Володимир Дрозд – Жертва диявола

1

Губи в’яжуть звичний ланцюжок слів, благоговійно біліють на тлі сутани долоні чи, зведені догори, випромінюють віру, а молитва все віддаляється, лине до рожевих янгольських крил на стелі, ніби хмари солодкого фіміаму, і настає хвилина, коли вчений радник святої служби Юліус Мільх почувається наодинці з самим собою. Тепер слова його і рухи, навіть вираз обличчя живуть поза ним, самостійно, відчужено. Спершу Юліус подивовано стежить за ними, але дуже швидко це набридає, як набридли безконечні відправи в церкві богословської школи. Не вперше йому маскуватися словами.

“Але ж така молитва мертва, безкрила. Вона здатна сягнути хіба що стелі, а не бога, — завважує вчений радник і одразу ж виправдовує себе.— Якщо той, по кому панахида, помер єретиком, все одно з тимчасового вогню перейде у вогонь вічний, а якщо удостоївся святих дарів, то і без моєї молитви місце в раю йому забезпечене”.

— О господи і пресвята діво Маріє!..

Зате Юліус бачить, як наливаються соком барвисті вітражі вікон, як линяють та худнуть вогники свічок, і небавом сонячний промінь, наче золочена королівська шпага, наскрізь протинає каплицю. А той, кого повели перед світанком на міський майдан, уже нічого не бачить і не чує, ставши пригорщею— попелу, який розвіють по вітру чи кинуть у річку. Юліус пригадує змучене, висохле обличчя грішника — ще вчора вони з братом Роберто доповідали трибуналу інквізиції про єретичні положення, добуті з книг звинуваченого. Груди богослова повняться тихою, світлою радістю, він обіймає і пестить очима сонячний промінь. Воістину великий Григорій мав рацію: щастя вибраних у райських сельбищах не було б повним, якби щасливці не мали змоги кидати погляди за межі раю та радіти, споглядаючи страждання братів, що їх пожирає вічний вогонь. Він так глибоко не відчував і не радів життю, поки не удостоївся близько познайомитися з діяльністю святої служби.

Шкода, монастирський сад сьогодні знову смердітиме згарищем і паленим м’ясом. А може, вітер у бік міста? Яке блаженство походжати вогкуватими доріжками між покраплених росою виноградних лоз, вслухатись у мелодійний передзвін зозуль, дихати пахощами розмарину та лавру і плести мереживо витіюватих думок. Ось-ось скінчиться аутодафе, брат Роберто Граціано повернеться з майдану. Юліус приберіг для нього оригінальну сентенцію. Тут лише він, Граціано, здатен поцінувати його дотепний розум, усі інші збожеволіли од ненависті до єретиків. Хіба не варта пам’яті нащадків математична точність вирішення: “Якщо всі три релігії — Мойсея, Магомета і Христа — невірні, то всі люди помиляються; якщо одна істинна — помиляється більшість людей”. Братові Роберто це буде до серця, він знову дивуватиметься розумові Юліуса, а це досить приємно, навіщо приховувати — усі ми грішні.

Правда, останнім часом їм дедалі рідше випадає бувати наодинці. Верховний інквізитор отець Франціско наблизив до себе брата Роберто, навіть келію одвів поруч власної. Братові Роберто всміхається червона шапка абата — отця Франціска шанують у святім Римі. Все — суєта людська. Його преподобіє полюбляє твердити, що відрізняє схизматика од правовірного-з першого погляду. А в духовному сині своєму він так помиляється! Лише він, Юліус, досконало знає душу вченого радника святої служби Роберто Граціано.

