Сергій спокійно, об’єктивно й трохи сумно доводив редакторові місцевої часописі та дядькові, Івану Андрієвичеві, що Мирон зовсім не одиничне випадкове явище, як запевняє редактор, і не хворий психично, як хоче довести Іван Андрієвич, але продукт реакції, подібний піні, що необхідно з’являється підчас кіпіння. Доводячи, він часом спинявся очами на Дарі. Дара була надзвичайно оживлена, весела, очі сяли, внизу щок палав такий яркий румьянець, що, здавалося, навіть на деякому віддаленню від щоки можна почути його тепло. Вона ні з ким не сперечалася. Зібравши круг себе молодь, дражнила Рисецького, важкого, незграбного, з жіночою постатю товариша, який, разураз, сам того не помічаючи, був об’єктом жартів усіх партійних дівчат. Рисецький любив сперечатись. Сперечався так само, як і ходив, важко, перевалюючись з одного слова на друге, уперто прагнучи до своєї мети й ніколи нікого не слухаючи. На цей раз Рисецький лише посміхався, обмежуючись, зарозумілими та призирливими словами. Але вони викликали ще більший регіт. Кучерява Женя весь час з жадностю хапала його слова й майже після кожного падала головою собі в коліна від реготу.
Поруч з Дарою сидів Тарас, облизував губи та ніяково посміхався. Помітно було, що почував себе не дуже добре. З приводу вчорашнього у його була розмова з молодими Кисильськими, яка закінчилася повним замиренням та заявою Тараса, що він дурень та падлюка, коли не свідомо, то безсвідомо. Але за гроші прохав більше не згадувати ніколи, він їх дістане в иншому місці. Вирішили його не дратувати й до часу виконати прохання.
Дара иноді ловила погляди Сергія й посміхалася йому у відповідь весело та радісно. Але Сергій ще уважніще оглядав усю її струнку, сяючу постать з вінцем темно-золотих кос на голові й ще спокійніще відповідав своїм супротивникам. Дара через такі погляди трохи нахмурювалась, але зараз же знову зверталася до Рисецького. Потім раптом голосно покликала Петра й наказала бути коло неї цілий сьогодняшний вечір, а суперечки залишить поки що. Втрутилась в гарячу розмову Катерини Андріевни з Наталею й з сміхом умовила останню заспівати. Наталя мала мьягкий контральто і гарно співала народніх пісень. Катерина Андрієвна була невдоволена: вона тільки що почала думку про те, що єдиний засіб підняти моральність молоді, яка падає, — це з корінем, виривати та відкидати елементи, які деморалізують її. Наталя ж була вдоволена: гаряча, безладна, нервова пристрастність Катерини Андрієвни, її напружені очі та істерично-роздратований голос втомили її. Сама Наталя була трохи повна, велика, з кокетливими, гарними очима, дуже блідим обличчям та почутьовими, яркими устами.
Але одтягнувши Наталю, Дара, неначе забула за неї та знову підняла сміх круг Рисецького. Петра знову покликала й зробила нагану за те, що самовільно одійшов од неї. Петро як перед королевою, схилився перед нею на одне коліно. При кожному дзінкові вона раптом замовкала, ніздрі її підіймалися та біліли на кінцях, але потім робилася ще веселіщою. Здавалось, вона навіть і не знала про те, що зібралися для якихсь суперечок, усім заважала та роз’єднувала тих, що сперечалися.
Віра иноді підводила на неї очі й пильно слідкувала за нею.
А Мирон все не з’являвся. Це починало вже дратувати. Почулися голоси, що він собі занадто багато дозволяє та що не заввадило б його провчити. Хтось запропонував навіть почати без його та, коли не з’явиться, без його ж і розібрати до кінця його “діяльність”. Пропозіція знайшла прихильників, але Сергій, Кит, Семен Васильович та инші рішуче та гаряче запротестували.
