IV
Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декілька жидків і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на йому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля його сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з па-нією, я пройшов в садок, і, тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Посім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, Щось застогнало, зашипіло, і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними і серйозними лицями примостилось чотири добродія і щосили один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці, і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей “оркестр”!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз у раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдне, а в самім театрі в темряві чорніли тільки “кресла” сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музик, його було щось мало, у всякім разі, на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар жидків і жидівочок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник з дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка “зайців” — хлопців і дівчаток.
“Певно, щось помішало публіці”,— подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіацій “оркестру”, став дивитись у небо.
— От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! — зітхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун, і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно і легко, мов я тільки що вирвав болячий зуб.
“Ах, то музики перестали!” — догадався я, й за цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.
— А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?
І соловейко теж, мабуть, сього боявся, бо наче поспі-шавсь наспіватись; оксамитні, м’які згуки приємно голубили ухо і нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків… тільки без “оркестрів” і Гаркунів-Задунайських.
І вмить все зникло: і минуле, й соловейко, і зорі;
в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині уже світилось, і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, і поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб’язно шаркнув ногою.
— Добродію Гаркун! Чи хутко ж ми почнемо? — звернувся я зараз же до антрепреньора. — Вже хутко десять годин!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
— Ви ж бачите, що гриміруемся…
Я спершу цього не бачив, але, придивившись, побачив, що вони справді “гримірувались”. Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навмання розтирав у себе по лиці всею долонею,— тільки у Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, “грунт”, починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку голу “уборну”, запалювався сірник і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту “гриму”, лиця були поважні й навіть торжественні; видно було, що мало бути щось таке, до чого “індиферентне” відноситись “абсолютно” не можна.
Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що, може, сьогодня й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким натхненним лицем попрохав не чіплятись до його в такий час з “матеріальними пустяками”, що я аж засоромився самого себе. Але не вспів я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:
— Василій Олександрович! Публіка просить начи-нать, а в касі всього 6 p. 73 коп. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, довіку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
— Ви бачите, що я роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєні® моє зігнать?.. Скільки б не було збору… ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!
Касирша зникла, наче її вітром змело.
— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу “уборну” від чоловічої, голос Галіної.— Неужели ты думаешь играть при 6 рублях сбору? Ведь ато идиотство!
Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм “настроєнієм” і покаже, як можна так “індиферентне” відноситись до “іскуства, котре єсть така штука, що”… Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:
— Ну, а що ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та, може, ще й публіка надійде…
— Смотри! — почулося з-за перегородки.
— Дайте перами звонок! — скомандував Гаркун.
Усі кинулись шукать дзвінка, і один з добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.
Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали, і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину “партера” вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одне одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.
Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в “партер”. Було декільки чиновників, декі-льки гімназистів і студентів з великими купами різнокольорових панночок і повнотелесих матусь; було декі-льки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть, прикажчиків з економій і, наостаднє, жидки й жидівочки. Музики ревнули й посунули теж у “партер”, на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні б не приснилися. Всі умостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала “безпаспортна” публіка.
Я поспішив у театр. Там вже було наготовлено все як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях “бутилками” і “гармоніями”,— не то шевці, не то зво-щики,— як я потім довідався, хористи; гасали чогось Гонга й Залізняк по сцені і скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й натхненно ходив Гаркун біля “уборних”, заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.
І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув, і в “партері” і на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як все робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки і тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в “оркестр”.
— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулось з публіки.— Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Вліз я. 31 сцени повтікали РСІ; за сценою зарипіло, заторохкотіло, і завіса, зачепившись попереду За будку і ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Ґонти, що чогось був вернувся і тепер тікав за “ліс”.
“Приставлення” почалось. Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом — бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то — дурниця! Тут, уперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а вдруге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, fpaa, як і сам казав, “по вдохновеиію”. І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там тому Ґонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялась з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусив аж кричати з будки, бо один тільки Гонта й знав свою роль. Вже мені й гукали з публіки “тіше, суфльор!”, вже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши “каменюкою затулить мені горлянку”, а я тільки думав про себе: “Не ведают-бо, что творят”,— і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись з того, що мені ніяк було й поворухнутись, щоб будка не заворушилась за кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки самі вже хотіли.
Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про “інтонацію, і про жести”, а чекали, як манни, від мене слів — одних-одні-сіньких слів, щоб не було таких довгих пауз.
