Мирон чудно подивився на Дару.
— Так, я заперечую.
— Але це ж…
— Панове! Так не можна! Товариш Мирон, ваше слово.
Мирон одвернувся від Дари.
— Таким чином, пано-о-ве, — знову почав він, мені здається, ми можемо закінчити наше засідання. Питання вичерпано.
— Ловко! — пробурмотів хтось насмішкувато.
— Дозвольте, товаришу! — раптом сердито втрутився Сергій. — Нам всім відомо, що саме ці погляди ви завжди висловлюєте й мало не за погляди партії виставляєте їх. Так неможна. Ми хочемо поясненнь.
Мирон усміхався.
— Ви хочете знати мої погляди на ці питання, чи те, що я кажу робітникам?
— Це одне й те саме, сподіваюсь…
— Ні, не зовсім. Так що вам бажано?
Мирон вже не тяг слова. Рухи зробилися різкими, поривчастими, в очах сяли веселі мстливі іскорки.
— Те, що ви, звичайно, говорите робітникам. До останнього нам немає діла! — також різко сказав Сергій.
— Добре! Я, їм кажу слідуюче: коли робиш що небудь, роби цілим єством своїм. Ні розумом, ні чуттям, але й тим і другим разом. Думка проста, а ні трішки не крімінальна. Правда? І ілюструю її всім тим, про що так дотепно казав товариш Іона. Тільки ілюструю. Суть не в ілюстраціях, а в думці. Наприклад. Візьмемо, хоч би цю саму простітуцію й цього самого товариша Іону. Він, звичайно, ходить до простітуток і звичайно…
— Не судіть по собі! — спалахнув Іона.
— Ви не ходите? — здивувався Мирон.
По зборах пройшов гомін обурення.
Мирон неначе не помітив нічого. Тільки в губах промайнула веселість.
— Прошу осіб не торкатись! — строго зауважив голова.
— Мене це дивує… підняв брови Мирон. — Тижнів зо три тому товариші Петро, Рисецький і товариш голова разом з вами були в публичному домі… Хіба не так, товаришу, Петре?
— O, j-а-а… — по німецьки протяг Петро таким тоном, неначе гордився, що був, і поважно розправив невеличкі вусики.
Голова та Рисецький почервоніли. Іона ж швидко ступив уперед і, змахнувши рукою, закричав:
— Я ходив туди, щоб спостерігати таких… як ви та ваш товариш Петро! Можете навіть у його запитати!
— Цілком вірно! — поважно та безтурботно підтвердив Петро. —Товариш Іона тільки потримав на колінах маленьку грішницю й в чистоті пішов собі. Ми ж усі лишилися.
Почулись вигуки обурення та сміх. Коля щось гарячково й голосно почав доводити Жені.
— Це низько і гидко! — раптом швидко з обуренням підвелась в кутку Віра. — Це звичайна манера пана Мирона відповідати на неприємні для його запитання. Ми не маємо бажання тут слухати про всяку мерзоту! Чуєте! Ви відповідайте на поставлені запитання. Голове! Слідкуйте ж за порядком зборів!
Голова шепотівся з Сергієм. На вигук Віри обернувся й постукав олівцем об стіл. Гарні очі йому злісно блестіли, з щок не зійшли ще червоні плями.
Мирон, здавалось, милувався з усього, що робилось і з цікавостю приглядався до обличчь. На вигук Вірин посміхнувся.
— Товаришу Мироне! Чи бажаєте ви відповідати на запит організації? — раптом різко спитав голова. У вітальні затихло.
— Я ж, одповідаю, — сказав Мирон.
— В такому разі прошу осіб не торкатись. Це не є відповідь. Ваше слово.
— Вам же запитання поставлено ясно, — закричала знову Віра, — не крутіться та відповідайте: чи ви визнаєте в простітуції зло чи ні?
— Визнаю, — усміхнувся Миром.
— А-а … В чому ж це зло?