Почала вже розгорятися й з цього приводу суперечка. Але в цей час почувся дзвінок, і з’явився Мирон з Олею. Оліна поява викликала легке здивовання, але Олю зараз же узяла під свою опіку Віра, до якої приєднався Тарас. Оля соромливо посміхалась та боязко поглядала на гучне численне зібрання.
Мирона зустріли, з підкресленою байдужостю, хоч кожен, здоровкаючись, казав щось веселе та гречне. Семен же Васильович навіть за талію обняв пройшов так з ним по всій вітальні.
Мирон усміхався й вередливo ростягав слова на кінцях. Обличчя було сіре, ішов своєю важкою, неначе недбалою, ходою, одною рукою підтягав вуса до ока. Але очі йому гостро, холодно, з іскорками чогось захованого та пекучого бігали по обличчях зібраних.
Дара байдуже хитнула йому головою й зараз же відповіла щось Рисецькому, від чого лице тому з невеличкими жабячими очима кольору корки, налилося кроввю та зніяковіло, а слухачі пирснули від реготу.
Почали готуватись до засідання. Почулося шикання, гуркіт стільців.
Дара раптом узяла Рисецького за руку, міцно потиснула й заглянувши в обличчя, привітно, просто сказала:
— Не сердьтесь, голубе… Добре? Я сьогодня трохи недобре поводжуся… Згода?
Рисецький засоромився, але засяв увесь, переконаний що переміг в суперечці.
— Ну, тепер, панове, сідайте — і тиша! — серйозно додала Дара до всіх і, повернувшись, несподівано підійшла до Мирона.
Мирон стояв в найдальшому кутку кімнати. Це був його звичай на всіх зібраннях вибірати найдальший куток і звідтиля, стоючи, та підтягаючи вуса вгору, сперечатись
— У мене була ваша сестра сьогодня, — зараз же почала Дара холодно та допитливо дивлячись в обличчя йому.
Мирон швидко подивився на неї.
— Коли? Сьогодня? Ввечері?
— Так, перед вечером. Вас це дивує?
Мирон прикусив губу.
— Умгу-у! — буркнув, — та-ак, тро-охи зди-вува-ло… — вже недбало та також холодно ростяг він.— Що ж вона роби-и-ла у ва-ас?
— Ми балакали… Про неї то про вас… Мирон з чудною посмішкою зазирнув їй у вічі. Потім помалу заклав руку в бокову кишеню, вийняв записку Марусі й лінво простягнув її Дарі.
— Прочита-а-йте… Ціка-а-во… Певно, результа-а-т ваших розмо-о-ов. Дара взяла записку й почала читати. Підчас читання глянула на Мирона. Він дивився кудись у далечінь, прижмуривши очі, неначе приглядався до чогось та ледве посміхався.
— Я це знала,— повертаючи записку, сказала Дара й подивилася просто в лице йому. Він не повертаючись, сховав папірця в кишеню.
— Та-ак? Можливо, навіть поради-или?
— Ні.
— Що ж таке ви їй каза-а-ли?
Все так само дивився кудись та посміхався.
— Що казали, то вже казали. Коли побачите її, скажіть, що мені шкода, що вона так швидко пішла од мене.
— Чого ж вона прихо-о-дила й чому так шви-дко пішла?
— Приходила, очевидно, тому, що важко їй! — різко сказала Дара. — А пішла… Вона не довго була у мене. Прийшла Віра до мене та зніяковіла… І… трохи чудно трималась… Навіть образливо для вашої сестри. По мойому Сергій з Вірою цього не знаходять. Сестра зараз же пішла. Перекажіть їй, що на мене вона без моєї вини розсердилась. От і все. Перекажете?
Мирон важко подивився на неї.
— Це я винний. Я порадив їй ближче зійтися з вами. Жалкую. Але перекажу.
Почувався закликаючий до тиши стукіт. Дара хотіла ще щось сказати, але одійшла й сіла поруч з Наталею на канапі. Мирон почав крутити вуса. В очах іскорки зробилися гостріщими. Иноді здавалося, що замісць очей він має два дуже загострених блискучих, кінчики цвяхів. Але поза була ліниво-недбала, рухи повільні.