Панахида за упокій душі спаленого єретика скінчилася, брати-домініканці поважно залишають каплицю, гасять свічки. Сонячний промінь плямить дерев’яні постаті пророків і золочені грати кафедри. Юліус затуляє очі долонею — він у молитовнім екстазі, і ніщо не завадить ного розмові з богом. Брати розуміюче обминають його, сутани шелестять, ніби сухі губи. “Якщо всі троє — Мойсей, Магомет, Христос — були справжні пророки, посланці бога і кожен пророкував інше…” Каплиця спорожніла, в урочистій тиші за вікнами кує зозуля. Сонячний промінь бринить, ніби струна. Відтак за спиною народжуються поквапливі кроки, шерхотять мимо і стихають десь там, у глибині каплиці. Юліус розплющує очі — перед олтарем стоїть Роберто Граціано, ніби щойно з хреста знятий: обличчя — з-під каптура — болісно біле.

— Брате Роберто, — кличе Юліус Мільх. Йому ще ніколи не доводилось бачити Граціано таким. — Брате Роберто…

Роберто зі стогоном падає перед розп’яттям на коліна, ховає обличчя в долоні.

Здивований Юліус обережно виходить з каплиці.

2

Вечоріє. Червоне сонце котиться по вистелених виноградниками пагорбах. Юно рожевіють тополі. Із сизих свічок каштанового цвіту скрапує полум’я. Але сьогодні братові Роберто чужа та меланхолійна краса, відсутнім поглядом ковзає він по морській затоці, поцяткованій білими вогниками вітрил. Ніби він уже навіки розпрощався із світом і його гнітить це останнє побачення. Юліусові тривожно й незатишно під поглядом Робертових очей. Він ще нічого не знає, лише здогадується: сталося щось лихе, і те лихе загрожує його спокою.

Сусідньою доріжкою ходять пріор монастиря і прокурор святої служби. Слова долинають уривками:

— …І єретика роздягли, почали умовляти, щоб сказав правду до початку допиту. А він відповів: “Я не знаю, що потрібно вашій милості…”

Брат Роберто заговорив, і Юліуса Мільха дивує його голос — несподівано легкий і лагідний, ніби тягар уже знято з його душі:

— Брате Юліусе, я хочу вас першого повідомити, що твердо вирішив сьогодні ж подати верховному інквізитору п’ять власних положень, несумісних з догматами католицької церкви і буллами його преосвященства папи. Так вчинити мене зобов’язує моя совість.

Щось обривається в грудях Юліуса Мільха, йому стає холодно й незатишно. Він ще не оцінив сповна небезпеки, лише відчув її крижаний подих. Обличчя його помітно блідне, але жоден м’яз не здригається, не порушує виразу поважного благочестя.

Прокурор святої служби розповідає абатові:

— …Тоді наказали ще раз прикрутити мотузок, і прикрутили, і сказали йому, щоб говорив правду з любові до бога. Він тільки простогнав: “О господи’..”

Нарешті Юліус Мільх самими губами усміхається:

— Брате Роберто, вас, мабуть, занадто глибоко вразило сьогоднішнє аутодафе. Але ж вам не вперше бачити, як справедлива кара спостигає єретиків і вони конають у земнім вогні, аби потім горіти у вогні вічнім. Що сталося?

— Мені відкрилося, що це гріх — сприяти діяльності, у справедливість якої не віриш. Ми з вами так багато і одверто розмовляли, що я зобов’язаний…

— І тоді ще раз прикрутили мотузок, але він нічого не сказав…

— Ви, брате Роберто, перебільшуєте, — несподівано вкривається у Юліуса Мільха різке, протестуюче. Ніби замахнулися па нього, а він мимоволі захистивсь рукою. — Невже ви довірилися моїм жартівливим сентенціям?

— …Потім прив’язали його до верстака за руки одним мотузком, за стегна — другим мотузком, по мотузку зверху і над коліньми, і ще за ступню, по мотузку на кожну…

— Брате Юліусе, я супроводив кого до самого вогнища, і він не покаявся, а коли підпалили хмиз і вогонь лизнув його ноги, він засміявся і гукнув, що досі вірив у господа бога і святу матір церкву, але тепер ні в що не вірить, ні в бога, ні в диявола, бо, якби існував бог, він би не допустив, щоб люди мучили невинних людей. О, брате Юліусе, те, про що ми з вами лише шепталися, він сказав уголос, на порозі жахливої смерті!

