ми з дідом на небі, й дід щоранку сонце розпалював, а я підсобляв йому дрова збирати. Бо на усіх семи небесах, та й на восьмім, червонім небі, де сонце ходить, пусто-пустісінько, наче на землі після саранчі або татарської орди.

Топили ж ми сонце скалками від громів. Було як зчиниться шура-бура, як покотяться по синіх небесах громища, як збуцнуться — небеса ходором ходять, немов земля, коли під нею риба стрепенеться, скалки на всі чотири вітри розлітаються, а блискавки на землю падають, щоб вирости стрункими сріблястими тополями.

Ми з дідом Опанасом як зачуємо, що громи котяться, хутчіш на верхнє, червоне, небо вибираємося. Там хоч і парко, зате безпечно. Бешкет небесний пережидаючи, кавунами смакуємо — дід над Чумацьким Шляхом баштан завів.

А вщухне шум-гам на синіх небесах — притьма тріски збирати. У дідів бриль наскладаємо і несемо на пагорок, що біля нього сонце ночує. Дід щасливий! І на землі ясно-ясно.

Золоті вуса діда Опанаса

Але не щодня громи на небі лобами буцаються. Не після кожної грози й скалок назбираєш. Старенькі небеса — посічені блискавками, скалки на землю сіються. Дід, у циганську голку сонячний промінь засиливши, дірки в небі цирує. Ухекається, ледве встає удосвіта до печі. Важко двом, старому та малому, небеса тримати.

Іноді настає ранок — нема чим сонце протопити. Похнюпиться дід Опанас, брови збере на переніссі, вусища свої од краю до краю землі через небеса простеле, з великої жури люльку смалить. Дим з люльки — клубками, у хмари збирається, і з тих хмар весь день на землю дощ падає. А по золотих дідових вусах янголи з цеберками на землю сходять — води для дощів зачерпнути.

І так, і сяк розраджую я діда Опанаса — і не осміхнеться. Розсерджуся:

— І на біса вам, діду, отеє сонце, що ви голову собі сушите?

— Погасне без нас, онучку,— зітхне дід Опанас.

— Хто ж нас до нього поставив?

— Ніхто не ставив. Але погасне.

— Хай собі.

— Але ж там,— дід киває жовтим од тютюнового диму пальцем униз, на землю,— усе вигибне…

— Чи нам клопіт.

— І в кого ти, онучку, такий хододний удався?! — вражено гукне дід Опанас і ще нижче голову нахилить: злива поллє на землю. Дідові вуса барвистою стрічкою золотіють крізь водяну стіну, а люди кажуть: веселка.

Соромно мені стане, пірну я з чорного неба в блакить, і синьо мені, синьо і легко. Ширяю, наче янгол, плюскаюся в теплій сонячній купелі, через голову перекидаюся, жабкою пливу, з хмари на хмару перестрибую. На білім оболоку поніжуся, а відтак колесом, колесом — з небозводу до самого його краю, де небо на землю опирається і де баби полотна вибивають та білять. Повитрішкуються баби на мої пустощі, янголятко, кажуть, бавиться, покладуть прачі на край неба, а я, штукарюючи, все нижче шугаю, та до прачів. Нахапаю повний оберемок і навтікача. А що прачі важкенькі, дубові, то несуся над самісінькою землею, допоки на небеса виберусь. Баби ж подоли попідтикають і навздогінці. Стільки прокльонів навішають, аж небо вгинається підо мною!

Зате ж як випогоджувалося дідове обличчя — очі, повиті журбою, ласкавіли і ясно-сині вікнини прозирали з-поміж хмар. Вуса розпушувалися, сонячно вінчали білі скирти оболоків. Хмарини підтикали довгі сірі подоли і пливли за обрій. Земля, осяяна сонцем, росяно іскрилася після дощу і вдячно усміхалася до діда Опанаса. Розчулений дід виймав з рота люльку, вішав її на ріг молодого Місяця, що підпливав до синього видноколу, і казав до мене:

— Спасибі, Гнатку. Завтра сонце знову розпалимо.