— В чому? Хм… Багато де в чому… Ну, хоч би в тому, що “порок торжествує, а чеснота принижується. Що топчеться моральність, що людиною користуються, як яким небудь мужиком в поміщицькій економії.
Віра зблідла й сильно закусила губу.
— А ще в чому? — не зводючи з його потемнілих очей, глухо, погрозливо кинула.
— Ще? Хм! Хіба мало в чому? — потиснув він плечима. — Ну, скажемо, ще хоч би в тому, що ні одна порядна жінка не гарантована від зради чоловіка з цими тваринами. Ні одна мати не може бути покійною за свого сина. Ні одна порядна панна не може ввечері вийти на вулицю, щоб не наткнутись на ціх падших. І мало того, вони иноді мають нахабство з’являтися в порядну родину! Хіба це не зло? А турботи багатьом жалосливим паням, які притулки впоряжають.
Катерина Андрієвна почервоніла.
— Хіба це не зло? А дідусям деяким хіба не турбота? Мені трапилось якось чути про одного поважного, високоморального дідуся, який до того запалився братською любовью до одної “тварі”, що до насильства мусів був удатися.
Знайшлися дурні люди, які хотіли до суду тягнуть, але дідусь мав таке довірря в громадянстві, що до суду не дішло. Подумайте, скільки трапляється порядним людям страждати через ціх мерзенних дівок!
Іван Андрієвич сидів мов нічого й не було, хоч на його кидалися швидкі погляди. Але Катерина АндрІєвна в явному обуренню нахилилась до Семена Васильовича та щось швидко й горячково зашепотіла йому. Семен Васильович з насмішкувато злісною, ледве помітною посмішкою, покусював вуса, й дивився собі під! ноги.
Петро усміхався й голосно тягнув:
— O, ja-a…
Раптом до столу голови підійшов Сергій з якимсь листом паперу в руках. На висках у його виступили червоні плями, чоло вкрилося сіткою, зморшок, очі світились роздратовано та злісно.
— Прошу вибачення! Пане голово! — почав він голосно.
Всі затихли й повернулися до його.
— З огляду на те, що пан Купченко через свою очевидну скромність не хоче поділитись з нами своїми цінними думками що до простітуції і одкараськується… — Сергій
неначе стримав себе, — недоладними та нечемними жартами, то дозвольте мені перечитати зборам от цього документа. Я його не читав ще, мені його тільки що дали, але судячи по підзаголовку та по деяким прогляненим мною місцям, це повинно бути щось подібне до символу віри прихильників простітуції. Дещо на зразок агітаційного програму. Коли збори нічого не мають проти…
— Читайте, читайте! — почулися голоси.
— Пане Купченко, чи цей лист вам знайомий? — підняв трохи в гору папір Сергій.
Мирон усміхнувся.
— Так, знайомий.
— Може, ви згодні з ним?
— Цілко-ом . . .
— Тим краще, прошу уваги.
Сергій поправив пенсне й голосно, з усиллям розбіраючи гектографичні літери, почав читати:
“Відношення до простітуції.”
“Коли ідеш до простітутки, то чесно, не лукавлячи з собою, дай відчит собі, через що йдеш до неї.”
— Звичайно! — вставив Іона.
“Досвідом життя свого й розумом перевірь своє бажання. І коли досвід життя твого та розум сходяться з бажанням твоїм,— ти правий. Іди та роби, що, хочеш.”
— Ого! — знову кинув він. На його зашикали.
“Коли ж досвід життя твого та думка повстають, то зроби їх остільки виразними для самого себе, щоб від їх родилося почуття огиди до бажання твого. І бажання зникне, ти будеш також правий.”
“Але не роби того, що розум твій обо почуття визнають поганим. Брехня перед другими може виправдана бути, перед собою ж — ніколи.”
“Через те оті, що брешуть собі, крадуться, як злодії, до простітутки, самі, знаючи, що роблять погано. Чоловік, який без кохання, але в “законному” шлюбові купив жінку, не червоніє йдучи до неї, бо сам гадає, що купувати женщину з благословіння громаданства — не є зло.”