— Брате Роберто, мені здається…

— Я написав отцю Франціско, що надалі не зможу виконувати свої обов’язки при святій службі, бо її діяльність суперечить заповітам сина божого Христа. І ще я написав, що кожного спостигне кара за його діла, і що молитви та церкви нікому не потрібні. Бог чує достойного всюди – у церкві чи в шинку, перед олтарем чи перед стійлом. Я написав йому, що віра без добрих справ — мертва, а добрі справи — це любов до ближнього і справедливість, а не подорож по святих місцях, не сухий бездушний формалізм обрядів. Я написав йому, що єдина заповідь божа: не роби іншому того, чого собі не бажаєш…

— Тихше, ради всього святого, тихше, — прошепотів Юліус Мільх, широким кроком простуючи в глибину саду та ведучи за собою Граціано. Він зловив зацікавлений погляд прокурора і пошкодував, що зустрівся з братом Роберто саме тут, перед очима всіх. Прокурор з пріором віддалялись:

— …Він відповів: “Я готовий служити богові”, — і заплакав. Тоді йому прикрутили пальці лівої руки і наказали, щоб говорив правду. Він закричав, плачучи: “Пресвята діво Маріє!..” Тоді наказали… глечик води… правду…

Над спокійним, влаштованим життям Юліуса Мільха раптово нависла гранітна брила, що загрозливо хиталася, ладна упасти від легкого подиху вітру чи необережного кроку. Пристрасні слова Роберто не торкались його роздуму й серця, зараз Юліус спроможний був думати лише про себе.

— Бог свідок, брате Роберто, це веління вашої совісті, я розумію. Можливо, ми з вами й говорили свого часу про щось подібне, я не заперечую ваших положень, навіть схиляюся перед вашою рішучістю, але погодьтеся, у ці хвилини вами керують швидше емоції, ніж розум. Припустимо, я повторюю, припустимо, ви маєте рацію. Але чи хто достойно поцінує ваш благородний вчинок, окрім хіба що мене? Брати-домініканці? Вони надто зайняті молитвами. Отець Франціско, цей караючий бог на землі? На його життя вистачить жертв, світ великий, а життя, дякувати богові, коротке. І він пам’ятатиме вас доти, доки не спопелить ваше тіло. Нащадки? — Юліус сумно й прозірливо посміхнувся. — На землях святої католицької церкви щодня палає стільки вогнищ! А у нащадків буде досить власних бід і власного горя. Тепер ви згодні, що одні матимуть вас за дурня, інші — за єретика, в очах декого, розумнішого, ви будете смішним фанатиком, а так званий народ вимагатиме для вас повільного вогню? Користі ж од вашої смерті, погодьтеся, нікому ні на гріш. А тим часом — яка прекрасна можливість обдаровувати людей добром, звісно, відповідно до наших слабких людських сил, відкривається перед вами! Вас наблизив отець Франціско, людина з великими заслугами перед святою церквою, і в недалекому майбутньому ви одержите абатство, де зможете наблизитися до своїх прекрасних ідеалів. А хіба нині, служачи в трибуналі інквізиції, ми живемо не для людства, не для його найсвятіших ідеалів, пом’якшуючи в міру своїх можливостей фанатизм та облагороджуючи ненависть? Зачекайте, будь ласка, я зарані знаю, що ви хочете сказати.