Обібрали головою Кита. Він розправив свої густі, гарні вуса, надав ще більше холодности непорушно-гарному обличчю та запропонував референтові, товаришу Іоні, викласти тему зібрання.
Іона помалу підійшов до столу голови, сперся на його рукою й обвів вітальню своїми опуклими зеленкувато-сірими очима. Голені губи його рбстяглися в тонкую посмішку. За посмішкою промінястими зморшками розстяглась і жовта шкура.
Усі мимоволі, подивились у бік Мирона. Він так само крутив вуса та поблискував очима.
Іона почав викладати тему засідання, яка власне полягала в запитанню товаришу Миронові про деякі ідеї, які він пропагує серед робітників. Пропагує ж він слідуюче:
Іона розгорнув папірець, що тримав у руках, і, зазирнувши в його, казав далі з тою ж стримано-насмішкуватою посмішкою:
— Хоч минув вже час ріжних полових вольностей, і громадянство знову стає на шлях тверезої діяльности, але, не дивлячись на те, знаходяться люди, які від “вольностей” не можуть одмовитись. Товариш Мирон один з них. У його багато ціх “вольностей”.
Іона зазирнув знову в папірець.
— Перша воля — хождіння в публичні доми.
Згідно з “ученням” товариша Мирона, ходить в публичні доми ні в якім разі не ганебно, а, навпаки, похвально й варто переймання.
— Це брехня! — раптом гукнув і з кутка увесь почервонілий Коля.
На його зашикали. Але Іона подивився в його бік і, посміхнувшись, сказав:
— Навіть немовлята стають в оборону товариша Мирона.
— Ви — самі немовлятко!
— Тихо! Тихо!
Іона заговорив далі:
— Друга воля, — воля “праці” простітуток. Ця праця не тільки не принижуюча, та шкідлива, не тільки не заслуговує догани, але, навпаки, є добродійна для громадянства, — рівна праці поета та фільозофа, й заслуговує заохочення. З огляду на це товариш Мирон завзято рекомендує робітникам усіма засобами піддержувати простітуцію. Одним з таких засобів він вважає організацію професійних спілок “працюючих” простітуток. Нехай збори зауважать: не боротьбу, але підтримку та розвинення цього добродійного та користного інстітуту.
— І це брехня! — знову гукнув Коля.
— Колю! — крикнула Катерина Андрієвна. — Коли ти ще скажеш хоч одне слово, підеш вчити уроки. Почувся сміх.
— Це слабо! Хай не бреше!
Мирон все так само крутив вуса.
— Коли я брешу, товариш Мирон може спростувати мої, слова, — починаючи червоніти, сказав Іона. — Товаришу Мироне! Брешу я чи ні?
Всі обернулися до Мирона.
— Продовжуйте… — неясно посміхнувся він.
Іона з посмішкою, хитнув головою, подивився в папірець і казав далі:
— Третя воля — вільне кохання. Нехай шановні збори зауважать, що діяльність товариша Мирона поширюється на певну область. Під назвою “вільне кохання” у товариша Мирона власне мається на увазі воля сексуальних, чисто фізичних зносин. Згідно з “вченням” товариша Мирона ця воля є нова форма родини, бо стара родина оджила своє. В цілях пропаганди цієї “нової” форми товаришем Мироном улаштовуються серед робітників деякі збори, на яких пропагується й “пробний шлюб”, себ-то співжиття на час (також дуже зручна форма шлюбу, як збори можуть собі уявити.) Після цього шлюбу, очевидно, простітуція також дістає підтримку натурою.
Оля великими здивованими очима дивилась то на Іону, то на Мирон та Хведора. Хведір сидів червоний потирав руки, що з ним бувало завжди, коли хвилювався, чи збірався промовляти.
— На ціх робітничих зібраннях улаштовуються инші діла того ж сорту. Він, Іона, міг би для пояснення назвати їх відомою назвою ліг в “вільного кохання”,тільки не у гімназістів, але у робітників.