Коли не було ні землі, ні неба

Встає дід до сонця, і я встаю.

Вийдемо з куреня — ніч над світом, зимно, дрижаки ловимо. Сонце під самісінький курінь підбреде, шелепотить у сіні, але ж холодне. Дід до кресала, як кресоне та кресоне, іскри золотими нитками чорний шовк неба вишивають. Губка затліє, сіно спалахне, і прачі в сонячній печі займуться: край неба зазоріє.

— На світ благословилося,— скаже дід, бриля знімаючи.

Дивні то хвилини, товариство. Давній я вже як світ, було ж то зі мною, коли зеленів, наче рута, а серцю досі радісно. Небо за небом проступає з пітьми, буцім завіси над вертепом піднімаються. У безвість тікає чорна ніч, і випливає на блакитне небесне поле земля в голубім жабуринні туманів, разками намиста — горами — цяткована, морями та океанами мережана. Дід Опанас тремтячими пальцями тютюн у люльку натоптує, покахикує. Вуглинку із сонячного вогнища вихопить, довго з долоні в долоню перекидає.

— Що, діду,— сміюся, бо змалечку був я злоріка,— дійняло?

— Вуглинка пече…— скаже дід Опанас і сховає очі за пасмом тютюнового диму.

Наливається сонце палом, наче яблуко соком, рум’яніє, шаріє, з бурячкового стає ясно-рожевим і дихає жаротою на тисячі верст, поволі спливає над світом, наче лілея.

— А як же воно, дідусю, було,— запитую, і собі зворушений світанковим видивом,— коли ще не було на світі ані землі, ані неба?

— Е, Гнатку, зле було,— радо озивається дід Опанас, що полюбляє про колишнє згадувати.— Рубали люди дерева, кілки вбивали, тини плели, довжелезні — від хати до хати, від села до села, то по них і ходили. Як трапиться, бувало, до кума йти —г— морока. Упоїть кум, дерешся назад по тинах, ноги сковзаються, за кілки обома руками хапаєшся, а вже котрий кілок обламається…

— І падали? — жахнувся я.

— Траплялося. Днів зо три летиш, ні світла тобі, ні ночі, а казна-що, наче розведена водою горілка. А прилітаєш, звідки й упав. Світ бо ж круглий.

— І сонце було на ту пору?

— Сонце вже було, а тільки як залишила його панна, то ніби на корені всохло, небесним пилом припало і вихололо, як вихолодає піч у покинутій людьми хаті.

Панна з ружевого квіту

А як перепитав я діда Опанаса про панну, яка залишила сонце, то він і почав свою оповідку:

— Роду ми з тобою, Гнатку, давнього. І як питатимуть тебе на землі, чий ти, кажи сміливо: “Я син панни, що з ружевого квіту”. А панну бог сотворив, коли намислив світ заснувати. Доти ж не було нічого, саме синє море плескалося навколо. Дістав господь піску з дна морського, посіяв на морських хвилях, і виросла земля. Зорав він землю, розпушив і засіяв ярою пшеницею. Як заколосилася пшениця й достигла, вимолотив зерно, перевіяв, змолов і тісто замісив. Тоді виліпив з тіста Адама, і дух йому вдихнув. Завів Адама до райського саду, милується зі свого творіння. Але занудьгував Адам у райськім саду. “Чого се ти, чоловіче, смутний та невеселий?” — запитує його бог. “Нудно мені, боже,— одказує Адам,— у самотині по саду тинятися, нема до кого й слова мовити”. “Гаразд,— мовить господь, — сотворю я тобі жону”.

Зачинився господь у першому раї, що для себе одгородив і де хатку з глини зліпив. Довкола його хати багато руж цвіло. І сотворив, господь з ніжного ружевого квіту дівчину. І була вона така вродлива, що зорі збігалися зирнути на красуню, коли вона йшла по небу. Відтоді Чумацький Шлях на небесах мерехтить.

