II
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене іти в сьому городі та ще і в таку ранню добу.
— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. “Певно, Лейзер з самоваром”,— згадав я і заспокоївся.
Коли ж ні! В дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. В синій суконній чумарці, таких же штанях в чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій, постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного жидка.
— Удивляєтесь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні.— Й, конечно, поражаєтесь?
Я таки справді і здивувався, і “поразився”.
— Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунай-ский, антрепренер й режиссер русско-малорусской местной труппы. Очень приятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку і шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю і щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.
— Позволите? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на йому, промовив: — Фу! Припекает сегодня! Абсолютно жарко будет! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. “Откуда мне сие?” — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун втирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
— Но… позвольте…— опам’ятався я нарешті.— Как же ви… Откуда же вы узнали, что я… приехал…
То… єсть… я просто не понимаю. Откуда вы меня знаєте?
— Я? — загорлав він знову і зареготався так, як, мабуть, ніхто і ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі жиди на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зітхнувши, сумно додав: — N.. знаєте, такое болото, где лишний… как бы вам сказать, лишний голос в атом концерте, з… а… слмшен сей-час же… Д-да!
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все-таки мало з’ясована.
— Так! — одповів я.— Но… как же все-таки… только что приехал, нигде не был, никого не знаю…
— О, ато пустяки! — заспокоїв він мене.— Абсолютно достаточно, если вы меня спросили у Лейзера… Я к вашим услугам й душой й телом… й… й всем телом своим.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун колись дуже чогось розсердився, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
Ну-с! — вмить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом.— Как же думаєте здесь устроиться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
— А-х, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-свойому!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав, і почав засипать мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла у нас, чи то пак у його. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом “абсолютно” і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримать може.
— Ви візьміть хоч би таке,— говорив він з запалом.— Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общест-во. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на його, закліпав очима і не знав, що йому на це сказати.
— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки, зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. — Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!! — Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив: — Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий “презренный металл”? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав в кишеню): нехай мені дають мілійони, розумієте: мі-лій-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: “Господа! вы меня не знаєте! Вы не знаєте Гаркуна-Задунайского!” І більш нічого! (Певно, він гадав, що мілійони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші…
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорить про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
— Знаєте що! — скрикнув він вмить з великою щирістю й одвертістю.— Вступайте до мене… до нас в товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
— Будем грать, служить е… е… іскуству… е… е…
— Дуже дякую,— пробурмотів я,— але я якраз тепер маю роботу, я повинен…
— Ет! плюньте ви на неї! — перебив він мене.— Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е… б’ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.
— І, главноє, дивіться,— він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні.— Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!
Він загнув мізинець і подивився на його.
— Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це — два.
Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
— О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така,— гірко усміхнувся він,— що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знавте, як це все… тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
— Грали ми в одному городі,— задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно.— Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я, знаєте, підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже… е… е… абсолютно око на це… “мєткоє”. Подививсь, обдививсь,— раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!., Д-да! Підібралась трупка античная просто, зігрались усі… Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це-не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся… иедовольна! Розумієте: не-до-воль-на! А чого? Ви-зивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать — і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на їх, партачать абсолютно, як… е… е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз все-таки… зато ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко і боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!
Він знов махнув рукою і картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка розхристалась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. В хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок
суворих жидів на патретах жалібно і одноманітно благав:
— Ма-о-о-ме, іх вілль есен! Мо-о-о-оме, іх вілль би-и-лке!
— Тяжке… положеніє артиста,— не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знов Гаркун.— Він — мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до його в душу, загляньте!.. Там… одна мука… Абсолютно!
Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й натхненно додав:
— Але він і… святий! Він святий! Він не індиферент-но дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. В цій груді (він вдарив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! — гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся,— з нас сміються всі. Це — наша доля… Індиферентизм — от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..
Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись “артистичними” пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артисти протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
— Сьогодні ми граєм,— почав він знов і зупинився передо мною,— п’єса розиграна… Збор… не менш двух-сот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
— Невже? — здивувався я.— Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…
— Правда? — живо підхопив він.— А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора,— сумно додав він.
— Як? Та в кожній же трупі…
— Єсть суфльор? — гірко перебив він мене.— Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив “порядочній”). Не бійтесь, моя-то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно, і повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальон телеграму: “Играйте без меня, заболел”. Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злостную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я, крім його вилуплених мудрих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
— Тепер пропадає все… І врем’я, і праця… і… збор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
— Ні! — вмить енергічно зірвав він руку і заходив по кімнаті.— Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю ввесь город, а найду. Найду і наплюю в саму морду нотаріусу. С-скотина, мер-рза-вець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха, ха, ха, ха!
Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.
— Нотаріусу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтож-ність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора і без його. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! — раптом зупинився він проти мене і милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать:
“Гляди! Може, й ти такий, як нотаріус!”
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.
— Одказуєтесь? — похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун.— Не хочете?
— Ні, не те…— промимрив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись.— А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…
— Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші… Він опустив свою руку і одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. В коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.
— А роботу ви не можете оставить поки? — тихо кинув Гаркун, і в голосі його зачулось щось жалісне ^справді сумне.— Виручіть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два, та й усе… Абсолютно… Нам тільки пози та жести… та щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечері ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б, може, і в роботі вашій помогли… Пожалуста…
— Ні… то робота не така… Ви не зможете. Ій-богу, не знаю, що робити…
— Ну, я вас умоляю… Пожалуста!
Він навіть схопив мого ґудзика і почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.
— І недовго ж… часа три-чотири загубите… А як не можна в роботі, то якось так… їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви ж самі знаєте, яке життя актьора…— криво всміхнувся він і випустив ґудзика.
Я згодився.
— Ну от! Ну от і спасибі! — радісно заговорив він.— Часа три, не більше… Репетиція… Тепер котра година?.. У вас часи в? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкош… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…
— Тепер без чверті десять…
— Ага!.. Ну, добре! Так в дванадцять я вас прошу буть в театрі… Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилин на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що нігде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.
— О ні! — гордо усміхнувся він.— Превратноє поня-тіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас дуже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть в 6. Ні, це у мене поставлено не так… Перве — це дисципліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені “рівно 12!” і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
