Тиша
То був найласкавіший день мого життя. Стояло на годині. Небо — глибоке, яскраво-синє, з золотим таляром сонця в зеніті. Я їхав по жовто-зеленім лузі між озерець, що в них жебоніли перестиглі очерети, кумкали жаби, скидалася риба і вителенькували очеретянки. Ліси обабіч дороги красувалися осінніми шатами, зітканими з червонозлотиці. Грона калини на узліссях яскраво шаріли, наче синій рушник неба було вишито червоною заполоччю. Я радів сонцю, небу, осені, багрянцевим дубам, журавлям та диким гусям, що пливли до тепла, радів собі, тихому і задумливому.
А думалося мені того дня лише про гарне.
Я думав, як розумно й правдиво бог влаштував цей світ: сонцю — сонцеве, лісові — лісове, птахові — птахове і павукові, що пливе світ за очі, вилискуючи в літеплі срібною павутинкою,— павукове. Та що павук! Людина, хоч і вигнана з раю, почувається щасливою, поки живе сама в собі і не пробує навернути світ на краще. Бо що може бути кращого, аніж небо та сонце над головою, а неба і сонця на усіх людей стачить. Я заплющив очі, аби глибше відчути мить, коли я по-справжньому щасливий, а ще — відчути, як ця мить тече крізь мене, мовби вода крізь пальці, і здавалося мені, що, як і річковій воді, тій миті не буде вичерпу.
Степовий вітер приніс пахощі прив’ялих отав, хмелю, околоту, городини, щойно звареного пива. Я солодко зітхнув, повний солодкої втихомиреності й душевної ясноти.
І неждано крізь осінні упокійливі запахи пробився гіркий дразливий дух горілого.
“Десь степи горять,— подумав я і одразу затулився від тої зайвої, непотрібної думки.— Вони щоосені горять…”
Сполошний дзвін
Коли ж споночіло і пітьма облягла землю, засвітився край неба над степом. Я дивився на тривожну заграву, що так не пасувала до тиші в моїй душі, і не міг заснути. Уночі дух згорятини згус і навіював крізь неспокійне забуття химерні видіння. Під ранок мене розбудило далеке бовкання дзвона. Уперто били на сполох. Я сховав голову під бриля, але сну вже не діждався.
Зоріло, коли я впряг морського вітра в мажару і, нокнувши, мимохіть сіпнув за ліву віжку. Вітер звернув із рівного, витоптаного подорожніми шляху, і мажара покотила по купинистім лузі. Підсміюючись із власної хлоп′якуватості, я все ж не раз того дня сіпав за ліву віжку і невдовзі прямцював, сам гаразд не відаючи, навіщо так чиню, на сплошний подзвін, що все ближчав. Верховодили ж мною предковічна людська впертість і неприкаяність.
Дурник
Усе пусткуватіша, безлюдніша земля пливла під колеса мажари: діброви з присмаленими вершинами дерев і випаленими узліссями, чорні головешки димарів, обшмуглені вогнем, дощами, вітром людські кістяки. Скільки я не гукав на згарищах — нікого не догукався. А сполошний дзвін калатав і калатав за чорним обрієм.
Край дороги орачі шкребли сірі нивки. Попіл хмарою висів над полем.
— Бог у поміч, добрі люди! — гукнув.
Лише один орач одізвався півголосом, втупивши очі в розору:
— Повертай голоблі, Гнатку Копитовичу, тут володарює їхня ласкава вельможність Змій Горинич…
— Отак — під Змієм — і живете? — запитую сумно.
— А живемо, і щасливі. Хто не щасливий, того їхня ласкава вельможність давно з’їли.
— А хто се на сполох б’є? — питаю.
— Та один наш дурник. Не їсть, не п’є, а гатить у бовкало. Горобці в голові цвірінькають: серед пустелі — в сполошний дзвін? Постановила громада, а війт потвердив: відправити дурника їхній ласкавій вельможності на сніданок…
Я поправував до містечка, що його комини темніли у березі. Мурована дзвіниця самотньо стриміла на цвинтарі. З тої дзвіниці котилося по згарищу:
— Бом-бом-бом-бом-бом-бом…
Як під’їхав я, замовк сполошний дзвін. Підвів очі, а на мене з дзвінички дивиться Дурник: обличчя сіре, самі очі живуть, і з очей криваві сльози капають. Де сльоза упаде, там кущ калини до сонця пнеться.