Я все прекрасно розумію, бо свого часу сам пережив щось подібне. Ви нині страждаєте од душевного болю, думаючи, що так неможливо, негідно жити, що це лицемірство суперечить розумові, моралі, совісті, що краще загинути, аніж чинити всупереч власним переконанням. А тепер погляньте на себе з іншого боку. Чи замислювалися ви, що швидка смерть на багатті легша, бажаніша, аніж смерть на повільному вогні сумління, совісті, маленьких перемог і великих поразок? Швидка смерть — героїчна, приваблива, а наше життя — сіре, непривабливе, брудне. А може, воно, наше життя — це теж хрест, наша голгофа, і ми, розумні одинаки серед темної людської стихії, герої славетніші, мужніші, ніж ті, хто йде за свої переконання на вогнища і безслідно згорає? — Голос Юліуса звучить гордо й переконливо, без штучної акторської піднесеності — цієї хвилини він майже вірить у правдивість власних слів.— А озирніться, гляньте навколо живими очима,— яка скрізь вічна, нетлінна краса! Хіба вона не варта нашого милування, нашого захоплення і вдячної хвали творцеві — богові? Люди завжди знайдуть причини, щоб різати, вішати, палити і ганьбити одне одного. Бути вище цих одвічних пристрастей…

— То я піду, брате Юліусе, — каже Роберто Граціано, перериваючи його мову. — Хочу встигнути передати положення нотаріусові його преподобія, щоб отець Франціско зміг уранці ознайомитися. Прощайте, брате Юліусе… – Совість, добрість! — відчайно вигукує Мільх, косуючи на темну постать прокурора в глибині саду. – Добро ілюзійне, хвилинне, як морська піна, а зло — конкретне й довговічне. Вам здається, що ви жертвуєте собою трохи не в ім’я людства, а погляньте, скільки зла невдячно сієте навколо. Як засумує отець Франціско! “Єретика пригрів”,— шептатимуться заздрісники. А неприємності, що впадуть на голову ваших рідних, ваших онуків і правнуків і, врешті, ваших знайомих… Свята служба нікому нічого не дарує. Логіка невмолима: ваша жертва в ім’я інших – чистісінької води себелюбство, спасіння власної душі за рахунок ближнього…

Роберто Граціано мовчки повертається, прошкує у напрямку монастирської канцелярії. І з кожним його кроком самотніше та моторошніше стає Юліусові. Він відчуває, що зараз поведеться погано і згодом зневажатиме себе, але вже нічого не може із собою вдіяти — страх дужчий од нього. Він дрібоче навздогінці Граціано, притримуючи обіруч сутану:

— Брате Роберто, я перепрошую… Можливо, й справді я був дещо необережний за колишніх наших розмов, знаєте, я полюбляю гостре слово, ви не згадуйте там, у святій службі…

То вже пізніше Юліусові ввижалася у погляді брата Ро-берта сумна зневага. Насправді ж його очі тієї хвилини світилися тільки прощенням і неземною ласкавістю.

3

Навіть ніч не приносить жаданого забуття. Юліус перебуває на грані сну і реальності, знемагаючи від лютих видінь-передчуттів. У небі мерехтить полум’я. Полум’я лиже Тліючі ноги Юліуса, приланцюженого до стовпа, і він корчиться з немилосердного болю, каючись у своїх гріхах, у всіх своїх єресях, минулих та майбутніх. На його грудях витанцьовують маленькі дияволята, і мальоване полум’я ганебного ковпака пече чоло. Нарешті над ним змилостив-люються, приймають у лоно святої церкви і ведуть до тюремного підземелля, на довічне ув’язнення, на хліб та воду. Його приковують до вогких стін важкими ланцюгами, і повзуть дні і ночі, ночі і дні — з пекельною повільністю, ніби чорна, в’язка смола.

Юліус Мільх прокидається, згадує свої видіння — з жорстокою, невмолимою виразністю. Мурована стеля келії, над ним блимає синьо лампадка в кутку. І, почуваючись підсудним, в’яне під суворим оком отця Франціско, настрашено пригадує розмови з братом Роберто.

Він, Юліус, був такий необережний, такий довірливий! Гостре, дотепне слово — його слабість. Він у душі — актор, лицедій, а лицедіям потрібні глядачі, як панянкам люстро, щоб милуватися з власного відображення. Хіба не він іронізував, що служителів бога розвелося більше, ніж волопасів, і що блазненський одяг ченців приносить їм чималий прибуток? Хіба не він картав духівництво за розбещеність і моральну ницість? А потім патетично вигукував, що глибоко поважає людей, які за свої переконання, хоч би якими вони були, сміливо йдуть на вогнище і спокійно дивляться смерті в очі?

