Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з “уборної”. По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу “непред вид енного обстоятельст-ва”, купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили “безпаспортні” і, не розуміючи, розпитувались одне у другого, чого так хутко скінчилось “приставлен-ня”. З театру чувся крик і галас.
Другого дня надвечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових суконь жидівок, що гуляли парами по середині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Ґонти, що наспівував “народну” пісню:
Заходю я в Вєпскую,
Садюсь яза стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
— А що будеш пить?
Вона ж отвічаїть:
— Голова болить.
— Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить.
Ах, чи пиво, ах, чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?
І зараз же біля мого вікна з’явилася “кумпанія невеличка, але чесна”, себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюшках і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродія. “Кумпанія” наближалась весело й гучно, піддержуючи одне одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.
Порівнявшись з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.
— З понеділком і… будьте здорові! — гукнув весело Гаркун.— Як здоров’ячко?
Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать в номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.
Чай пила, булки єла, Позабула, з ким сидєла…— зараз же почувся голосний спів веселого Ґонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:
— Лейзер! Лейзер!
Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтииого номера.
— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!
І за цим я почув стук до себе в двері.
— Можна! — гукнув я.
Двері розчинились, і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він протягнув мені руку, шарпнув мою і мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.
— Прошу сідать,— повів я рукою на стілець.
— Бла-го-да-рю, но… не могу! І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка усміхнувся.
— Смішно? Да? — якось глухо промовив він.— Моя фігура возбуждаєт смєх у іних? Да?
— Боже борони, що ви?
— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою.— Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби…
Очей” доми, очень лєстни, Под решєточкоіі залєзной, Там Маша живьоть. Та-а-м Маша-а-а живьоть!! —
^вирвалось вмить з номера і луною розійшлося по “Малоросії”.
На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він , стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:
— Милостивий государь… е…г… господин… а… вибачайте… словом, прошу вас до нас на чашку… а… чаю. Надеюсь?.. Отказ ваш уб’є мене… Пожалуста! Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно усміхнутись.
Мене кинуло в холод.
Пробурмотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять з ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.
— Пренебрегаєте? — випроставсь він гордо.— Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і… свободні… Абсолютно свободні! Га?.. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші… Моя супруга, дві дами, артисти… Вип’єм, закусим, заспіваєм… Пожалуста!..
— Шановний добродію, я б з великою охотою… ~ В такому разі, ізвініте… До свіданія… Вибачайте! Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знов сів біля вікна і став дивитись на вулицю. В номері Ґонти трохи затихло, потім знов залунала п’яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це у двері знов хтось постукав.
— Ізвініте, я ще раз до вас…— промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату.— Ізвініте… Все… е… общество, мої, значить, товариші і супруга… просять вас… Не я… Не я… прошу. Я — пус-тяк. Супруга і товариші… Стакан пивця.
Я знов подякував і супрузі, й товаришам, але… знов одмовився.
— Та-а-к-с! — промовив він.— Но, може, на півчаса можна? Га?.. Стаканчик пива… закусочки… У нас просто… Простоту люблю… Дами тоже прості… Може, ви стісняєтесь? Дак з ними можна… всьо… і об’ятія, і… Гіменей, і Амур, і Психея… Ну, словом, як з супругой, так і ви з ними… Пожалуста… Просять всі…
Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, все-таки не одважився піти до них.
— Ну, Ізвініте…— знов уклонився він і тихо вийшов з кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як знов застукало в двері.
— Ізвініте, я ще. раз… Одну минутку…— з’явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій.— “Еще одно последнее сказание”… Може, ви роздумали?.. Дами просять вас… Только дами!.. І обіща-ють вам мілійони поцілуїв… Милостивий государь!.. Если вы не пойдете, вы мне не друг! Абсолютно!.. Пожалуста!..
— Високоповажаний добродію! — розвів я руками.— Мене прямо дивує… як би вам сказать…
— Нахальство? — підхопив він і зареготався.— Ви не стісняйтесь… Гаркун-Задунайський вище цього… Гаркуна-Заду найського трудно… е… Я вас ще раз прошу… Не хочете? В послєдній раз — не хочете?..
— Добродію!..
— Ну, так плювать мені на вас! От що!.. Задавака, і більше нічого!.. Суфльор нещасний!.. Наплювать і растєрєть… О!
Він плюнув, розтер навіть і гордо вийшов з номера, грюкнувши дверима.
Довго ще потім в коридорі тупали ноги Лейзера, довго чулись пісні, крики, жіночий п’яний писк і регіт, довго дзвеніла балабайка під спів Ґонти:
Три аршини сапогищі,
На випуску голяниіці,
Бальшой генерал,
Бальшой генерал!..
Довго гуляла трупа, але Гаркун-Задунайський більше не приходив.
Я хутко після того дістав спроможність виїхати з N. і вже ні трупи, ні антрепренбора її Гаркуна-Задунайського більше не бачив.
