На червні — у піднебесся
Прийшов додому, аж дід Опанас народився.
Тільки я через поріг, а він вивинувся із-за комина, руки простягає:
— Гнатку, Гнатку! Роздобудь люльку та тютюнцю до люльки. Три дні, відколи на землі, і не нюхав тютюнового димку…
Я з піску чубук зсукав, у діжку, що під хатою, самосаду натоптав, вогню викресав:
— Куріть, дідусю…
Заповзявся дід люльку смоктати — дим синім стовпом. Стовп підпер небеса і ночі, що мала спуститися, на землю не пускає. Дніє й дніє. Прибігли до нашого двору пакульці:
— Ліпше б твій дід у хаті курив, бо сьогодні на Хоминому лані вітрове одробляємо, з ніг валимося, а ночі нема.
Уніс я діжку до хати, дідові розказую. А дід на те сумно-сумно:
— Е-хе-хе, хіба се люди. Були колись люди, Гнатку, ото люди. По лісах, мов по траві, ходили, а сокиру один одному через гори подавали.
І запахкав люлькою, розвішуючи кільця диму по сволоку. Аж кум Хома — під вікна:
— Довго ж ти, Гнатку, по сіль їздив… А вини твої тепер такі: од весни — підсусідське, та за мажару, та за сіль, та осенщини, та показанщини, та затульщини, та поволівщини, та медове, та рибне, та димне, та вітряне, та сонячне, та місячне, та зоряне…
Тут хата наша, наповнившись тютюновим димом, сіпнулася і, потріскуючи корінням, відірвалась од землі.
Зирк я у вікно, а Пакуль уже — мов на долоні, і п’ять річок — п’ять пальців, і рівчаки — наче лінії долі.
— Ой діду,— кажу,— уже ми в піднебессі через ваше куріння. І куди нас занесе — сам бог знає.
— А куди ж занесе? Хіба не казав тобі, що світ круглий: куди не лети, а до своєї землі вернешся. Не суши собі голову, а слухай — про колишнє розповім, поки у хмарах витаємо…
Я зуби на полицю поклав, бо ж пустка в хаті, і слухаю. За вікном — сірохмар’я, зорі об стріху шерхотять, метеори, наче хрущі, в шибки стукають.
Битви пакульців із сарицянами
Що від діда почув, те й переповідаю, правдиво та щиросердо.
Як стало на порі Опанасові народитися після його небесних бурлакувань, тричі сходив він на землю та питався батька. І тричі батько назад його відправляв, не радячи народжуватися: то сироїди з пакульців кров смоктали, то поторочі з них вірьовки вили, то сарицяни, що з трьома ногами, землю пакульську посіли і пакульцями орали. Бачить Опанас — не дочекатися йому ліпших часів, а народитися кортить, то й народився.
Лежить у колисці, палець смокче, коли кум Хома приходить, а він за товкмача в сарицян:
— Тепера вас двоє, то й два плуги завтра волочитимете.
І надумали батько з Опанасом вільнішого краю шукати. Опанас узяв батькову нивку, наче хустку, за чотири ріжки, загорнув у неї хатину, та й пішли. Тільки за село, а кум Хома з сарицянами назустріч:
— І земля наша, і ти, Опанасе, коли в Пакулі народився,— навіки наш.
Розсердився Опанас, сарицянами поле засадив, аби пакульської землі досхочу наїлися, замок їхній, наче коров’ячий млинець, на лопату взяв та в сарицянські землі пошпурив, Хома ж з рук вислизнув, бо слизький, як в’юн.
Подався він у чужі світи і знову сарицян на Пакуль навів. Пакульці їхнє військо мокрим рядном накрили і в Ховхлю затягли, лише Хома виплив, бо у воді не тоне. Насіяли пакульці пшениці навпополам із порохом, тільки жати — Хома нове військо на село веде. Кресонув Опанас об Місяць кресало, іскрами сипнуло, поле зайнялося, і всі сарицяни згоріли, лише Хома порятувався, бо і в огні такі не горять.
Зорали пакульці налину, тільки сіяти — знову сарицянське військо обрій заступає. Стали вони на чолі з Опанасом супроти сарицян — посікли їх сарицяни на шмаття, бо на одного пакульця — тисяча ворогів. Але вночі упав теплий весняний дощ, зцілив пакульцям рани і оживив їх. З новими силами напали вони на сарицянський табір, змели його з лиця землі, лише Хома й зостався в живих, бо на сміття перекинувся.
Море над селом
Сумний повернувся додому Опанас. Батько й пита:
— Що ж ти, синку, з перемогою, а хмарієш?
