I
Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі.
Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе з кінського хвосту іржавого кольору, не піддавалися ніяким його зусиллям і уперто стирчали, як самі хотіли.
— Так ви, значить, хвалите? — раптом різко повернулася до його Віра. Мирон захопив декілька волосинок, підтягнув їх до очей, надув щоки й сказав:
— Хвалю-ю.
Він, як звичайно, протягав останні склади, неначе співав їх.
— Хвалите?! Все це і… навіть те, що він заразився? Так?
— Та-ак, навіть і це-е…
Віра не зводила з його очей.
— І коли хлопчик остаточно зробиться роспутником, вам буде дуже приємно? Так?
Мирон мигцем подивився на Віру.
По лиці їй вже бігла знайома нервова струнка, починаючи біля висків та збігаючись до уст. Віра кожен раз нетерпляче закусювала свої тонкі гарні губи, неначе хотіла стримати струйку, надокучливу, як муха.
— Чого ж ви мовчите? Так?
Мирон покинув крутити вуса, які зараз же розігнулися, як пружини, у всі боки, й з цікавостю подивився на Віру. Віра напружено чекала.
— Ну, припу-у-стимо, та-к… хоч, властиво мені не я-ясно; що вас журить. Ви маєте бра-а-тика. Братик пішов у публичний ді-ім. Але тому, що в публичних домах водяться хво-ороби, він заразився. Що вас саме журить: те, що істнують доми, чи що там водяться хво-роби? Чи те, що бра-атик дістав одну з них?
В одчинену фіртку разом з вохким осіннім вітром безладно, хапливо встрибували хвилі міського гомону, неначе рятуючись від когось, хто люто гнався за ними там на дворі.
З виска у Віри відокремилося одно матово-чорне пасмо і безсило, мляво рвалося кудись у бік. Віра блідою, дуже тонкою, до жалю тонкою рукою недбало закладала його за вухо, але волосся вибивалося знову.
Мирон чекав.
Віра рвучко підвелася. Нервова струйка дуже помітно та швидко збігала по обличчю, ніби хтось під шкірою перешарпував униз ниточками.
— Я з вами не хочу більше балакати! Дійсно, з таким добродієм, як ви, треба инакше говорити. Тепер я це виразно бачу. І як що я колись думала про вас инакше, то… зараз так не думаю… І всі ваші ідеї, ця “проповідь”, не що инше, як свідома брехня для виправдання своєї мерзотности та паскудства… так, паскудства!
Мирон глянув на годинника. Пів на п’яту.
— Я зараз іду, можете сховати свого годинника. Хочу тільки ось що вам ще сказати. Слухайте. Дайте Дарі спокій. Чуєте? Шукайте собі для свого гарема десь инде. Вона вас не помічає. А коли й помічає: ваші замахи, то тільки сміється з них!..
— Чого ж ви хвилю-ю-єтесь? — засміявся Мирон.
— І не думаю хвилюватись! Сміх ваш не розумний. Дара — жінка Сергія. Розумієте: жінка, а не… коханка.
— Зако-онна … — додав Мирон.
— Так, законна! Сергій брат мені, а для брата я можу багато дечого зробити. Це його турбує і взагалі примушує дещо припускати. А це образливо навіть… сама лише думка образлива є для його й для Дари. Розумієте? Коли ви не маєте ні чести, ні родини, то другі це мають, і вони не дозволять кождому лізти з брудними лапами!.. До того … Прошу вас слухати уважно!
— Я слу-ухаю…
— Крім того, як що ви коли осмілітесь мені або комусь иншому говорити про наші відносини в Х., коли я була настільки дурна, що вірила вам, коли ви навіть посмієте про себе думати… Так, так! Навіть, думати. Не бійтеся, я завжди по обличчю вашому помічаю що ви думаєте. Так, так! Отже кажу коли ви посмієте кому небудь говорити, або навіть думати, що між нами є якісь відносини, що я без взаємности кохаю вас, — то я при всіх загилю вам такого ляпаса, що вам зробиться дійсно неприємно. Чуєте?