Поставив господь дівчину перед очі Адамові й мовить: “Ось тобі жона”. Глянув Адам, скривив вуста: “Навіщо мені, боже, дружина з ружевого квіту? Хочу, щоб була, як і я, з тіста”. Приспав господь Адама, з сонного ребро вийняв, з ребра Єву вирізьбив. Поставив поруч ту, що з ребра Адамового, і ту, що з ружевого квіту, і мовить до Адама: “Котру, чоловіче, уподобаєш — з ребра свойого чи з ружевого квіту?” — “Уже ж мені лучча та, що з ребра мого”,— відказав Адам.

А згори на них сонечко дивилося. Полюбилася йому панна, що з ружі. Просить сонечко господа: “Віддай, боже, ту, що з ружевого квіту, за мене”. Послав бог красуню до сонцевої хати, і стали вони жити вдвох, і народилися в панни, що з руна, діти, започаткували рід людський. Отож, як запитуватимуть тебе, Гнатку, на землі, чи не безбатченко ти, кажи гордо: “Я — син сонця”.

Щасливо булося об ту пору на світі. Щоранку, тільки-но сонце визирало з-за пруга, край неба з’являлася дивної вроди панна в шовковій плахті, в червоних сап’янових чобітках з золотими підківками, а на голові — вінок із ружевого квіту. Несла вона в руках срібне відерце, а через плече — червоними півнями вишитий рушник. Вмивала панна сонечко, рушником втирала, і світило воно тоді багато ліпше, ніж тепер. Кожного ранку милувалися люди з панни. І господь разом з ними радів своєму дивному творінню, та й покохав панну, яка з ружевого квіту. Одного дня узяв її бог до себе, мовивши: “Я дам її синові своєму за матір”. І якщо запитуватимуть у тебе на землі, чий ти, кажи, Гнатку, з любов’ю та вірою: “Я син тої, що її господь узяв своїй дитині за матір”.

— А що ж сонце, діду?

— А сонце з журби заслабло, схололо і не з’являлося на небозводі. Глуха ніч облягла землю. Люди думали, що ночі не буде кінця. Я ж бурлакував по небу, здибав на прузі холодне сонце, затопив у нім, та уже й не пішов од сонця, бо…

І дід Опанас поспіхом узявся до люльки.

Гнатко народжується

…Було мені синьо в очах, а по тому сіріти стало: земля забовваніла крізь ранковий туман. А на землі, наче на карті, проступила зеленувата рудизна боліт, оторочена лісами. Біля неї село. Друга хатина од поля — се ж моя прабаба в ній живе. Аж туди і блискавка цілить, яка мене з неба варганить… І я зарепетував: — Бабусю! Од вікна одійдіть!..

Прабаба вчула, од вікна відступила, перехрестилася, а блискавка — прямісінько в стріху. Стріха спалахнула, наче порох, гарячим вітром війнуло, зчухрало мене з блискавки і кинуло у цебер з пійлом для корови. Пійло виплеснулось на прабабину хату і пожежу згасило. Я ж на дубовім денці цебра віддихуюся. Зозуляста курка вхопила мене у дзьоба, кузька — думала, і, радісно кудкудакаючи, вистрибнула на тин. Побачила з вікна таку веремію прабаба, вибігла на ґанок та як заголосить:

— Людоньки, се ж у мене онучок народився! Та підібрала поділ і через тин — за куркою. Бігла зозуляста через капусту, з переполоху загубила мене. У капусті і знайшла мене прабабця.

Гнаткові забавки

А що вже збитошний був, доки підріс,— не доведи господи.

З першого дня на землі так і шукав, яку б шкоду вчинити. Посадила прабаба в старому решеті зозулясту на яйця.