І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіса повинна була впасти й заховать від публіки й хату, і героїв, і колодязь, який перекинув в запалі Гаркун, і випустить мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що їй робити, чи плескати вже, чи почекать ще: артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали. ніяк не хотіла спадать. Прийшлось добродію Гаркуну виголосить перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає “по непредвиден-ному стечению грустных обстоятельств, бмвающих в жизни е… е… каждого человека”. Почувши це, я без церемонії виліз з будки і на очах всіх прошмигнув за куліси.
Так скінчилась перша дія, скінчилась би й друга, і третя, і, може, усе скінчилося б добре, якби не трапилось нове “непредвиденное стечение грустных обстоятельств”.
Почалась друга дія. Гаркуна вже не було (його заслано на Сахалін, і він за кулісами готувався повернутись в четвертій дії звідтіля, себто: чіпляв собі бороду, намазувався крейдою, бо з Сахаліну вертаються блідими, й переодягався з чумарки у Ґонтин піджак). На сцені були Галіна, Петренкова, ще одна пані, Гонта й Залізняк. Я аж переривався у будці, покручуючи тільки головою на всі боки від комарів, коли це… Але тут я мушу розказать зміст драми.
Любляться собі, бачите, двоє пренепорочних, страшенно добродійних коханців, Маруся (Галіна) та Грицько (Гаркун). Любляться вони вірно, чесно, живуть душа в душу, ось-ось мають побратися, коли ж… не можна! Не дозволяє драма! Бо й справді-таки: що б то була за українська драма, якби кожному дозволялось женитись. Марусю любить ще Гаврило (Петренко). Цей Гаврило… Та ви знаєте, який це Гаврило, його в кожній українській драмі можна бачить. Злий, єхидний, поганий, гидкий… Але Грицько ревнує Марусю до його і раз на вечорницях убиває Гаврила. Зараз же приходить урядник і забирає Грицька на Сахалін. Але він в четвертій дії тікає звідтіль і приходить до Марусі. А Маруся вже вийшла заміж за Максима (Ґонту). Грицько, відома річ, сердиться і вбиває Максима, а коли Маруся хоче оступитись за його, то й її. Тут знов приходить урядник і І, II і III чоловіки і хочуть забрать знов Грицька на Сахалін, але він з реготом випивав отрути і, дриґаючи ногами, умирає біля Марусі. Урядник з чоловіками стають на коліна й моляться богу. Цим кінчається драма.
І от у другій дії, коли Маруся з розпущеною косою, з соломою в волоссі, бліда, як крейда, і з здоровенними синяками під очима (від горя за Грицьком, певна річ),— коли, кажу, Маруся повинна всю дію плакать не вгаваючи, трапляється це “непредвиденное стечение грустных обстоятельств”. Вже пройшло з половину-дії. Уже Маруся проспівала Шевченкове “Коли розлучаються двоє” (музика Лисенка, ціна 30 к.), уже й наготовилась співати “Ми заспівали, розійшлись”, гарненько утерши сльози, коли це… двері розчиняються і на сцені з’являється тільки що засланий на Сахалін патлатий, весь у крейді, бородатий, в Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам’яні-ли. Та де ж! Тут ще Маруся повинна плакать та й ще. гілакать, Максим повинен її розважати, повинен сватать її, вона повинна падать йому на груди й дякувать за це; а в третій дії вона повинна усе говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на ж тобі: Грицько! Що його було робити? Радіти? Коли ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопить і запровадить його знов на Сахалін? Теж якось ніяково, а до того ще ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчать і дивитись на його? Перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав було щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували з страхом і жалем, що це вже кінець драмі, що пропадають і третя, й четверта дії. І дуже нам жаль їх було.
— Марусю!.. Голубко… я утік із… Сахаліну… до тебе… Я… я… ти… ти…— почав було знов Гаркун і замовк.
І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але се нас наче збудило. Я почав щось суфліровать, Маруся чогось впала навколішки й почала благать царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до иогб щось По-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.
І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.
— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла.— Ви знаєте, що ни мені весь ефект спортили?! Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я…
— Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматизм, тут ефект в цій сцені…
— Але ж… почекайте! — вмішався я здивовано,— ви ж не в тій дії з’явились. Вам треба в третій… у лісі… Який же тут ефект?
— Який? Який? — грізно повернувся він до мене.— Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я оіниб-ся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть, і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили розкошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що…— почав було Гонта, але зараз же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З са-пожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені порти-ли гру!
— Та ви ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива.— Ви ж самі з’явились тоді, як…
— Я? — гукнув Гаркун.— Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїжджаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?
— Та вже ж…
— Ха-ха-ха, хо-хо-хо!!