— Стиль з апостольского писанія — кинув Іона.
Всі слухали дуже уважно; Дара вся упьялася очимa в Сергія, злегка навіть нахилилась уперед.
“Але як би ти не йшов, памятай, що йдеш до людини, від якої чекаєш задоволення твого бажання.”
“Коли негарний, самотній, бідний, коли життям окривджений, в родині нещасливий і не можеш инакше задовольнити бажання тіла свого, то памьятай, ідучи до простітутки, що вона по силі послугу робить тобі.”
“Коли вдачею загарячий і кров спокою не дає й до простітутки ідеш за заспокоєнням, памьятай, що ідеш до людини, в якій відчуваєш потребу.”
“Коли непоміркованим, нестриманим життям привчив себе до похоті, як пьяниця до вина, ідучи до простітутки, памьятай, що шукаєш в ній пьяного задоволення.”
“Але як би ти не йшов, — як до лікаря за заспокоєнням, як до шинку за підняттям, як на базар за шматком хліба, — памьятай, що ідеш за послугою.”
“Через те, коли йдеш, то йди не як злодій, не як той, що відчуває себе злочинцем, але як той, хто потрібує?”
,,Не осуджуй також, відходючи, простітутку за те, що не дала того, чого не може дати.”
“Коли памьятатимеш це, не будеш мучити себе й простітутку зневагою до неї. Зрозумієш, що ні ти, ні вона ні винні за те, що утворено віками життя.”
“Але багато зла уникнеш.”
“Піднявши її в її власних очах, полекшиш її тяжку професію. Даси їй змогу боротися за себе всіма доступними їй засобами. Повернеш велике щастя бути матіррю й громадянкою.”
“Памьятай це, ідучи до простітутки. А більш за все хай памьятають її близькі та самі простітутки: не ті, що зневажають, жаліють та брешуть самі собі, усунуть зло. Зневагою, жалостю та брехнею вони побільшують його. Не усунуть його також ситі та вдоволені, але тільки нужденні та невдоволені, тільки ті, що страждають.
“Найбільше ж за всіх нехай робітники поміркують над цим, бо їхні дочки та сестри складають найбільшу частину мешканиць публичних домів. Нехай памьятають, що вони, як простітутки, продають себе й через продаж свої праці так само позбавлюють себе здібности творити, як їхні сестри родити. Не з мораллю ситих та вдоволених рахуватись, але з собою та власним досвідом. Всяка мораль установлюється пануючими; робітники ж в пануванню не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть. Кожен, хто в такомуж як вони, становищу, той буде згоден з ними.”
“Отже памьятай все це. І нехай кожен вчинок твій буде плодом згоди розуму та чуття твого й тільки твого, але не тих, хто инакше живе та почуває. Будь чесний тільки з собою!”
Сергій закінчив і, посміхаючись, склав папір.
Збори, очевидно, ждали не того. Зашелестів шопіт. Більшість, судячи по нерішучому, виразу обличчь, не знала, як реаґувати. Коля гарячився й з палаючими щоками доводив щось Жені. Де хто поглядав на Мирона. Він з помітною цікавостю придивлявся до обличчь.
Дара не підводила очей і гралась торочками скатертини. Видко було нижню частину щоки, вкритої румьянцем.
Шопотіння почало переходити в неголосну балачку, і нарешті почулися окремі слова тих, що сперечались.
— Безумовно наївно!… Утопія!
— Дебати! Дебати!
— Пане голове! До порядку!
— Так І до анархизму — два кроки… Міщанський індівідуализм.
— Повне відкидання!…
— Голове!
Гомін побільшувався. Мирона не чипали, неначе чекали чогось.
Оля не зводила з його очей, ніби ловила погляд, щоб щось сказати. Але він не дивився в її бік.
Голова ж радився про щось з Сергієм та Іоною.
