Потім у яр прийшла кумпанія гімназистів грати в скраклі. Задьорі було млосно дивитись униз, і через те він ліг лицем до неба й слідкував за хмаринами. Як воно так робилося, що от зовсім маленька хмаринка, а що далі, то ставала все більшою та більшою, розпухала, прибирала різні форми, стаючи подібною то до сивого діда з короною на чолі в довгому балахоні, то до ліжка з величезними подушками; один раз навіть на Посмітюху з його качиним носом було похоже.
Гімназисти внизу так завзято кричали, реготались і тупотіли, бігаючи, ногами, що Задьора боявся, як би Васько не глянув униз. Але Васько стояв як статуя. От упертий, це ж не дай Бог! Ну-ну! Невже ж він і ніч стоятиме там? А як засне та впаде? От бісової душі гадюка, й залізла ж якраз туди! Та хіба її не можна вигнати?
Задьора почав думати, як би вигнати гадюку, але нічого не придумувалось, бо страшенно хотілось їсти й сонце пекло немилосердно. А Микиша й Посмітюха десь пообідали собі та пішли, свинота, на річку купатись,
В яру затихло. Вже розійшлись і гімназисти. Сонце спустилось нижче. Васько раптом хитнув палицею, націлившись бити. Але так і застиг знову.
— Васю! — крикнув Задьора.— Що там?
Васько погрозив палицею. Але Задьорі так цікаво було знати, чого замахнувся Васько, що він знов закричав:
— Може, гадюка вилазила?
Васько мовчки захитав головою. От проклята мара, утекла знов. І щоб то вилізти трохи далі,— мабуть, тільки носа показала. Раптом Задьорі майнула чудесна думка в голові.
— Васю! Слухай, Васю! А знаєш що? Ти, Васю, викури її! Знаєш, запали над діркою соломи й кізяку і махай рукою, щоб дим туди йшов.
Задьора аж навколішки став од хвилювання.
— Є в тебе сірники? Нема? Ну, то в мене є. Стій, Васю, в тебе ж і кізяків нема. Я тобі зараз спустю і сірників, і кізяку. Стій, Васю, я зараз. Ми її, чортову душу, звідти викуримо.
Васько не сперечався. Чи думка Задьори видалася йому такою дотепною, чи вже знесилився вкрай, але рука з палицею йому опустилася. Він почав утиратися од поту, чухатись, а потім присів біля стіни, ухопившись одною рукою за шворку, а другою затуливши голову від сонця, і заплющив очі.
Задьора тим часом назбирав кізяків за кущами, склав їх у купку, примостив між ними коробочку з сірниками й підліз до краю провалля.
— Васю! Чуєш? Ану, одв’яжи од себе на хвилинку шворку. Чуєш, Васю?
Васько пошарпав шворкою,— значить, чув.
Задьора аж чухався од нетерплячки. І як воно зразу в голову не прийшло викурити її звідти?
А коли Васько крикнув знизу, як було спущено кізяк з сірниками: “Є!” — Задьора бігом перебіг на ріжок провалля й майже до половини висунувся над ним, щоб краще стежити. І вниз дивитись чогось уже не так страшно було. Який там страх, коли йому така чудесна думка в голову прийшла? От якби тільки Васько як слід зробив усе, щоб дим ішов просто в нору!
— Васю, ти, знаєш, поклади трошки сухого бур’яну в саму дірку! Чуєш, Васю?
Васько обмотав себе знов шворкою. Він уже спочив і рухався бадьоріше. Взявши палицю в праву руку й притулившись всею спиною до стіни, він лівою рукою примостив кізяк і сухий бур’ян під діркою. Наклав і в саму нору трохи бур’янинок, щоб по них, як по трубах, ішов туди, всередину, дим. Підпаливши, він наготовленим віхтем з трави почав гнати вогонь і дим у дірку. Бур’ян весело затріщав, спалахнув, лизнув кізяк, кізяк закурів, і гострий, ущипливий, солонкуватий дим густим клубом полетів угору аж до Задьори, закривши собою дірку.
Васько зручніше став і наготовився знов, піднявши руку з кийком догори. А лівою рукою все ж таки не переставав віяти на дим.
