Навздогінці за морем
Оті Химчині любощі і призвели пакульців до лиха. Як від’їхало високе посольство, ридма ридаючи, султан за Химкою і про курей забув. Цілісінькі дні Химчині кури на загаті греблися…
Опанас із батьком полуднували, коли вода заклекотіла, молоді акулки шмигонули у відчинене вікно, за ними — дрібніша риба: скумбрії, ставриди, йоржики, вугри, довгопери, вусаті голкороти, тарані. Чорна тінь мурени ковзнула по садку, між порічок, а з лободи під тином вигулькнула яснопуза місяць-риба та попливла над дворами, дражнячи пакульських псів. Раптом сонце яскраво-біле, іскристе, а не притьмарене водяною товщею зазирнуло у верхню шибку вікна. Батько відклав китового вуса, яким длубався у зубах.
— Чи се не море тікає, сину?
— А таки тікає! — гукнув Опанас, уздрівши, що корова, яка, полюбляючи сіль, на морськім дні раювала, лиже дашок над ворітьми.
Опанас осідлав коня і помчав до загати, гукаючи до пакульців:
— Тримайте море!
Та припізнилися пакульці. Грива Чорного моря уже синіла по той бік розгребеної Химчиними курми загати. Море перестрибнуло через Страхолісся, пробігло попід ирійськими стінами і муравським шляхом подалося до свого ложа, солоною піною пирхаючи. Аж у Пониззі, за Молочними водами, коли вже Кримські гори маячіли край неба, притомилося Чорне море, і став Опанас його наздоганяти. Неждано над головою засвистіла татарська линва, і зашморг перетяв йому дихання, кинув на суху землю.
Сонце з сівера
Тільки схлинуло море, як напали на Пакуль крилаті вовкулаки і небо чорним покрили. Була пітьма, що людина людину на крок не бачила, і в тій непроглядній тьмі літали вовкулаки та з людей кров пили. Залишилося тої крові в пакульців з наперсток, і казали пакульці: се — кінець світу.
Але сталося диво, про яке у віки вічні розказуватимуть дітям та онукам пакульці.
У тьмі тьменній раптом зазоріло край неба з сівера, і випливло там, де сівер, на чорний небозвід живе сонце, і розпромінилося, відганяючи тьму, і крилаті вовкулаки вуглинами осипалися в Замглай, і небо знову заблакитніло, і був день, і довіку!
Опанасова душа
Продали татари Опанаса кримському ханові за тисячу шликів золота. Наказав хан Опанасові гори розсовувати, дороги прокладаючи. Опанас уночі закинув вуса на шию Великій Ведмедиці, підтяг сам себе в небо, а з Ведмедиці, що відпливала до турецьких берегів, стрибнув на перекопську землю і шурхонув у неї по самі плечі. Хан наказав витягти Опанаса, пригнавши сімсот волів, і шкіру з нього зідрати на потреби ханського війська. Зідрали з Опанаса шкіру, а самого до каменя прикували і в соляний Сиваш кинули. Узяв Опанас камінь на плечі і побрів по Сивашу, куди Чумацький Шлях вказував.
Татари, вертаючи з українським ясиром, підібрали його, напівмертвого, в степах і знову ханові продали. Хан наказав повісити Опанаса ребром на ріг молодого Місяця, аби кров’ю зійшов. Як накапало з Опанаса крові повнісіньке Червоне море, подарував його кримський хан турецькому султанові. Султан наказав прикувати пакульця до стамбульських мурів, аби гнав по Чорному морю високу хвилю супроти козацьких човнів. Опанас, висмикнувши Стамбул із землі, поплив по морю, куди Чумацький Шлях вказував. Наздогнав його в морі турецький флот і розстріляв з гармат. Довго плавало по морю Опанасове тіло, аж поки не прибила його хвиля до кримських берегів. Тут відживили Опанаса пісні українських бранок. Зіп’явся він на ноги, і знову його, слабого, вполонили.
Продав хан Опанаса чорному королю, що по той бік землі володарював, аби ніколи вже не повернувся він до свого Пакуля.