— Я вірив, Гнатку, що вчуєш мій дзвін… Висмикнув я з мажари голоблю, вітра до дзвінички
прип’яв і подався згарищем до Змієвої печери. Коли гукає хтось тихим голосом:
— Не поспішай, Гнатку, я — слабий…
Озирнувся, а слідом, з косою на плечі, Дурник шкандибає. Ребрами навсібіч світить, од вітру хитається, а йде.
— А мо’, чим поможу.
Де ступить — там ряст зеленіє на попелищі.
Над тихими водами
Я ждав, що Змій дихатиме палом, а ступав по ясно-зеленому морігу. Трава густішала і вже була мені до колін, а Дурникові вище грудей.
Попереду зблиснуло перевесло ріки. Дванадцять розлогих верб зеленіло півколом у березі. Жовто-рожеві груші і смажені карасі знадливо прозирали з-поміж рясного гілля. Трава, ніби морська вода, причепливо ластилася до ніг, і мені закортіло простягтися на зеленому килимі під вербою, ловити в рота груші та упокійливо думати про значуще. Я посміхнувся з людських перестрахів — не знати було й сліду Зміїного — і попростував під вербовий намет.
— Гнатку! Гнатку! — гукав Дурник, але я відмахнувся від його надокучливої тривоги. Кинув у траву голоблю і солодко простягся, поклавши голову на прикорень верби. Нехіть до земної товканини вполонила мене, я зрозумів марність суєти, і було мені тепло й дрімотно.
— Гнатку, Гнатку! Стережися!..
Я збочив очі, злий на непроханого зичливця; Дурник розмахнувся косою і шмагонув перед себе траву, що росла, мов на дріжджах. Земля здригнулася, застугоніла, сніп полум’я вихопився з зелені, де щойно ясніла чоласта голова Дурника. Синє плесо ріки зазміїлось і скрутилося в кільце, а верба обвила мене чіпким зеленим гадюччям.
Герць
Загашуючись кров’ю, я відірвав від тіла вербу. І не було вже ні води, ні лугу, а дванадцять пащекуватих голів стриміли з попелища і лукаво питали мене:
— Битися чи миритися, Гнатку Копитовичу?
— Битися.
— Був би у мене за економа, людців рахував, з мого б столу їв і пив.
Я вхопився за голоблю, а Змієві голови дихнули полум’ям. Високі до неба, густо-червоні хвилі котились на мене, і тіло мені тліло. Я розмахнувсь і стесав сім Змієвих голів. Із Змієвих ран війнуло сіркою і потекла чорна смола. Хвіст його злетів у піднебесся і звідти упав на мене, ввігнавши по груди в землю.
І велика злість пойняла мене.
Уперся я спиною в один бік, ногами — в інший, натужився і розчахнув землю навпіл. Земля ковтнула Змія і зачинилася.
Воля
А я пошкандибав до мажари. З тіла мого, посіченого, обпаленого, струменіла кров, і де ступав я, там виростали гаї, ясно червоніючи гронами ягід до сонця. Степ, засіяний попелом, вбирався в зелене. У містечку цюкали сокири, і на попелищах росли зруби.
У лузі весело подзвонювало — морський вітер волочив дзвіничку, до якої був прип’ятий. Хлопець і дівчина гралися, не завважуючи ні мене, ні вітра. Дівчина тікала з дзвінким, щасливим вереском, а потім упала в траву. Я причепив до мажари голоблю, одв’язав вітра, і дзвіничка побрела, по коліна в росі, до села.
Ліг у мажару, тихим голосом нокнув вітрові. Піді мною червоніла, просякаючи кров’ю, кримська сіль.
І споночіло — я знепритомнів.
Книжник у квітці рожі
Прийшов до тями, кліпнув очима: рожевий звід наді мною і перо скрипить. Лежу в трав’яній постелі, перев’язаний. Коли ж схилилося наді мною чоласте обличчя: сиві брови, довгі вуси, а очі лагідні, замислені.
— Дякувати богові, очуняв, Гнатку.
— Хто ти? — запитую, ледве сам свій голос розчувши.
— Книжник я.
— Кому воно цікаво…— зітхнув я і забився в нетямі. Не скоро знову прочуняв, але дужішим почувався. Підвівся, подибав на світло. Книжник, звісивши босі ноги, сидів на краю пелюстки ружевого квіту і писав. По його проясненім виді повзали бджоли.
— Чи ж виросте що на сухих пергаментах? — питаю.
— У людських душах виросте, синку.
— Людина — смертна.
— Але народ безсмертний, Гнатку…
Та й замовк, у глибокій задумі похиливши голову. Я теж мовчав, зачудований з його мови.