І вмить Задьора побачив, як Васькова палиця здригнулась, піднялась трошки вгору і зразу впала на щось. І знов зметнулась і впала. Васько несамовито вже гатив по гадюці, аж курява здійнялась і шматки горілого кізяку з димом летіли вниз у провалля.
В цей час якраз у кущах з’явився Посмітюха. В руках у нього було щось замотане в біле. Він чогось був стривожений, озирався на когось назад, але Задьорі було не до того.
— Ну, Васю?! Ну?! — кричав він униз і трохи-трохи не плигав туди.— Убив, Васю?!
— Кого? Що? Гадюку? — захвилювався Посмітюха і, живо лігши животом на землю, поповз до Задьори.
Васько в цю хвилину підняв на палиці вбиту гадюку й крикнув:
— О! Дивіться!
Задьора заверещав од радості й почав лупити Посмітюху кулаком в спину.
— Тю, та йди ти к чорту! От крендель! Бо як дам…
— Васю! Кидай її вниз! Кидай, знаєш, униз, ми її там найдемо. Кидай, Васю!
Васько, немов милуючись, ще якийсь час потримав чорне, як плетений гарапник, тіло на палиці, потім злегка підкинув його. Гадюка блиснула лускою проти сонця і полетіла вниз.
Тоді Васько одгорнув кийком надгорілий кізяк коло дірки, закачав рукав і всунув руку в дірку. І зараз же лице йому заблищало білими зубами й засміялось: він витяг руку, взяв карбованця в пальці й високо підняв його догори.
— Є, є! — закричав він і потряс рукою.
Задьора знов заверещав, од захвату сів верхи на Посмітюху і почав гоцати на йому.
— Та ти! Та Задьоро! Та йди к чорту, упадем обидва вниз!
Задьора метнувся до провалля.
— Васю! Стій, ми тебе будемо…
Але не договорив: Васько вже перебирав руками, підпихався ногами і, як по блокові, швидко підсувався вгору. Ну, не дурно ж він мав п’ятірку за гімнастику, а за “повєдєніє” — три.
Але як він піднявся вже до самої гори, тут і Задьора, і навіть Посмітюха схопили його за руки й витягли на землю. Васько ліг, одкотився далі од провалля й вийняв з кишені рубля. Лице йому сіяло, очі блищали; сіяв і блищав карбованець, а разом з ним сіяв і Задьора.
— Що, Посмітюхо,— взявся в боки Задьора,— пропали твої чорно-рябі? Га? Пропали? А що? Ага! А ми таки достали рубля! А що?
VIII
Посмітюха нетерпляче пацнув Задьору ногою і, удаючи дуже заклопотаного, сердито сказав:
— Та одчепись ти!.. Тут он біда случилась, а ти з своїм рублем. У Микиші картуза зняли.
Задьора враз перестав сміятись, а Васько повернувся до Посмітюхи всім тілом і навіть сів.
— Хто? Коли?
— Та оце…
В цей момент за кущами зачувся плач,— то плакав Микиша. Він виліз з-за куща й став кроків за два од Задьори. Рожева сорочка його була роздерта на плечі, голова без кашкета, жовте волосся з білими кінчиками стирчало на всі боки. А по пухлих, засмажених щоках рясно котилися сльози й забігали у рот. Микиша облизував їх язиком, знов кривив губи й гірко, мовчки плакав.
Виявилась така історія.
Посмітюха й Микиша пообідали собі дома, розстарались хліба, тарані, зеленої цибулі й пішли знов на гору. Ну, нічого, ішли собі. Та пішли не по Садовій а через городи. Ну, нічого, ішли собі. А там у того Шевчука такий ловкий аґрус росте. І під самісіньким парканом, так що в щілину видно. Ну, чорт його зна, нікого не видно було. Полізли. Та тільки до куща, а тут звідки й узявся сам Шевчук. Жилетка розстебнута, у руках здоровенна гілка. Як вхопив Микишку за шию та й підняв на аршин од землі. Он сорочку геть-чисто подер на плечі.
Тут Микиша заридав у весь голос і облизав губи. Ну, а потім той масалка зняв з Микиші картуза й перекинув Микишу через паркан. Трохи не вбив.
І знов Микиша заплакав вголос. Але рукавом сліз не втирав, бо од сліз дуже линяє сорочка.
Сам Посмітюха встиг утекти. Але як тепер Микиші додому йти без картуза? Картуз зовсім новенький, на свята куплений; мати ж його вб’є тепер.
