Я повернувся на всі сто вісімдесят швидше, аніж по команді старшини у війську, і щосили потрюхикав стежкою із клуночком на плечі. А спину мою очі його вслід свердлять, а може, дуло пуковки якої, кожним нервом спинним відчуваю і аж вигинаюся весь. Стрелить чи не стрелить? Ніколи ще так страшно не було, навіть коли фронт через село котився і я у жінчиній спідниці та кофті під піччю лежав, а двері поскрипували, то німці заскочать, то вже червоні, бо що-що, а передню лінію треба перележати, переховатися, це я добре знав. Уже як дочимчикував я підбігцем до полівки, з якої звернув був на стежку, і куля, пущена вслід, перестала лякать, знову застрибав я подумки у різні боки, мов заєць той: він чи не він — цей підозрілий вуйко? Бо наче ж і голос схожий, як у вагоні він балакав до мене, я запам’ятав. Бо то перша жива людина була, у яку я, ще зелений енкаведист, стріляв очевидьки. Перед тим, як тікать, ще біля стіни вагона сидячи, він запитав, у очі мої, як п’явка, своїми чорними очима упившись: “Чи стукало у голову твою, солдатику, хоч один раз: кому ти служиш?!.” А може, справді він, але перелицювався, шкіру перемінив, що й сам себе тепер не впізнає, як усі ми, що на сході, що на заході, по сім раз на день перелицьовуємося, шкіру міняємо, бо так сяя житуха наша батьком Сталіним для нас придумана?
Якось дотеліпав я до станції, уже ніч була. І поталанило мені — забрався на дах вогона, із клуночком своїм. Тутукнув паровоз, поїхали. І їхали усю ніч, і подрімував я в обнімку з клуночком тим зерна нажебраного. А як стало світать і поїзд наш перед станцією стишив хід, свиснула наді мною сталева кішка на мотузкові з трави морської, були тоді такі мотузки, ніхто його не перерве, хоч який богатиряка, кинута знизу, із землі, тренованою бандитською рукою. І впилася та кішка сталева у мішочок мій, і посунув він по дахові вагона. Хапався я за своє збіжжя обіруч, кігті на пальцях ламав, та що я міг удіяти? Пішло моє багатство, як і прийшло, а я з нічим залишився. Кому поскаржишся, окрім хіба Бога, дак я ж ніколи не вірив, що Він є, і ніколи я його не чув у серці своєму, а Він — мене не чув. Зліз я з даху вагона у Фастові та й попхався навпростець до свого села. Перед селом уже не ішов, а повз натурально, сили мене залишали. Але постукався у вікно, жінка відчинила, побачила, який я доходяга, і нічого про хліб, по який їздив у Західну, не запитала. Мовчки налила мені молочка, корівка у нас ще доїлася, дала кусенчик матаржаника з висівками навпополам, тоді каже:
— Не переживай, чоловічку, якось воно буде. Приїздив партійний начальник із райкому: прийшов папір у відповідь на листа, якого ти писав товаришу Сталіну. Поновлено тебе у партії, бо ти з класово чужим елементом, попом, ішов тимчасово у одному ярмі заради перемоги наших доблесних військ на фронті. І казав ще той начальник, що тобі довжность знову дадуть. Дак я стару свою кацавейку перелицювала, верх ще там непоганий, сукно миколаївське, і весь вечір шила тобі галіфе. Приміряй, поки не розпластався спать, то я за сьогодні дошию, а завтра поїдеш у район по довжность. І не треба буде тобі світ за очі до тих бандер по хлібець, слізьми нашими зрошений, швендять… Бо як на довжності галіфетній будеш — буде і хлібець у нас, ще й до хлібця…
Тут я як сидів на лаві коло столу, так і розпростерся, бо вже мені і дихать не було сил, не те що галіфе примірять. Прокинувся серед дня, у хаті порожній, мої на роботах та у школі, і думаю: “А чи не наснилося мені усе теє, що жонка уночі розказала?” Коли дивлюся, а галіфе дошите, мабуть, до сонного тулила, із капшуками широкими, наче крила орла, на жердці біля комина висить. Ну, кажу собі радісно, в акурат галіфе, що в акурат, то в акурат. Вбрався я у теє галіфе, і одразу у мені сила така начальницька з’явилася, що й лева б через себе перекинув. І подався я швиденько поза городами до попа — за усе пережитеє на дурняк випить…