А я сипнув під курку горіхів. Вилупилися з яєць курчата, з горіхів — ліщиновий гай. Та густезний — ні пройти, ні проїхати без сокири. Зозуляста курчат розгубила, квокче, курчата наполохано вителенькують, лисиці в гаю розплодилися, вовків з Чорного лісу набігло, і ведмедів бачили. Вовки сусідських овечок порізали, ведмеді прадідову пасіку розорили, сусіди нарікають, прадід з корчми не виходить — горе запивав.

Прабаба розсердилася, вхопила решето — і в Оскрівку. Поплив гай у решеті по Оскрівці, вовки виють, лисиці дзявкають, ведмеді ревуть. З Оскрівки виплив у Жерело, із Жерела — в Живець, із Живця — в Невклю, із Невклі — в Дніпро. Зачепилося решето за дніпровський поріг, зробилося островом, і постала на страх татарам, туркам та ляхам Запорізька Січ.

А то унадився до прабабиних гладущиків з молоком Сон. Тільки-но сонце на димар сяде, а він уже й бреде попідтинню до нашого льоху: заспаний, клаповухий, поділ сорочки вишневим листям цяткований — днював у вишняку. Я Сон у льоху причинив і шворнем двері заклав. Звечоріло. Місяць вибрався на небо, зір страшенну силу насипало, а сну в людських очах нема. Я на печі в кулак хихикаю, а односельці по селу блукають, через тини перегукуються. Надумала прабабка з безсоння сметану на масло сколотити, пішла до льоху, а Сон між гладущиків у клубочок згорнувся і тремтить, перемерз. Глянув на прабабу жалібними очима:

— Се Гнаткова забавка…

Було мені та й не перебуло, а я вже нову шкоду надумав. Упіймав чорну прабабину кішку і, загнуздавши сонце, кінець вузди до кішчиного хвоста прив’язав. Уздріла чорна кішка над собою розпашіле сонце, випорснула з рук і — драпака навколо землі. Сонце за нею поволочилося. Пакульці спати вклалися, а вже сонце з-за пруга вигулькнуло. За ложки, а сонце встигло до зеніту добратися. Коней у плуги впрягли, а й розпрягати час, звечоріло. Вигнали коней у нічне, а вже на день благословляється. І мчали, мерехтячи, наче спиці в колесі, ніч за днем, — день за ніччю, аж поки сонце від тих гонів схудло і вуздечка йому з голови сповзла. Прибігла кішка у двір, шерсть — дибки, із зелених очей червоні іскри сиплються, а до хвоста обсмалена вуздечка прив’язана.

Прабаба одразу здогадалася, хто цей бешкет учинив, загнала мене віником під піч і дверцята зачинила.

Політ до пекла

Темно під піччю і тепло, наче зернині у вусі. Повзу: солом’яна потеруха, пір’я, череп’я. Мишва шарудить по закапелках. Рогача з обламаним вушком намацав, щербатого совка, гармату, що з нею прадід на горобців війною ходив.

Раптом провалилася земля підо мною, і покотився я по крутім косогорові, та все швидше й швидше, ніби падав з печі на долівку. Котився три дні і три ночі, і була довкола тьма. По тому їдко-бурякове проміння пронизало пітьму, і повіяло сірчаним та смоляним духом. Аж тепер дотямив я, що кочуся по мишачій норі прямісінько в пекло. Давно прабаба жалілася, що миші на смолу котів ловлять.

Миші в пухові капці взуті, не тонуть, а кіт — де став, там його і засмоктало. Багато наших котів перевелося у пекельній смолі!

Вкотився я в пекло, бемцнувши ногами об мідний казан, що його чорти тарганили. Казан розлетівся на череп′я, а мені п′ятка одчахнулася, ніби гілляка. Бісенята чкурнули без задніх ніг, копита в піску зосталися. Я з пекельного диму мотузок зсукав, дідькове копитце до ступні прив′язав – зрослося.

Того й прозивають мене Гнатко Копитович, пакулець.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Дрозд – Замглай":
Залишити відповідь

Читати казку "Володимир Дрозд – Замглай" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.