Вчувши єресь, отець Франціско не жартуватиме, він примусить брата Роберто заговорити. О, він це уміє! І тоді все стане явним. Від згадки про холодну вогкість тюремних кам’яниць у Юліуса Мільха мурахи біжать по спині. Закінчити на вогнищі чи у темниці так прекрасно розпочате життя! Який злий жарт долі! І не буде ані приємних роздумів над Арістотелем, що так звеличують душу, ані сонячних росяних ранків у саду, ані хмільної терпкості виноградного вина… Усе в міцнім молодім тілі Юліуса волає супроти безглуздої напасті. Він падає на коліна і повзе по холодній підлозі навстріч синім тіням діви Марії та її розіп’ятого сина. Молиться пристрасно, жагуче, як не молився ніколи, хіба що в дитинстві. Він просить богоматір змилостивитись і замовити за нього добре слово перед сином. Хай не губить його молодого життя, хай пробачить йому зухвалі богохульства й нерозумні єресі, він спокутує вину тривалим постом та молитвами. По золочених німбах богів мерехтять сині бганки і боги глибокодумно хмурять воскові чола. Потім лампадка змовницькі підморгує і гасне. Забобонна людина сприйняла б це як особливу немилість богів, але Юліус Мільх, учений радник святої служби, тільки шкодує, що олива скінчилась невчасно — звечора полінувався налити. Пітьма неждано заспокоює. Тепер він знає: од богів годі сподіватися на допомогу. Він лишається наодинці з долею і, як оточений звір, раптом знаходить у собі сміливість та силу для відчайдушного нападу. Мільх тверезо й хижо оцінює ситуацію. Хіба він марно стільки років вивчав схоластику, хіба забув він про казуїстику хитромудрого диявола — спокусника невинних людських душ? У глибині свідомості спалахує промінчик надії, розум шалено працює.

Страх перед покаранням розвіюється. Юліус Мільх покірно віддає себе у власні руки — чіпкі руки вченого радника святої служби, звиклого до закарлюченої логіки судових інквізиційних процесів. Він, Юліус, боїться, що отець Франціско всіма засобами добиватиметься у брата Робер-то імен спільників по думці, і Граціано в камері для допитів першим назве його. Це вірогідно лише за однієї умови: якщо розпочнеться процес проти вигаданого кубла єретиків у монастирі. Але отцю Франціско не дуже приємно буде так зганьбитися перед святим престолом, він не захоче, щоб на його славу всевидящого захисника християнської віри упала тінь. Отже, верховний інквізитор та вчений радник інквізиції до певного часу — спільники, і треба знайти привід не розпочинати процесу, а все звести до випадковості, спричиненої самим дияволом, згадка про якого так вчасно заясніла на думці…

Відтепер Юліус спокійний за власне життя, і вдячно молиться невидимим богам. Врешті, він Юліус Мільх, не так про себе дбає, як про брата Роберто. Граціано уникне вогнища, варто йому лише зізнатись у стосунках з дияволом і погодитися на церковну єпітимію. Як він умовляв брата Роберто не гарячкувати, не поспішати! Мислячих людей так мало на цім світі, чи розумно жертвувати хоч одним з них? Спасибі пресвятій діві Марії та її милостивому синові, спасибі заступникові нашому, святому Домінікові, що просвітили раба свого!..

Благословляється на світ — сіріє заґратоване вікно, присмерково, химерно проступають образи богів. У розіп’ятого Христа — поганська голова диявола. Диявол панібратськи підморгує братові Мільху, лиже багряним, кольору полум’я, язиком зміїсті губи і змовницьки трясе цапиною бородою…

Юліус одвертається.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Дрозд – Жертва диявола":
Залишити відповідь

Читати казку "Володимир Дрозд – Жертва диявола" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.