III
Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно й пристойно ходили парами повбирані жиди (тоді були якраз якісь їхні свята), звернув у якийсь глухий переулочок, де, крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожо-го на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром,— не було.
“Чи не помилився я?” — подумав я, але, перевіривши себе, мусив таки признати, що це таки та вулиця.
— Дивно! — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред вулиці. А на ній хоч би одна жива людина,— неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушать назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і, оглядаючи одне одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то жидки йшли на плац “у праходке”. Почекавши, поки вони порівняються зо мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.
— Теа-а-атр? — перепитав мене сіренький жидок.— Вам на приставлєння хатіться пасматрєть?
Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.
— Что значить “на приставлєння пасматрєть”! — вмить визвірилась на його червона жидівочка. (На голові у неї був ще солом’яний капелюшок з зеленою великою птицею). Тібє спрашувають, де театр, так ти скажі. Что значить “пасматр-є-єть!”… Ви пайдіть прямо до єтому большоє дерево… Вот…
~ там ^Діїь вивіска сапожнік… Так ви…— перебив п сіренький, але мусив замовкнуть, бо жидівочка зараз же з презирством зупинила його:
— Что значить “вивіска”! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні нє знають, как студова іті?.. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідітє большоє дерево, так ви станьте… Там ви павідітє афіше… Так ви зайдьотє у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр…
— Толькі там тіпер нічєво нє-є-т…— знов уміш-ався сіренький, але знов зупинився.
— Что значить “нічєво нєт”? Какое тібє дєло? їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош… Так ви ідіте прямо, і больше нічєво… До сві-данія!
Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.
Я подякував і пішов. Найшов “большоє дерево”, вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:
“19— Город N. С дозволения начальства —02 г.
Сего N… месяца N… числа в зданий театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управлением режис-сера й антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки импера-торских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:
ЛЮТЕ СЕРЦЕ. АБО Ж. ЧОТИРИ СМЕРТІ РАЗОМ.
Драма на 4 дії Сьогобврежнього.
ОНА ОДНА Водевіль від. соч. Мансфельда.
Далі “участвующия лица”, “цены местам со включением благотворительного сбора”, “начало ровно в 8ч вечера” і знов великими літерами: “Антрепренер й режиссер В. А. Гаркун-Задунайский”.
Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще .,, крізь якісь кущі і… опинився в кінці саду.
— Ну, а де ж все-таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників в густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.
— О! а я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.— Що це, “обозревали окрестнос-ти”?
— Еге ж,— одмовив я,— шукав театру, та щось не найшов.
— Театр? — скрикнув здивовано Гаркун.— Та ви ж коло його стоїте! Оце ж театр!
От тут-то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна, повітка і були театром.
— Так оце він?
— А ви ж гадали де?..
Трохи не… той… не ізящний…— повів він навколо театрально рукою.— Ну, та не в формі діло… Форма, по-мойому, абсолютно ніщо!.. Глав-ноє— іскуство… Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? — вмить хитро подивився він на мене. — Скільки, по-вашому, ану?
— Не знаю,— промовив я,— треба всередині подивитись.
— Добре! Гайда всередину!
Через хвилину ввійшли ми всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чортзна-що з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзна-що спереду старим, полатаним брезентом, і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й різниці між загоном і “партером” буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядів з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак — перед сценою, було щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То — місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:
— Рублів з… 70?
— Xa-xa-xa! — зареготався Гаркун.— От вам і не-ізящний театр! Xa-xa-xa! А двісті карбованців не хочете? Га?
Я не посмів не повірить йому, але ж… щось не віри-лось. Він це запримітив.
— Не вірите? — скрикнув він.— Думаєте, шарж? Ут-ріровка?.. Побачите самі… Я в один свій бенефіс узяв тут 227 руб. 36 копійок!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають… Тут треба тільки уміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже не учить,— додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це “абсолютно” навіть і говорити не варто, та…
— Та й чого б я й їхав сюди, якби зборів не було? — здивовано підняв він плечі догори.— Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски славні… Невеликі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний… пробуждаєть-ся, знаєте, чувство… е… е… як би вам сказать, е… е… затишку, чи що… Миленькі куліски… От побачите!