— Хіба па дні морському покій матимемо: муляє очі земля наша. Перенесу я Чорне море, татку…
Спочивши, узяв ополоника, та й поліз на дзвіницю. Воду з моря ополоником черпає і на Пакуль ллє. Коли батько з-під дзвіниці гукає:
— Уже, синку, через загату море перехлюпує! Справді, де Пакуль був — море гуляє, а ополоник об
крем’янисте морське дно черкає.
Сів Опанас до батька в ночви, і попливли вони на свій куток. Мати вечерю готує. Сковорідку наоліїла і — до вогню. Вікно розчинене, два карасі впливли до хати і на сковорідку лягли.
— Перевертайтеся ж, бо згорите! — мовила мати, а сама сорочку Опанасові подає. Поки Опанас перевдягався, карасі засмажилися. Сіли батько з сином за стіл, карасі з гарячої сковорідки підвелися і до рота пливуть. Тільки жуй.
— А добре на морському дні жити, синку,— розважливо мовив батько.— Є що їсти, є що пити, мухи не кусають. Одного боюся — як би наші люди з того райського життя не розледачіли.
Химине щастя
Аж тут бабахнуло над самісінькою Опанасовою хатою з гармати. Опанас — до вікна: над двором — днище турецької галери, наче хмара. Батько головою хитає.
— Ех, синку! Разом із морем і турецький флот ополоником переніс.
А вже пакульці біжать турка воювати. Галера ж над селом пливе, днищем об верхів’я дерев чиргикає. Припливли турки на край Пакуля, де Химин город. За Химиним городом — гребля. На леваді Химина корова паслася. Уздріла корова над головою пливке, чорне, грімкотли-ве, понеслася навскач по леваді, рогом днище галери простромила. Закрутився турецький корабель, наче млинок, і опустивсь на Химин город.
— Оце вже моїм курям буде халабуда! — радіє Хима.
А Химиного чоловіка у війні з сарицянами забито.
Зійшли пакульці на галеру, а там тільки пташиного молока нема. Між шовків та оксамитів турки покотом лежать — морською водою впилися. У трюмі — бочки золота, самоцвітів, по бочці на двір стачило. Хима ж бочку відкрила, коли там не золото і самоцвіти, як у людей, а турецький султан сховався. Поплакалася Хима на вдовину долю, та й утішилася:
— Золото — як вода, сьогодні є, завтра нема, а султан курей пастиме.
Султан по-нашому не розуміє, тремтить на дні бочки.
Порішили пакульці громадою: жити турецькому султанові у Химки і пасти Химчиних курей, аби не греблися на загаті, яка море над селом тримає.
Зорі на сволоках
Затишно було пакульцям на морськім дні. На акулах верхи їздили, китів у вози запрягали, дрібніша риба у казанах в юшкою гуляти вподобала. Одне негаразд: сутінково на морському дні — сонце ледве бовваніє крізь товщу води, а Місяць білопузою рибиною гойдається на хвилях і не світить, і не гріє.
Перше цілі дні на припічках скіпки палили, а по тому зорями навчилися світити. Тільки зоряна ніч трапиться, баби сідають у ночви і випливають у море. Зіп’явшись навшпиньки, мов білі почвари, в самих сорочках — зі сну, рвуть зорі та в приполи кидають. Понавішували зірок на сволоках, наче маківок.
Опанас Місяця-молодичка до воріт прип’яв. Але Місяць з прив’язу зірвався, пережувавши вірьовку, і знову на небо виплив.
І світили вони в хаті, як усі люди,— зорями.
Високе посольство в Пакулі
Пішов по світу поголос, що пакульці вполонили турецького султана, і Оттоманія прислала високе посольство. Опустилися посли на морське дно, мовили через товкмачів: — Віддячимо вам золотом, скільки наш премудрий султан заважить.
Повів Опанас високе посольство на Химчин город, де султан курей пас. А султан так розпасся на пакульських харчах, що й зважити ніяк. Упали посли ницьма перед султаном і так сказали:
— О, тінь аллаха на землі і сонце світу! Оттоманська імперія чекає свого повелителя!
А султан:
— Якщо поїде Химка до Стамбула, то і я повернуся.. Химка й мовить:
— Не було мені роботи — по твоїх Стамбулах їздити! Кортить Порта — їдь на всі чотири вітри, тільки назад дорогу забудь!
— Будеш, Химко, повелителькою світу…
— Нащо мені світ, я ось курям ладу не дам, усе в шкоді…
Похнюпився падишах:
— Без Химки не хочу й Оттоманії.
Заплакали турецькі посли і позадкували від султана. І там, де повзли вони, носами пісок орючи, тепер байраки: Ближній, Середульший та Діброва.
Така була вдатна Химка на любощі.
