Тарас неначе ковтнув щось.
— Так… — нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе.
— Ну, звичайно… — спокійно сказав Мирон. — Тільки не мучте себе так. Страждають від того, що моральність нарушують, але від того, що організм руйнують, не страждають! “Тіло”… Знаю навіть таких, що збожеволіли від сорому та докорів совісти. Ну, годі. От краще подивіться на мене, я колись був такий же, як ви, але тепер, як бачите, здоров, та живу без ненависти до життя. Швидче навпаки. Те саме й ви можете зробити. Тільки перш за все лікуватись треба. Фізично. Розумієте?
— Так.
— От. Але онанізм необхідно залишить. Необхідно. От тут прийдеться вам перемогти вашу мораль.
Прийдеться до женщини йти. Не мати зовсім полових зносин ви тепер вже ні за що не зможете. Ні за що. Коли навіть і не буде дійсної потреби, вам все здаватиметься, що страшенно треба, що вас душить, гнітить і т. п. Розумієте? Я це знаю. І знову візьметесь за старе. А раз нервова система порушена в певному напрямку, то найменьший товчок в цьому ж самому напрямі може зруйнувати все, що зроблено лікуванням. Ніяк не можна! Треба йти до женщини. Розумієте? Не корчачись від мук сорому, не з нахабством від свідомости, що робиш злочин, але просто та свідомо, як до лікаря. Найкраще женитись. Але це за два тижні не робиться. Для вас же кожен день дорогий. От і завдання. Звичайно, берегтися від хвороб. Перечитайте книжки, як забезпечити себе. Та ви не крутіться, а слухайте. Иншого виходу для вас нема: або гнити, дім божевільних, смерть — або женщина. Хочете — вірьте, хочете — ні. Це головне. Зможете без женщини? Тим краще. Але навряд. Потім у санаторію, пожити спокійно, і зробитесь тим самим живим мрійником, що раніще, хотітимете спати, робити, не будете помічать собачок і любитимете людей. Розумієте? Трагедій нема чого утворювать. Не треба брати прикладу з ціх розчарованих душ з “благородних”, всі ці анархістичні містіки, нитіки, вся ця захмарна публіка в більшости випадків — хворі на вашу ж хворобу. Розібьє нервову сістему і, звичайно, цілий світ йому — сама тюрма. Хто сам широкий, той і в мишиній норці уміститься. От. Лікуватись треба вам. Вилічитесь, будете робити й Олю не допустите до дурниць…
Тарас при імені Олі нахилив голову.
— …І це треба яко мога швидче полагодить. Вона тільки за вас і тримається. Чуєте, Тарасе?
— Я нічого не можу, — похмуро сказав Тарас. Лікуватись… Хм!… І Кисельський це радить… Спасибі… Але який же чорт платитиме за моє лікування? Ну?
Він підвів голову й злісно подивився на Мирона. Той допитливо слідкував за ним.
— Треба грошей дістати… — спокійно сказав Мирон.
— Дістати? Де? Ограбувать когось?
— Ну, коли б і ограбувать? — згодився Мирон. Тарас здивовано вдивився в його лице.
— Чого дивитесь? Серйозно кажу. Ви хиба про це самі не думали? Га?
Тарас раптом чомусь знову прийшов в роздратований стан.
— А, к чорту! Киньте! Все це… Де живе цей дурний анархист, я сам піду до його. Дайте записку.
— Добре. Але ви зачекайте. Справді, Тарасе, чому ви так ставитесь до цього, щоб ограбувати? Ну хоча б цього самого пана Кисельського? Га?
— Ви… серйозно? — раптом дуже тихо, з переляком спитав Тарас.
Мирон ще уважніще придивлявся до його. В кімнаті ставало темніще, і Мирон навіть перегнувся трохи вперед.
Тарас встав, помалу Провів рукою по розкудовченому волоссю, зробив два кроки убік, вернувся й подивився на Мирона.
— Я думав про це… — тихо, соромливо прошопотів він.
— Сідайте… — повів рукою Мирон біля себе.
Тарас сів.
— Ну? Що ж ви думаєте?
— Не знаю… Не зможу…
— Чому?
— Занадто вже подло… У кого иньшого, не знаю, але у них… ох, як подло!