Наказав чорний король залишити Опанаса в пустелі: криниці копати для караванів. Тільки ж Опа-нас крізь землю прокопався і вигулькнув у наддніпрянських степах. А саме турецький султан ішов по степах походом. Наказав він вивести Опанаса на Савур-могилу, аби здаля зирнув той на свою землю, а тоді вийняти з нього душу. Побачив Опанас і Ховхлю, і Замглай, і Жерело, і ріку Живець, і Ирій, а тоді яничари вийняли з нього душу. Опанасова душа перекинулася на чайку і полинула до Па-куля, а Опанас, зоставшись без душі, повіявся в заморські землі. Там наймався він вояком до чужих королів, герцогів та баронів і косив усе живе меткіше од самої смерті, бо був без душі. Урвався богові терпець, покликав він Опанаса на небо й мовив:
— Косиш ти моїх людців, Опанасе,— ліпити не встигаю. За сім літ, відколи ти без душі, очей не заплющив, глину місячи…
І одказав на те Опанас:
— Хіба не ти, боже, сотворивши світ, сказав нам, голодним,— і павукові, і мусі, і левові, і зайцю, і бузині, і щуці, і дубові, і карасеві, і комару, і людині: їжте одне одного і будете ситі?
Витер бог об хмару руки, занурив їх у сині небеса, упіймав у долоні землю і ськав її, поклавши собі на коліна. Тоді зітхнув та й подав землю Опанасові:
— Твоя правда. Візьми її і кинь у тартари…
Узяв Опанас землю і подався до тартар. Іде, а земля в його долонях тріпочеться, наче птах. Припав вухом до того клубочка, а він вицвірінькує, сокоче, жебонить із вітром, співає, похрускує, до світла пнучися, гомонить, бринить, наче вулик-бучок, повен бджіл; ніщо смерті не дошукується. Підійшов Опанас до тартар, зазирнув у чорну прірву, а земля стрепенулася й затихла, смертну годину свою вчувши. Не спам’ятався Опанас, як відступив від урвиська та розтулив долоні, життя землі і всьому, що на ній, даруючи. Радо задзвеніла вона на тисячі тисяч юних голосів, ніби заново сотворена, і попливла з Опанасових долонь по блакитній дорозі довкола сонця…
І забриніла в Опанасові душа, і народився він знову.
Приземлення
…Отак ми з дідом Опанасом на печі, в хмарах, баляндрасимо, аж хата наша облягла, наче човен, що пристав до берега. У кожне віконечко по сонечку зазирає, а за вікнами — Ховхля леліє, зелений Замглай жовтим лататтям підперізується.
Тільки дістав я з полиці зуби, а кум Хома уже поріг переступає:
— Поки ви в хмарах витали, з волі їхньої царської величності Генеральна канцелярія подарувала обох вас мені в одвічне пользованнє… Тож кожного дня лупитиму з вас шкіру на спродаж. Завтра і шкуродерів пришлю…
Мовчали ми з дідом день і всеньку ніч, а як на світ благословилося, мовив я дідові Опанасу:
— Поїду до Мрина в Генеральній канцелярії правду питати.
А дід посміхнувся у вуса, що вже затемніли над верхньою губою, та й мовить печально:
— Ще ніхто, онучку, в канцеляріях правди не знаходив. Посадять тобі на плечі Канцеляристу — лише й того.
— А таки, думаю, поїду.
Кобила з піску
Вийшов я на берег Ховхлі. Сизий туман над водою, по сизому — ранкова зоря зайнялася. Я чистого піску в пригорщі набрав, з води перевесел накрутив. З піску кобилу ліплю, водяними перевесла в’яжу, аби не розсипалася. Постала кобила, мов у цигана куплена. Я сонячного проміння насмикав, хвоста кобилі приштукував. Хвоста підняв і дух у кобилу вдмухнув.
Забила копитами кобила, головою замахала — пити. Пила з Ховхлі — сама калюжка лишилася. Химчиним курям по коліна. Русалки та водяники з ріки в болото Замглай шугонули, очеретами зашарудівши. Литвини по Ховхлі плоти гнали — кобила плоти ковтнула. Литвини викупного за плоти вимагають.
Я — охляп на кобилу, п’ятами в боки та й перемахнув через Ховхлю. Поїхав понад Замглаєм, дороги до Мри-на, де Генеральна канцелярія, допитуюся.
