ДІД СЕМИРОЗУМ, ДІД ІВАН ТА ВІДЬМИ
Із раннього дитинства наслуханий я був про свого діда по матері, Семирозума, який у давнющі часи змайстрував літака і злетів на ньому з клуні. Мої перші “літературні” спроби в учнівському зошиті, ще я ходив до третього чи четвертого класу, — про цю знаменитість роду нашого. На вулиці, в селі мене змалечку кликали або Семирозумів Володя (материн рід), або — Гуців Володя (батьків рід). У середині шістдесятих років, ще добуваючи свій третій армійський рік, заповзявся я знову писати про діда Семирозума і в листі до сестри Валентини попросив розпитати батька, ще був живий батько і більш-менш дужий, про Семирозума і — про сільських відьом, які теж мали стати героями моєю майбутньої повістини. І Валентина надіслала два листи з Петрушина. Написавши повість “Семирозум”, я поклав сестрині листи у стос своїх армійських послань до дружини і ось тільки тепер знайшов їх. Між тим, це єдині документальні свідчення про мій рід. Бо листи написані — зі слів батька, якого давно уже нема на світі. Бо навіть мій кум і багаторічний дослідник писань моїх академік Микола Жулинський досі певен був, що діда Семирозума я вигадав, витворив. І ще — листи сестри, такі колоритні, живі, що свідчать не лише про рід наш, а й про час наш, про потік — крізь час — поколінь людських. Отже, документи віку без жодної стилістичної чи якоїсь іншої правки.
Привіт із Петрушина. Володя, листа твого ми одержали і даємо відповідь. Батько говорить, що літака він не бачив, але знає цього діда Семирозума. Дід був сам дуже товстий. Вага його була десь, мабуть, більше ста кілограмів. Працював він у кузні ковалем. Жив багато. Чужих людей він не наймав, а працював сам по своєму хозяйству. Господарство у нього було велике. Він мав двох синів. Звали одного Іван, а другого — Матвій. Батько говорить, що йому розповідали люди, ніби цей дід сам зробив літак. Він збив із дощок щось схоже на ящик, потім до цього ящика приробив крила. У нього була своя клуня. Він затяг туди свій літак і спустився із клуні. Після цього його і прозвали дідом Семирозумом. Справжнього імені батько не пам’ятає, говорить, ніби його звали Данило. До самої старості він працював у кузні. Колись орали сохами, і він робив ці сохи. Ще до революції цей дід ділив землю між селян. Жив він років до вісімдесяти. Коли помер, то був такий сивий, як стіна. Сини його жили у Петрушині. Його син Матвій — це батьків тесть. Людей, які бачили цей літак, уже нема.
Тепер про діда Івана, батькового батька. Дід Іван працював плотником, а також і землеробом. У нього були свої коні, своє хозяйство. Він мав шестеро синів: Андрія, Василя, Павла, Дениса, Гришу, Кузьму. Павло загинув у дев’ятнадцятому році. Кузьма загинув у сорок першому році.
Він був партизаном. Після революції дід Іван працював у сільраді, допомагав розкуркулювати куркулів. Дід брав участь у побудові школи і церкви у нашому селі. Коли будували церкву, то один чоловік упав із самого верху церкви на землю і залишився живим. У той час пани продали свою землю і дід купував цю землю собі. У 1905 році була революція. У цей час дід поїхав у Седнів, а там саме розбирали магазин куркуля Лизогуба, і дід привіз додому краму, посуду і таке інше. Після цього тих людей судили і позасилали у тюрми, але діда не судили. Жив дід Іван 72 роки. Помер у 1939 році. Володя, оце все, що я змогла випитати у батька. Про роки революції — говорить — нічого не знає. Поки мені це розповів, то добре наплакався…
Привіт із Петрушина. У своєму листі ти ставиш деякі запитання, а тому я, розпитавши про це у батька, відповідаю тобі на запитання. Ти запитуєш, чи був батько набойщиком? Так, дід Іван був набойщиком. Це робилося так. Брали дошки квадратні, аршин ширина і аршин довжина. Ці дошки робили для діда у Халявині. Потім дід сам робив удома краску. У діда були спеціальні подушки, які надівалися на руки, зроблені із ременю і всередині напхані вовною. Ці подушки мочали у краску і добре розмазували її по дошках. Потім на цю дошку дід клав полотно і катком, зробленим із заліза, добре укатував це полотно. На полотні виходили різні візерунки. Коли на штани — то у полоску, а коли на наволочки — то різні візерунки. Також шили із цього полотна і костюми. І за це дід одержував гроші.
Кажуть, що колись були відьми у нашому селі. Вони перетворювались у собак, свиней, котів. Був у селі дід, його звали Матвій Туренок. Літом він спав у клуні. І ось він розповідав, що ніби його кожної ночі хтось давив, лазив по ньому. Він пристеріг і спіймай собачку, приніс у хату і говорить: “Я тобі відрубаю лапи”. Собачка почав проситися і говорить: “Не рубай мене.” Дід говорить: “Скажи, хто ти”. Собачка на очах у діда перетворилася на бабу, і дія пізнав, хто це. Ця баба жила недалеко від діда. Батько говорить, що теж бачив відьму. Колись біля нас жили сусіди. Вони вкрали у нас собаку і віднесли до себе в економію. Наш батько і дід Іван вирішили забрати собаку і пішли увечері по неї. Ось вони забрали собаку і йдуть додому. Батько наш ішов перший, із собакою. Коли бачить: з-під мосту, того, що біля Супів, у рівчаку, виходить свиня. Шерсь на ній велика і шелестить, наче горох. Свиня вилізла з-під мосту, подивилася на батька і знову пішла під міст, по воді. Батько говорить, що це була відьма, бо вона не схожа на звичайну свиню.
Ще батько розповідає, що раз увечері хлопці і дівчата гуляли на вулиці. Коли бачать — повз них котиться колесо. Воно прокотилося раз, потім завернуло і знову котиться назад. Хлопці спіймали це колесо і підвісили на вірьовці. Вранці прийшли дивитися, а на дереві висить — баба. Вона попросила, щоб її відчепили. Хлопці її відчепили, і вона пішла.
Шептухи у нас у селі буди завжди, і є вони тепер. Тепер до них ходять мало, хіба що старі люди. А колись до них ходило багато людей. І говорять, ніби помагало. Колись дід Іван ходив шептати зуби. У селі жив один жид, і він шептав зуби. Шептав він тільки тоді, коли світив місяць. Дід Іван говорив, що допомагало. Коли шептухи шептали, то вони говорили різні молитви. Коли шептуха заговорює кров, щоб вона перестала, то вона говорить таку молитву: “Першим разом, добрим часом Господу-Богу помолюся, і Матері Божій, і Пречистій святій, і усім святим. Ішла дівка із-за мор’я, несла воду із комор’я, вода розлилася, і у раба Божого (ої) (назвати ім’я того, кого шепчуть) кров зупинилася”. Ще вкінці має бути якась молитва, будь-яка. Цю молитву мусить знати тільки шептуха, більш ніхто. Цю молитву я випитала у одної баби, вона шепче. Мені розповіла її внука, що ходить разом зі мною у школу. Оце поки все. Більш нічого не знаю.