— Ви гадаєте, що дуже подло?
— Безумовно… — з якимсь навіть сумом сказав Тарас. Він приходив знову до свого тупого, млявого стану.
— Але чому же подло? — уперто повторив Мирон.
Тарас мовчав.
— Чуєте? Тарасе!
— Так, я чую.
— Ну?
Тарас не рухався. Потім одразу стріпнувся, неначе злякався чогось:
— Ні, ні, ні! — швидко, з лякливим роздратованням заговорив. — Це — дурниці! Це — ні.. Ну, що ви?! Це… Фу, як серце бьється! Думаєте — від думок? Від “душі”? Нічого подібного. Душа тут ні при чому. Просто не зроблю…
— Але чому?
— Та що ви, справді?! Ну, як я це можу зробити? От, їй Богу! Дайте записку до анархиста… Ну, як це зробити? Ну, ви подумайте! Та мене ж з партії виженуть, мене…
— А коли Оля в простітутки пійде, а ви в дім божевільних, це краще?
— Слухайте, — раптом цілком иншим тоном, страшенно серйозним, злякано-попережаючим вимовив Тарас, — ви мені більше не кажіть за дім божевільних… Добре?
Мирон пильно вдивився в його.
— Добре. Не буду. Але ви одповідайте: що краще?
Тарас тер чоло й правий висок.
— Чуєте, Тарасе: що краще? Тарас подумав, неначе пригадуючи, що треба відповідати.
— Що краще? Хм! Краще… все, ніж подлість…
— Це, можливо вірно, але чому подлість?
Тарас різко одірвав руку з чола й повернувся до Мирона.
— А чому ви самі цього не робите?
— Мені не треба.
— Не треба? Ви — багаті?
— Ні.
— Ну, то що ж? Хіба краще бути бідним?
— Для мене, так.
— Чому?
— Тому, що як би я був багатий, я не робив би. Нудно було б, стогнав би. Це — нецікаво. Але коли б треба було, от так, як вам, зробив би… Але вже подлотою не вважав би того, що зробив.
— Не вважали б?
— Ні. Вважаю, для мене подлости в цьому нема. Коли б ви у злодія одняли гаманця, що він вкрав, і частину його віддали тому, хто гине від злиднів, це була б подлість? Так?
Тарас мовчав.
— Я так само міркував… — нарешті прошепотів він. — А це — софізм, це — логика, але зробити… О… Ну, знаєте що, годі про це. Я вас прошу.
— Ні, почекайте. Ще питання… Скажіть, коли я вам запропонував це, ви були певні, що я сам вважаю це за подлість?
Тарас замнявся.
— Так… Я думав… Але…
— Ні, нічого, нічого… Це я просто з цікавости… Сидіть спокійно… Але за пропозицію мою подумайте. Я вам зможу дістати помішників… знаєте що? Доведіть думку про злодія до самого кінця, себ-то коли думка про подлість буде тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч бий справді прийшлося помірати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоч Розкольникова з Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство, А тут то власне злочинства й не повинно бути. Тепер от вам другий приклад. Подивіться на цього самого Кисельського. От він же учора щиро образився; він щиро, значить, думає, що його грабування селян діло справедливе, він — чесний з собою. А почни він сумніватись… і почнуться муки совісти. Як у Сергія. Цей не посмів кричати на мене, цей вже з собою розійшовся: ренту з мужиків бере, але вже не зовсім вірить, цо це так і слід. На партію дає, як який небудь купчик, що занадто багато на шахраїв, на церкви та на благодійні справи… Бачите, все діло в собі… Робітникові зараз слухати пісні про абсолютну справедливість та моральність треба обережніще. Більше до себе прислухатись. Не бійтесь, Кисельські, звичайно, вас осудять, але-той, хто був у вашому становищу, той не осудить і не прожене від себе… І мораль вашу прийме. Тільки б проти себе не йшли, на всіх же Кисельських плюньте. Подумайте… Та швидче… Оля ледве тримається… Га?
Мирон навіть близько зазирнув в лице непорушного Тараса. Той чудно подивився на його, підвівся й одяг кашкета. Потім раптом нахилився й тихо спитав:
— А душа?
— Що “душа”?