Тут Микиша вже сів на землю, уткнув лице в траву й так заплакав, що Задьора весь скривився, почав зітхати й неспокійно переступати ногами, от-от заплаче.
Васько стиснув ниточкою губи, спинив пальцем кузочку, що лізла під його, й помалу спитав:
— А скільки… той… скільки стоїть картуз?
— Казав Микиша, дев’яносто п’ять копійок. Так, Микишо?
Микиша трохи затих, зібрався з силами й глухо з трави сказав:
— Та-ак…
І знову почав плакати.
Васько подражнив пальцем кузочку, потім помалу підвівся і, не дивлячись ні на кого, сказав:
— Ну, ходім…
— Куди?
— Та до Шевчука. Нехай картуза оддасть.
— Ну, оддасть він тобі… Ого! Такий крендель, якраз.
— Так заплатимо ж…
І Васько показав карбованця.
— Ну, як так… Микишо, вставай! Годі плакати, картуз буде.
Микиша помалу встав. Сльози розмазались по всьому лиці, й на нього поналипало з землі. Ну, коли буде картуз, то можна й сорочкою вже втертись. Микиша мазнув одним рукавом, нап’явши його на кулак, потім другим, облизав решту сліз, підтягнув носом і пішов за всіма.
Шевчук, справді, був у розстебнутій жилетці. Він сидів на призьбі й щось стругав кривим, як серп, садовим ножиком. Біля нього лежала руденька, з сивим хвостом і вухами собачка, в якої від старості видно було зуби. Коли хлопці ввійшли в двір, вона тільки встала, хрипнула разів зо два та й лягла коло самих ніг хазяїна. На призьбі лежав новенький синій Микишин картуз.
Шевчук глянув на Васька з-під сивих, суворих, кошлатих брів, наче з-під кущів визирнув, і сказав:
— А що скажете? Цить, Дамка, на мєсто!
Дамка й не думала гавкати й сама сиділа на “мєсті”,— він, мабуть, здавна звик так говорити до неї.
Васько вийняв карбованця з кишені і, мнучи його в пальцях, сказав, похиливши голову.
— Ви зняли оце картуза з одного хлопчика?
— Ну, то що?
— То оддайте. От гроші.
І Васько, не дивлячись на діда, простягнув новенького карбованця.
Дід Шевчук зміряв його очима й сказав:
— Цить, Дамка! А. ти ж йому хто, брат старший, мабуть?
— Ні, так… Товариш.
— А де ж ти гроші взяв?
— Та… Оддайте, діду…
— Скажи, де взяв гроші, то оддам. А може, ти вкрав?
Васько твердо глянув на діда, потім перевів очі на його жилетку з жовтими, мідними, як у циган, бурубульками замість ґудзиків і басом сказав:
— Бабуся на празник подарувала.
— Хм… Так…— мугикнув дід і забув сказати: “Цить, Дамка”.— Така-а, значить, історія. Так ти це викупити хочеш?
Васько хитнув головою й став дивитись на Дамку. В неї од очей ішли вниз по мордочці аж до зубів мокрі сліди от старечих сліз.
— Так-так… А як тебе звуть?
— Васько.
Дід узяв з призьби картуза, потер його рукавом своєї сорочки і простягнув Васькові.
— Ну, Васько, бери ж картуза та тікайте, а то нацькую собаками. Цить, Дамка! Та щоб я вас більше коло аґрусу не бачив. А гроші сховай у кишеню. Кругом марш! Дамка, на мєсто!
Васько взяв картуза, постояв трохи, сказав шепотом: “Спасибі!” — й помалу пішов назад.
— Спасибі, діду! Більше не будемо красти у вас аґрусу! — дзвінко сказав Задьора і, озирнувшись на Дамку, додав: — Дамка! На мєсто.
Дамка не ворухнулась, а дід Шевчук дивився дітям услід як з-під стріхи, і в старих очах його чи сонце, чи сміх блищали, того Дамка розібрати не могла, бо погано бачила.
А коли Васько увечері прийшов додому і його спитали: “А карбованця профиськав?” — він вийняв його з кишені, притулив до щоки й сів близько-близько до бабуні. Від бабуні пахло все так само житнім хлібом, клунею і широким соняшним степом.