— Так…— промовив я.— А де ж ваші артисти… Здається, уже…— подивився я на годинника,— трохи більше 12. Вже чверть на першу.
— Невже? — здивувався він.— Хм… Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали, мертві із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
— Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!
Я вже “абсолютно” не дивувався. Я покірно присів на одне з “кресел” першого ряду і зібрався чекать. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів з зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-жида, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля “партеру” і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без “індиферентизму”). Потім перескочив на себе і з дружньою щирістю ввів мене в своє минуле — велике й славне…
Так минав час.
— А ваших все-таки нема,— похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись.— Вже хутко й перша…
— Та ну?! Це щось не… той… не певне! — скрикнув він і схопився з місця.— Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу… Тут недалеко… Десять минут…
Він хутко повернувся й вибіг з “партеру”. Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидів самотою. В загоні було тихо й вогкувато од холодку, що раз у раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин “партера”, гуділи горобці, і іноді цікаво злітали на “кресла”, і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.
Вмить десь з того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос “{Самарійського мужика”. Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону, і зачулась навіть пісня:
Чай пила я, булки вла, Позабила, з ким сидєла, Чай пила я з сухарями, Домой пойшла з фонарями… Уххха-уха-ха!
Хвіртку мов вихром розчинило, і в загін, танцюючи, ускочив добродій в чоботях “гармонікой”, в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких стальового кольору штанях. Сі штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них, і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові — бриль, у другого на короткій і круглій — картуз.
Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.
— Давай, брат, закурить! — повернувся високий до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.
— Закурить, так закурить…
Очевидячки, їм обом було ніяково, і цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.
— В тебе “Ласточка”? Давай, давай “Ласточки”! Запалили “Ласточки” й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що огороджував музиків від публіки, й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: “роль, Гаркун, реквізит”. Я почав догадуватись, що це були артисти.
“Чи не Гонта це з Залізняком?” — подумав я. Але не вспів одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.
— Скажите, пожалуйста! Пхи! — дзвенів жіночий.— Какая аккуратность! С каких зто пор?.. Удивительно!
— Не удивительно, а нужно являться вовремя. Я тебе еще вчера говорил, что на базар нужно раньше ходить…
— Ну, так й ходи, какого ж ты черта не ходишь? Скажите, пожалуйста! Я ему должна вставать в 4 часа й бежать на базар… Извольте видеть, мода какая!
— Не мода, а…
— Ах, замолчи ты ради создателя, пока я тебя не отчистила, как последнюю скотину. Что ато в самом деле?
По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь антильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.
— Аккуратность начали заводить! — саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм руку. Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала у Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.
— Ви знакомі? — похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене і на панію.
Я встав, і ми перезнайомились. То була “артистка императорских театров А. Галина” і жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я й гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.
— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун.— І за ними бігти? Та й ви тоже, господа…— повернувся він сухо до Ґонти й Залізняка.— Сказано в 12, а приходите в час… Це…
Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:
— Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!
— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.
— На сцену! — скомандував Гаркун.
Гонта й Залізняк перелізли через “оркестр”, підняли брезент і сховались в повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло, і брезент почав хилитатись, мов від вітру великого. “Завіса” піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тин. Було щось мені невідоме.
— А що? — зараз же звернувся до мене Гаркун.— Гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це — ліс. Бачите, он там з лівого боку ніби даже десь е… е… лужайка такая. А там — он… Перспектива удач-но вийшла!.. Куліси, знаєте, це — один із е… е… факторів… е… е… артистичної жизні. Абсолютно!
Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до “лісу” і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були й дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки непогано. На рамах заввишки в чоловіка нап’ято було полотно, і з одного боку намальовано хату, а з другого — ліс. Ліс був зроблений так: посередині рами рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це — стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то — гілля; по гіллях начіплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рами приставлялись одна до одної Щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи Для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.
— А, наконец-то! — почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. В той саме час з-за “лісу” виходив якийсь добродій в чорній одежі і сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали набік.
— А за вами, господа, може, карету посилать,— кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної. Петренки, не розуміючи, подивились на його.
— Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите…
— Та раз у раз же ми так збираємся! — промовив Петренко, дивуючись.
— Молчать! — вмить чогось скипів Гаркун.— Я — режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсо-лютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! — звернувся він до мене і ткнув пальцем в першу дію драми “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”.