Вона блідла все більш та більш, Мирон же спинив на ній свої зеленкуваті невеличкі очі й дивився з великою цікавостю. Один вус йому стирчав до гори, а другий униз. Довго не голене сіро-смугляве обличчя виявляло щось подібне до легкої насмішки або співчуття.
— Я вас тепер зрозуміла остаточно, до кінця зрозуміла! Перше я не згожувалась, але зараз бачу, що ви тільки роспустник, герой полу, перевернена людина. Тому до вас так і тягне жінок. Думаєте, — їх приваблює ваша вугласта фізіономія або котячі очі? Ха! Вам це неприємно? Так, ви—негарні, добродію! І фізично, і ще більш морально. І от це ваше моральне гидоцтво й приваблює до вас дуреп жінок. Дуреп, дурних, ідіоток. Це завжди було та…
Почувся дзвінок. Мирон не хапаючись встав і простягнув:
— Наша ціка-ава розмова переривається. Як що хочете…
— Я нічого не хочу! Я тільки хочу сказати вам…
Знову подзвонили. Мирон швидко вийшов в передпокій.
Прийшла Дара з якимсь молодим чоловіком. Молодий чоловік був злегка сутулуватий, нижчий і не так міцно збудований, як Мирон. На йому були поганенькі штани, одягнені, очевидно, на чоботи, від чого ноги здавалися унизу товщими, ніж вгорі. Поверх чорної косоворотки піджачок. На голові кумедної форми кашкет. Без пальта.
— Ми, властиво, на хвилинку, — сказала Дара, входячи в кімнату.
— А, і ти тут! — кинула Вірі. — От товариш хоче познайомитись з вами і дещо попрохати у вас. Познайомтесь… Товариш Тарас… Товариш Мирон…
Говорила суховато, не дивлячись на Мирона.
— А, так це ви Тарас? — з цікавостю подивився Мирон на молодого чоловіка й подав йому руку. Той пробурмотів щось і незграбно потиснув її.
Обличчя його не виявляло нічого особливого: жовто— бліде, вкрите салом та чорними крапками вугрів на висках і навіть вухах. Очі каламутні, далеко заховані, неспокійні, неначе непевно почували себе в глибоких орбитах. Єдине, що було в йому цікавого, це уста та підборіддя. Уста сухі, без вигибів, неначе без усяких мудруваннь, але з певностю видовбані в обличчю, виявляли щось не зовсім звичайне. Це підтвержувало й підборіддя круто зрізане, уперте, непорушне.
Коли Тарас скинув свого картатого кашкета з над звичайно довгим лякованим дашком, лице йому зробилося неначе довшим та не таким похмурим.
Нічого не кажучи Миронові, він зараз же одвернувся, підійшов до стіни й почав роздивлятись розвішані етюди та малюнки, неначе лише для того й прийшов сюди. Біля ліжка стояв мольберт, запнутий простиралом. Мирон подивлявся на Тараса та на мольберт.
— Ви маляр? — не обертаючись, різко кинув Тарас, як людина, яка почуває себе ніяково, лютиться на себе й не хоче показати цього
— Ні, не ма-аляр — простяг Мирон.
Дара з Вірою про щось шепотілись. Тарас круто одвернувся, підійшов до канапи, сів не дивлачись ні на кого, заговорив:
— Я… це… Я до вас в одній справі.. Себто і не справа, а просто… Ну, словом, я хочу прохати вас, щоб ви познайомили мене з анархистами. Дара Михайловна… товаришка Дара (він ніяково посміхнувся й зараз же похмурився)… казала мені, що у вас мусять бути зв’язки… Так от, мені б хотілося… Як що можете…
Він нервово повів головою й непокійно, не дивлячись всеж-таки нікому в обличчя, подивився по кімнаті. Потім підняв руку і витер чоло. В кімнаті було досить свіжо. Мирон все з тою ж, не то лінивою, не то насмішкуватою посмішкою дивився на його, підтягаючи одного вуса вгору. Але очі його, як і завжди, здавалось схоплювали кожен рух, кожен звук навіть, вбірали їх в себе, тут же розрізали й роздивлялися. Жваві, тверді ясні, вони якось дивно гармонювали з лінивою, недбалою усмішкою та повільними рухами Мирона.