— А душа, своя власна, що скаже? Вона ж є чи нема? Та?
— Та нащо вона вам?
— Ото-то-ж! — з похмурим торжеством уклонився Тарас і мовчки пішов до дверей.
— Та почекайте ви, чудачина? — підвівся за ним Мирон. — Ви мені скажіть, що ви думаєте. Так же неможна. Треба щось робити.
Тарас зупинився біля порогу. Лице невиразно біліло на тлі темного прямокутника дверей. Помовчав.
— Я подумаю… — тихо, вдумчиво промовив. — Думку до чуття … Хм!… Все це треба… Так… Дуже, як би сказати… Тоді, все вирішиться… І Кисельський…
— Ви зараз куди йдете? — з деяким вже непокоєм придивляючись до його, перебив Мирон. — Може, провести вас?
Тарас підняв голову.
— Ви гадаєте, що я вже божеволію? — раптом голосно, різко засміявся. — Ха-ха-ха! Ну а що як я весь час дурника строїв, щоб вивірити вас? Га? І балачка про хворобу й… все? Що як я навигадував все про свої стани? А ви, вже так і повірили, що зробилися моїм другом? Умаслили, мовляв, мене? Ха-ха-ха! Помиляєтесь!
— Тим краще, — сказав Мирон, підходючи ближче та вдивляючись.
— Ну, то до побачення, як так! — крикнув насмішкувато й злісно Тарас, і швидко вийшов.
Мирон помалу підійшов до вікна. Кутки очей та уст ледве помітно сумно-насмішкувато посміхались.
На вулиці засвічувались лихтарі.
VIII
Другого дня Тарас і Дара знову прийшли до Мирона, але були у його не довго. Тарас узяв адресу анархиста та записку до його, а Дара повернула книжку. Нічого про неї, не сказала й зараз же попрощались. І тільки вже на порозі обернулася до Мирона й сухо, навіть вороже кинула:
— Адреси сестри вашої мені не треба. Чуєте?
— Добре… — байдуже відповів Мирон, який прийняв їх якось втомлено, неуважно. Дара скоса зірко оглянула його. Він, не чекаючи їхнього відходу, знову сів за чертежі.
Після цього Тарас зник на кільки день. Ніхто не знав, де він. До речі, Кисельські не дуже то й турбувалися про його, — у їх були свої турботи. Турботи ці неначе грубим шаром вкрили всі згуки в помешканню. Не співали, не грали, балакали тихо, неначе боялися когось збудити.
Віра цілими днями лежала, дивлячись у стелю горячими, напруженими очима. Ввечері ж ішла десь з Петром і верталася пізно. Петро, прощаючись з нею, чудно посміхався, Віра ж не дивилась на його, з мукою хмурила брови, і нервові струйки погрозливо збігали до уст, кривлячи їх. На другий день вона здавалась розбитою, в очах стояла туга, але ввечері знову, находило на Віру чудне, задиракувато-злісне підняття й вона чекала на Петра. Петро зьявлявся, і вони йшли. Катерині Андріввні казали, що йдуть в партійних справах. Дійсно, вдень часто прибігав до Віри Костя й радився з нею з приводу страйку. Иноді й Віра виходила з ним.
Катерина Андрієвна була незадоволена Вірою, але не чіплялась до неї з розпитуваннями та звичайними балачками. Иноді тільки неначе мимохід заважала, що коли Віра тепер сяде в тюрму, то це буде для неї смертним присудом. Віра мовчки та зневажливо стуляла губи. Більше нічого не казала Катерина Андрієвна, але вечорами дуже довго розмовляла з Семеном Васильовичем. Той, як звичайно, насмішкувато — тонко посміхався й скоро їхав у клюб. Здавалося, він знав щось важне й тільки до часу ховав його. Але Катерина Андрієвна вже звикла до цієї посмішки, і вона дратувала її. І після балачок з ним ставала ще безладніщою, неуважною. Скрізь по кутках канап та фотелів валялися, розкидані її хустки, початі книги, які вона з роздратованням шукала; голова частіще була обвязана хусткою в оцті, і вона майже що дня їздила до лікаря по жіночим хворобам.
Дара та Сергій з своїх кімнат майже не виходили.
