Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режи-сьором. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів.
То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидались сумними поглядами.
— Ну, от! ну, от! — кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка.— Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?? Насупте брови… Ще!.. Стуліть губи…
— Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?
— Пожалуста, не розказуйте! Коли треба говорить, вони самі розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд Грозний…
Петренко стулив губи, насупив брови і “зробив взгляд Грозний”. Вийшло, ніби він зібрався заплакать.
— Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви…— злегка штовхнув Гаркун Петрен-кову,— положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на його. Пріятнєє, пріятнвб дивіться… Смійтесь до його… Більше… Ну, далі…
Тут увійшли ще дві панії й, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на їх.
— Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? — причепився він до Гонтиного приятеля.— Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!
Залізняк ніяково всміхнувся і міцно склав руки на животі.
— Ну, от! Він їх на живіт!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…
— Та годі вам уже свариться! — крикнув Залізняк із ролі і махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.
— Більше інтонації треба…— сказав Гаркун.— Ну, далі.
Тільки до Ґонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був “талант”. Він поводився вільно й розв’язне. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо усміхались до його й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його, мабуть, виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отченаш, і умів добре “реготатись”. Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої “місця”, не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.
— Я таки ніколи й не учу ролі,— говорив він.— Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не учить… Іскуство така штука, що… е… е…
Тут він зупинявся, жував трохи губами і накидався на кого-небудь. Так-таки я й не довідався, яка така “штука” іскуство. А шкода, та й не мала!
Почалася п’ята дія.
— Ну, тепер ви вже, пожалуста, тільки репліку мені, тільки репліку…— звернувся до мене Гаркун,— тут такі місця, що без суфльора треба…
Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, заваляться і помнуть так гарно намальований ліс.
— Ну? — скомандував він мені.
Я подав йому репліку, він сказав її… але далі у нас не поїхало.
— Далі, далі, що ж ви!
— Та вам же тільки репліку…
— Ах, пожалуста, давайте! Що, ви хочете все настров-ніе моє прогнать?!
Я злякався цього й почав йому прямо-таки суфлі-ровать.
— Ні! Так не можна! — махнув він рукою і розправив брови.— Я ж вас просив тільки репліку, а ви… Ех! Я тільки руками розвів.
— Петренко! Це вам не поліцейська канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать… Прошу встать! Що це справді таке?! — загорлав він.— Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я… а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетирувать… Залізняк! Це вам не сапожная мас-терская! Що, ви думаєте, що й театр вам сапожная мастерская?.. Станьте ближче… Та куди? До кругу ближче… Ви, Гонта, перейдіть на той бік… Треба, щоб група вийшла, картина… Галя, перейди сюди…
— Глупости! — одрізала Галя.— Никакой картины не выйдет… Нужно, чтоб Петренко стал за Людмилой Петровной… Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб…
— А тм все-таки думаешь падать в обморок? — перебив її Гаркун.— Но ато ж… абсолютно…
— Ты абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значит, буду… І не тебе меня учить, вот что! Лучше б своих сапожников учил… Вон как стоит! — зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.
— Но, ведь… Как же ты будешь падать в обморок, если атого в драме нет? — не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун.— Зто ж… ей-богу!..
— А в драме єсть, что она поет по нотах? Есть?
— Но… Если б ты знала напамять, так…
— Ну, так й не рассказывай… Ну, словом, я падаю в обморок, или… йди себе к черту с своим спектаклем, вот й все!..
І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на “ліс”. Гаркун стиснув плечима й замовк.
— Себе небось можно,— знов почала Галіна,— ему й то, ему й се… Скажите, пожалуста, цаца какая… На-брал каких-то… писарей, сапожников… Играй с ними… Еще указывает…
— Анна Семеновна! — вмить обізвався трохи блідий Петренко.— Не я просив Василя Олександровича грать з ними, а вони мене, значить…
— Ну, то й поцілуйтесь з ним!..
— А для чого ж оскорблять нас? — вмішалась Пет-ренкова, і гарненьке її лице спалахнуло полум’ям.— Що ми вам должни 10 рублів, так ми… одиграєм вам… а…
— Воображаю ату игру!
— Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! — блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.
— Васька! — вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена.— Если ты не выбросишь их вон сейчас же, я играть не буду! Они уже давно мне дерзости говорят! Я со всякой швалью играть не желаю!
— Сама бариня!..— кинула Петренкова.
— Та цить! — спинив її чоловік, але пізно. Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось вчепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться ще побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.
— Ну, тепер ще водевіль, та й годі! — промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.
— Я водевиля играть не буду! — суворо бовкнула Галіиа і пустила носом дим.
— Почему?
— Не хочу!
— Хм…
Усі замовкли і подивлялись то одне на другого, то на Галіну, що “індиферентне” палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.
— Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! — скрикнув Гонта.— Я на балабайку, Залізняк на губах… їдьоть, Залізняк?
Залізняк тільки усміхнувся й подивився на Гаркуна.
— Так не будеш? — спитав той у Галіної.
— Нет.
— Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?
— А я вийду, постою, постою, та й піду…— засміявся Гонта.— І буде ефект, єй-богу!
— Хм…— замислився Гаркун.— Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте —”Мо-тильочек-дружок”, ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..
Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.
— Ну?.. Що ви знаєте?
— А “Прекрасную злодейку”, Залізняк? — повернувся до його Гонта.— Він зна і дуже добре зна “Прекрасную злодейку”… Стішки такії…
— Хм… Ну, нехай “Злодейку”… Я прочитаю з Гам-лета…
— А потім хор! — підхопив Гонта.-“Вниз по матуш-ке по Волге” або “Ой, у лузі”…
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід-По трудах, так сказать…— не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі.— Жена моя при-глашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…
— Спасибі, дуже дякую,— одмовив я,— але ж я маю обід і мушу…
— Не хочете? — суворо подивився він на мене,— Пр-ренебрегаете?
Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.
— Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто… люблю простоту,— говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної.— Простоту люблю і уважаю… Д-да… “Простота ато — все, роскошь — ничто”,— сказав Декарт, і я з ним со-гласен… Здоровий образ жизні і простота — це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може ужитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… “Роскошь — то мать пороков”,— сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать, принципіальний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! — перебив він себе і уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
“Апартаменти” справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім дерев’янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дере’в’яних ложки з погризеними кінцями, і ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
— Ну, бог з вами, одпускаю,— протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене.— Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8, в 8 і начинаєм, в 8’/2— начинаєм в 81/;… Абсолютно!.. Пожалуста ж…
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою і пообіцяв не спізнитись.
