КЛІЩ
Дак се ще я дєвувала, а йон уже у млині рабів. Послі війни. Воював чи не воював, казали, що у якоїсь начальниці госпіталю під юбкою усі воєнні годочки просидів, а — партєйним повернувся. І з тих пір — усе на довжностях колгоспних. Довжності не високі, на високі йому лею у голові не вистачало, три класи та четвертий коридор перед війною закінчив, зате — хлібні довжності: то у млині, то у коморі, то у коморі, то у млині… А як рабів у млині, то принесемо ми з маткою клуночок, щоб змолоть, то місяць до нього ходимо, покуль змеле. Бо так у нього було заведено: “Що у тебе в приполі? Мед? Твій клуночок ставимо наперед. А у тебе горілка? Ось тобі мірка…” А у нас із маткою — ані меду, ані горілки.
І так йон смоктав із колгоспу та із людей аж до останніх років. Дєтві своїй такі домини у городі одгрохав, куди там. І нікого із ро-даків не забував, ані свата, ані брата. Коли ж оце позаторік хтось написав на нього самому Горбачу, і нагрянула комісія із області. Переважили увесь хлібець колгоспний, а йон — комірникував, і щось багато зерна не вистачило. Хотіла комісія тая до суду передавать, але місцеві начальники відстояли, бо ж самі коло нього паслися. Тільки й того, що погнали з комори і з партії, але партія — яна уже сама розбігалася. Торішня весна видалася пізня, картопелька на грядках ще тільки сходить, а біля калива уже по десяткові колорадів піджидає, покуль із земельки випнеться. Потеліпала я на добривний склад хлорофосу попросити. Аж йон, кліщуган, уже на складі приліпився, порядкує. “Дам я, — каже, — тобі, молодице, хлорофосу, якщо мій город за вигоном виполеш”. Йон же земельки нахапав, а жонка — не вельми руча, не привчена жистю рабіть. Заплакала я та й гомоню до нього: “Кліщем ви, дядьку, були усю жисть свою поганющую, із нас кровицю смоктали, кліщем і залишилися. Але колися і вам яно урветься…” Та й погойдалася геть: не діжде, думаю, щоб за колгоспний хлорофос та на його городі я гнобилася.
Аж і урвалося вскорі, наче я наврочила. Подзвонили на свята із станції, що вагон із мінералкою прийшов. Усім активом возили. Як із машин розвантажували, сказав голова колгоспу і йому мішечки брать та носити на склад, а не тільки командувать, як і куди класти. А кліщ на пупа не звик. Я, каже, усю сознательну жисть — у активі і на добривний склад ішов не вантажником, а щоб загадувать і контролювать. Голова ж колгоспний у нас теперечки молодий, гарячий, ще не об”їжджений начальниками вищими. Голова розсердився і гомонить до нього: “Ідіть, дядьку, геть, і щоб я вас більше не бачив на колгоспі. Минулося, коли начальників багато, а робити нема кому!” То йон і потеліпав, як побита собака, тольки до хати своєї не дійшов. Бо щось йому од великого переживання із головою зробилося: упав посеред вулиці, розкинув ноги в галіфе, наче дохла ворона крила, і вже ті хромом обшиті крила-капшуки — не несуть. Дак викликали “швидку”, “швидка” у районну лікарню одтарабанила. А уранці дзвонять із лікарні у колгосп: помер. Із музикою хоронили. Тольки ж ніхто із людей на похорон не пішов, сама дєтва його та родаки, яким йон скибку мазав, коло труни, голови опустивши, старилися…
КОПИТКОВА СТЕЖКА
Хіба тепер люди? Колися були люди так люди. Ось і Копитка хоч би згадайте, покійного уже давно. Покійного, бо на складі у районі йому усі дихальні шляхи цементом забило, він скоро й помер. А якби не сеє, мо’, усі б сто год жив-поживав. Дак сей Копиток у війну минулу усенну Європу із сокирою пройшов у будівельних військах, мости через річки наводив. Правду балакав чи ні, під чарку, а могло й буть: ще настил коло берега стовпами не підперли, не встигали до призначеного часу, а вже емка з генералом по мосту покотила, дак Копиток настил плечима підпер, руки — у коліна, і втримав настил, не рухнула машина з генералом. А що було робити? Тади, у воєнне врем’я, за такеє — розстріл