— Це неправда! — несподівано тихо вихопилось у Олі.
Всі обличчя повернулися до неї. Вона густо почервоніла, але твердо дивилася на Іону своїми великими боязкими очима.
— Неправда? — здивувався Іона.
— Тихо! — застукотів голова.
— Так, це неправда! — раптом з другого боку обізвався Хведір. І, хвилюючись, навіть устав.
— Ці самі, як ви сказали, ліги у мене збіраються, але… нічого цього нема… Це… Ми для спочинку… Щоб стісняти кого-небудь, цього, дійсно, нема, але… пробних шлюбів не заводимо… Мирон Антонович дуже часто буває, але щоб… Ріжне, звичайно, говориться, але не так… Це, вибачте, невірно ви казали. І це дуже образливо. Робітник також людина й розваги хоче… Одною політичною економією важко… Це… так… Недобре!
Він сів і втер лоба.
Мирон все так само посміхався та крутив вуса. Тільки очі блистіли гостро.
Іона трохи зніяковів, але зараз же обійшовся. Голова стукотом припинив шепотіння. Іона казав далі.
Звичайно, він може помилятись відносно характеру ціх зібраннь і взагалі цілої діяльности товариша Мирона, але зібраннє, що зараз відбувається, власне для того й скликано, щоб вияснити. Він, Іона, сподівається, що товариш Мирон вкаже сам на помилки реферата. А поки що він буде продовжувати… За четверту волю, власно: волю від контролі громадянства в справах кохання, себ-то відкидання навіть цівільного шлюбу. Власне кажучи це — ріжновидність “пробного шлюбу”. Зібраннє, звичайно, може оцінити, оскілько ця воля нова та корисна… До того ще одна: воля від інтелігенції. Товариш Мирон гадає, що інтелігенція не повинна грати ніякої ролі в робітничому рухові. Тому…
— Фе, як бреше! — обурено крикнув Коля й демонстраційно вийшов з вітальні.
Всі посміхнулись.
— Тому товариш Мирон, не дивлячись на повторні заклики, не хоче увійти в комітет. Комітет же має відомости, що товариш Мирон веде, наприклад, агітацію за організацію робітничої газетки, яка велася-б самими робітниками. На скільки це продуктивно та користно для руху, збори можуть самі оцінити. Але він, Іона, хоче цім вказати тільки на певну міщанську, анархичну тенденцію діяльности товариша Мирона. Коли все приведене не вірно, нехай товариш Мирон призволить вказати, в чому саме полягає відхиляння від істини.
Іона закінчив і одійшов до Сергія. Той щось зашопотів йому зараз же у вухо. Іона захитав головою, згожуючись.
Всі обличчя були звернені до Мирона. Де хто шопотівся між собою. Непартійні переглядались. Редактор уважно, з помітною цікавостю розглядав Мирона.
— Чи бажаєте ви дати пояснення, товаришу? — звернувся до останнього голова.
— Так, я бажа-а-ю дати пояснення, — закладаючи руки за спину й від того трохи перехиляючись наперед, одповів Мирон. І тому що в обличчі з’явився вираз злістно-веселий, хижий, то здавалось, він збірається стрибнути на когось.
— Прошу, — дозволив Кит.
Мирон підождав хвилинку, поки затихне зовсім, і неголосно почав:
— Това-а-риш Іона допустив в свойому, докладі невеличку поми-и-лочку. Замісць мої-ї-їх поглядів виклада-ав, пе-евно, свої… Це часто трапля-ається з “артистами”. Крім цього, я більше нічого не маю сказати.
— От власне! — голосно зареготав Коля, який знову повернувся. Іона насмішкувато усміхнувся.
— Ви одкидаєте, таким чином, все, що говорилося товаришем Іоною про вас!? — раптом всім тілом повернулася Дара до Мирона. Очі їй дивились майже грізно, ніздрі підіймались.
— Тихо, панове! — спинив голова. — Так неможна, треба прохати слова. Говорить товариш Мирон.