— З анархи-истами! — потяг він другого вуса догори та скосив очи на його. — Можу. Вам яких: передільців, безначальців, комуни-и-стів, індівідуалистів?
Тарас спинив на йому свій погляд і знову забігав очима.
— Бачите… — він напружено почав мняти в руках свого кашкета, очевидно почуваючи все більшу ніяковість, — мені б хотілося з тими, які одкидають… духовне, себ-то… душу… Себ-то, розумієте, які матеріалисти…
Віра нахилилася до Дари й щось прошопотіла їй посміхнувшись. Дара нічого не відповіла. Строго та уважно дивилась на Тараса своїми чистими темно-карими очима.
— Вони, усі великі матеріалисти, — сказав Мирон. Тарас скинувся.
— Ну, ні!… О, ні! Я знаю. У нас у тюрмі були такі, що, власне одкидали все це таке матеріальне. Цілком одкидали… Одна душа…
Він раптом злісно посміхнувся, насмішкувато та швидко глянувши у бік Віри.
Від Мирона не сховався цей погляд.
— До-обре …. Можу. А вам це швидко треба?
— Так, я б хотів яко мога швидче. Я вже з першого дня, як з тюрми вийшов, шукаю. І цілий тиждень, якось… Мені б хотілось розвязати одне питання… Мені казали, що у вас ріжні знайомства…
— Та-ак, тро-о-хи є… Я сам в цьому місті місяців зо два, але… деякі звязки з анархистами знайдутся. . .
— Ще б пак! — раптом голосно сказала Віра. — Якщо вам, Тарасе, потрібні будуть звязки з злодіями, шулерами, простітутками, то сміло звертайтеся… — і раптом, густо почервонівши, не скінчила і змовкла.
Дара різко повернулася до неї, але побачивши замішання, встала, підійшла до вікна й затарабанила пальцями по шклі.
Навіть Тарас, який спочатку нічого не зрозумів, одразу якось зніяковів і теж для чогось устав.
Тільки Мирон лишився спокійним, і здавалось, що те, що привело в замішання всіх, було сказано не про його, про когось другого, кого Мирон зовсім не знає. Але те, що сказано, зрозуміло йому.
— Пробачте! — зірвалася з місця Віра й підбігла до його, з благанням хапаючи за руку.
— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала… я…
Мирон засміявся.
— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали… Цілком правільно: і злодії, й шулера… Дуже шано-о-вні особи… А власна сестра — простіту-у-тка… .
— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?
— Їй богу, не ду-маю… Образить, звичайно, хотіли, але не так… І це не ва-ажно…
Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.
— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів…
— Та-ак, навіть приятелів, —згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити… А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?
— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали,—похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.
— Я ж — не інтелігент, — пояснив він.
— Між иншим, ви, здається, знаєте… Ви з моєю сестрою знайомі… З Олею, панчішницею…
— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла….
Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.
— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.
Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.
— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.
— Ні, я не можу… До побачення!
І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.
—До-о-бре… Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте… Сідайте, товаришко Да-а-ро…
Дара одійшла трохи від столу.
— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.
— Я слу-у-хаю…
3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.
Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.
— Я слухаю, Да-аро.
Вона повернулася до Мирона.
— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:
— Так я от що хочу сказати…
— Вибачте, будь ласка… — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?… Гомін там, на вулиці… Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує… Чи це вам потрібно для повітря?
— Ні, прошу…
— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.
— Спасибі… — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба… Але я не можу… Більш усього гомін… Це мене завжди дуже турбує…
— Нерви?
— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це …. нерви… Я от і ніяковію все так тому, що нерви… Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?
Мирон засміявся:
— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?