на місці. І могло воно буть, теє, що Копиток, ковтнувши, розказував. Бо якось по війні сходні він із причалу коло цегельні поцупив, се уже під зиму, бо шуга по Дніпру пливла і баржі по цеглу не приходили, і піч заводську загасили, а Копиток — сторожував. Дак він сходні, а там п’ять дощок дубових, товстелезних, та ще з перетинками, на плечі — і попер через гору Жомирівку, бо через село ж не можна, побачать, хоч і ніч. Коли ж уранні остання тої осені баржа неждано припливла по цеглу, а сходнів на причалі — чортма. Викликали дільничного, Гапоненка, той сліди читав луччей, аніж книгу, і привів його слід до підніжжя гори. Тут дільничний і каже: “Ніхто б на таку гору круту сходні не випер, окрім Копитка.” Пішли до Копитка і знайшли сходні — під дровами уже. Гапоненко і каже Копиткові: “Неси, бісів сину, знову через гору Жомирівку, то у суд не передам”. А Копиток зітхнув і каже: “Передавайте до суду, бо через гору не понесу, а понесу через село, не виволочу уже на Жомирівку”. — “А уночі ж виволік!” — це йому дільничний душу труїть. “Бо уночі — до себе ніс, — Копиток признається, — а від себе — не потягну, ні…” Дак поплуганився він із тими сходнями на плечах через усеньке село, і усі, хто бачив, дивувалися, що він їх несе, такі важчеленні. Але судить не судили, бо директор цегельні не захотів такого здоров’яка кудись оддавать. У сезон Копиток за сімох тачки із цеглою од печі тягав. А тоді, по війні, хто тягав тачками цеглу, працювали босі. Коли ж раптом видають їм спецівку — ботинки американські, воєнні, добренні такі ботинки, підошва — наче залізна, і все інше. Копиток повісив ботинки на гвіздок, сам же і далі працював босий. Такий уже він був, Копиток, ощадливий. Тепер таких і в помині нема. А тачки із цеглою котили по вистелених залізом доріжках. В одному місці залізо підігнулося, і Копиток розпанахав собі ногу, від пальців до п’ят. Засипав рану землею — зажило як на собаці. А тоді довго ще хвалився та тішився: “А якби я ботинок той американський одяг — пропав би ботинок, пропав! От скажіть, який я щасливий! От повезло мені, так повезло!..” Отакі були люди. Тепер таких нема, сама дрібнота по закутках сільських тиняється та юрмиться як перед кінцем світу по містах тісних, перелюднених, наче мошва перед дощем. І жив би, кажу, Копиток болєй ста літ, а мо’, і усі б двісті, якби не сей случай на складі. Се вже він перебував на пенсії законній і в колгоспі підробляв. Дак поїхав він із колгоспним бригадиром у район по цемент. А цемент брали на складі, у який його вдували спеціальною машиною, нею ж і видували, скільки кому треба. На сеє усе у колгоспі виписували десять карбованців. А шофер спецмашини брав лише п’ятірку. Бригадир і каже Копиткові: “Ось червінець із колгоспної каси, п’ятірку шоферові дамо, щоб надув цементу нам у кузов, а п’ятірка тобі зостанеться”. Копиткові ж наче вожжа під хвіст: “Щоб я комусь п’ятірку віддав? Не бувать такому! Сам накидаю!” І поліз у склад. А у складі цементова курява — стовпом. Але — накидав. Уже рівняв цемент у кузові, коли раптом — упав. У нього влили декілька склянок води, усі дихальні шляхи були забиті цементом — одійшов якось. Повертаються вони у село, зупинилися на розстаньках, Копиток просить бригадира: “Дай відро цементу, поплуганюся додому. Самі розвантажуйте, бо щось мені у очах темніє”. Зачерпнув з машини відро цементу, ще доплуганився до сідала свого з тим відром, а до двору уже не зайшов. За ушулу ухопився, брик — і кінці оддав. А відро з цементом покотилося, і котилося воно до самого колодязя, бо двір у Копитка високий, під горою хата. Відро котилося, цемент із відра сіявся, а земля ще вогка після зими, цемент ухопився і — стежка зробилася. Ото тільки і пам’ять по нім, тая стежка: і — жила людина чи не жила? Але впродовж літа дощі цемент змили — і стежки Копиткової не стало. Наче і не було.
