Гнатко починає весілля
їхали ми та їхали, полоненик геть укоськався, ледве дише в матні шаровар. Дивлюся — містечко, оторочене затрав’янілими валами, над ставом біліє. Припнув я морського стрибунця до брами, повід попустивши, сам через вал переступив.
До якої хати не зайду — буцім вимерло місто. Коли в садочку, за причілком, гойдається на груші колиска, У колисці немовлятко жованицю смокче.
— Любий козаче,— питаю,— куди це люд ваш повіявся?
— Не козак я, а козачка,— відказує немовля.— А міщани в хрещеної на моїм весіллі гуляють.
— По що ж се ти, дівчинонько, віддаєшся від хрещеної?
— Бо, Гнатку Копитовичу, за два літа моїх ненька і неньку татари в степу уполонять, а я в хрещеної виросту, відтіля й віддамся.
— А де хрещеної двір?
— По той бік церкви, над ставом.
Тихо-тихо в містечку, пес не гавкне, комар не задзиж-чить, жаба в ставу не кумкне, а про пісні й спомину нема. Вуха нашорошені, а ніби оглух, лячно. Проминув церкву, ставок синню зблиснув. Над ставком — чепурненька хата біліє, а довкола — столи вгинаються від страв і трунків. За столами — святечно вбрані гості, на призьбі — троїсті музики, і всі похнюплені, перелякані, анішелесь. На мою ходу озирнулися, пальці — до вуст.
— Тс-с-с-с-с-с…
— Що вам, добрі люди, балакало одібрало? — запитую навмисне голосно.
Козарлюги — під стіл. А до мене навшпиньки дибає старший боярин, шепоче на вухо:
— Се — весілля, Гнатку Копитовичу.
— Яке ж весілля, коли музики мовчать?
— Бо ждемо бабу-початкуху.
— Що за одна?
— Котра весілля починає.
— Без неї не можна?
— Ніяк не можна. І батьки наші без неї не починали.
— Я почну весілля! — гукаю на повний голос, беру зі столу чарку горілки і заспівую весільної:
Розлилися круті бережечки,
Гей, гей, на роздоллі;
Пожурилися славні козаченьки,
Гей, гей, у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці,
Гей, гей, не журіться, —
Посідлайте коні воронії,
Гей, гей садовіться!..
Люди голови підвели, загомоніли, очима заблискали, задзвеніли в чарки, музики заграли, хлопці та дівчата гопки заскакали, пси по містечку загавкали, птахи зацвірінькали, комарі в очереті задзижчали, і жаби покумкують. Я чарку випив і миску з холодцем до себе присунув. Аж раптом ніби струна в кобзі обірвалася — усе знову стихло, заклякло. Озирнувся — попід городами шкандибає бабисько, погане, перехняблене. Додибало до весільного двору, зіперлося на ключку:
— Хто се без мене весілля розпочав?
— Я розпочав. Хіба як?
— А так, що вже ніколи не розпочнеш.
Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилипла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.
— Ну, бабо-початкухо,— гукаю,— добра з тебе тараня чортам буде!
— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара.— Даруй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти…
— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики востаннє заграють. А ми — гуляти будемо!
Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:
— На морі три пияки —
Один січе, другий рубає,
Третій вино замовляє…
По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хилитаються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і мажара на ній — як маковинка.
Аж се вітер-полоняник, прип’ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози.
Під самісінькі зорі зацургелив, поки моя пужка по боках загуляла. Міські хлопці, хто меткіший, повні пазухи зір нарвали і довго ще з тих зір кресала робили.
Перепріг я вітра і поїхав, а мені вслід хмільні міщани виспівували…
їхав я і про значуще любомудрські думи низав на дорогу.
Бо не було мені весілля в серці.
Три шляхи на три вітри
“Синє небо,— думаю.— А по небу котиться золоте сонечко. Очерет у березі шумить. Риба в Дніпрі плюскочеться. Журавлі на хмарку всілися і курличуть…”
Тут мажара різко зупинилася, і всі мої високі думки розсипалися. Озлившись, хотів вітрові ребра пужкою порахувати, аж зирк — земля чорними руками за колеса вхопилася і не пускає. Вітер на розстаньках тупцює, не зна, куди ступити: три шляхи на три вітри, три камені шляхи значать і кожен камінь в’яззю літер в очі лізе.
“Цим шляхом поїдеш — з дванадцятиголовим змієм битимешся” — на камені, що ліворуч.
— Чи варті люди, щоб за них битися? — уголос подумав я.— Та й побореш змія, посічеш, спалиш, попіл у полі розвієш — нові змії виростуть.
“Цим шляхом поїдеш — великої слави між людей заживеш” — на камені, що з правої руки.
“Що вона важить, слава між людей,— сумно подумав я.— Люди — смертні”.
“Цим шляхом поїдеш — буде тиша в душі” — на середульшому камені.
Згадав я свої блукання по пеклу, і колотнечу людську біля шаровар з рибою, і міщан над ставом, згадав тиху і мудру задуму вечорів під вербою на березі Ховхлі і наказав вітрові прямцювати середульшим шляхом.
