Коли хто-небудь заходив до них, їх завжди заставали за книгою. Проте, коли виходили, Дара одкладала книгу і, склавши руки на грудях, ходила по хаті, грізно нахмуривши брови. Иноді раптом рішуче та швидко йшла до Сергія. Сергій зустрічав її ласкавою, посмішкою, ні про що не питав і говорив про саме звичайне та неважне. Але й в цілому домі ніхто ніяких “питаннь” не підіймав, неначе всі мовчки вмовились про це. Дара сідала на канапу, кликала Сергія, клала голову його собі на груди й тихо гладила волосся. Але майже кожного разу замислювалась і иноді навіть до того, що не помічала, як Сергій визволяв голову, з сумною посмішкою підводився й сідав за стіл.
Через те несподівана поява Тараса усіх оживила. Почали турбуючись розпитувать його, докорять йому, панькатись з ним. Але Тарас на всі запитування одповідав щось невиразне, з чого можна було тільки те зрозуміти, що він не хоче давати ніяких поясненнь. Одначе в лиці йому зьявилося щось нове, якась усмішка, якийсь скептично-спостерегаючий погляд. Говорив мало, але вже не від ніяковости, а з якоїсь иншої причини. Иноді раптом витягав записну книжку й швидко щось туди вписував. Одного разу, коли Дара з Вірою несподівано гаряче засперечалися про страйк, Тарас, усміхаючись, щось записав. Дара потім причепилась до його, витягла книжку й прочитала: “Віра: Ми мусимо показати, що ми не придушені.” “Собі про саму себе хоче довести. Для чого?” Дара мовчки усміхнулась і повернула книжку.
Иноді підчас обіду також щось записував. На його вже не звертали уваги. Часто хто небудь ловив нa собі його погляд, розглядаючий, цікавий, неначе він вперше бачив це обличчя.
A то зьявлявся на кухні й починав з куховаркою Горпиною релігійні розмови, уважно, бігаючими, сверлячими очима впиваючись в неї.
— Ну, а що коли людина образить чимсь Бога, то що він?… — раптом задавав питання.
Горпина, товста, спокійно-добродушна, як віл, дуже охоче та з знанням справи відповідала:
— А понятно, що розгнівиться… Вас образити, то й то розгніваєтесь… Ну, та, хай Господь милує, щоб людина дожила до такого… Але ж і те треба сказати, що й образа ріжна бував… Людина, може, того й на думці не має, а Бога оскорбила… Ну, понятно, всяке значить і оскорблення.
— Ну, наприклад?
Горпина, помалу, миючи посуд, роз’ясняла йому
й це, при чому виявляла саму точну поінформованість в
подібних питаннях.
Він слухав уважно.
— Ну, а як же Бог терпить зло на землі? — питав.
— До якогось часу терпить… А як терпець перервеця, то й… перестане терпіти…
— Правильно. Чого ж зараз терпить?
— Треба, от і терпить… І не наше це діло питати…
— Ну, і те, що ви на старости літ чужий посуд миєте, що сина вбито, що хворієте, — все це також треба?
— А як же. Бог дає, не ремствуй… А будеш ремствувать, ще гірше буде…
Тарас виймав книжечку й записував: “Горпина сьогодня сказала, як всі загіпнотизовані: “Так треба.” Цілковита відсутність критики та аналізу. Завтра побалакати про смерть.”
І говорив про смерть, про загробне життя, рай, пекло. Горпина й з цими речами була знайома не гірше ніж з кухенним посудом. Тарас знову записував, а Горпина гадаючи, що слова її “в ліс не йдуть,” як сама признавалась Анісі, навіть по декільки разів повторювала, щоб вірніще записав.
Ходив і до Сергія. Він і раніще не раз заходив побалакати про те, про се. Але тепер питав тільки про соціалізм, душу, тіло, про Бога. Питаючи, розглядав Сергія, так само, як і Горпину.
В кімнаті Сергія завжди було надзвичайно чисто, тихо, сумно, як в келії чернця, що стоїть на кінці життя. Штори завжди були напівспущені, освітлення рівне, неярке. І скрізь книжки: на столі, на полицях, у великій шафі, навіть на підлозі акуратними стовпчиками. Утворювалось вражіння велетеньскої книжної шафи, так що навіть не помічалось ні шкуряного фотелю, ні столу, ні канапи.
Сергій майже нікуди не виходив і часто пульверизував кімнату, якоюсь чудно-пахучою плинностю. Легенько кахикав, неначе пробував, чи не одірвалося щось хруське в грудях. Говорив завжди ходючи, ходив же помалу, розміряно, поглажуючи жовту борідку.
Тарас звичайно умощувався в кутку канапи й слухав, час від часу вставляючи ніякові запитання. Иноді приходила Дара й сідала в другому кутку канапи. Серед якого небудь монологу, коли Сергій починав занадто хвилюватись, вона раптом кликала його до себе, мовчки поправляла йому волосся або краватку й відпускала. Сергій вдячно дивився на неї й казав далі вже спокійніше.
Книжки також слухали Сергія, мовчки похвалюючи за те, що добре розумів їх.
Так бувало раніще. Тепер же, дещо змінилось. Дійсно, книжки, штори, пульверизатор, навіть мьягкі пантофлі були на свойому місці, але люди змінились. Тарас не сидів спокійно, але весь час то нахилявся наперед, то відкидався на спинку канапи; питання задавав не з старою соромливостю та ніяковостю, але уперто та сильно; у відповіді вслухався з часто нетерплячою увагою й усміхався, неначе ховаючи їх в себе, складаючи до всіх инших відповідів. Присутня при цьому Дара пильно придивлялась до його, але він не звертав на неї уваги й не один раз дивився й на неї так, неначе вперше бачив.
Сергій не помічав нічого й все так само ходив та говорив. Але голос йому зробився ще тихіщим, з нотками якоїсь покірливої туги та задуми. І говорив переважно про абстрактні речі, про таке, що мимоволі утворювало сумний, солодкий настрій віддалености від світу. Маячили в уяві образи якоїсь чудної природи та життя, сум погаслого дня, тихих міст з білими тужно-пустельними стінами. Нічого подібного Сергій не казав, але чомусь завжди розмови його викликали такі образи.
Раніше Тарас охоче підлягав силі його слів, але тепер нетерпляче ворушився й часто переривав Сергія новими запитаннями.
— Ну, коли ж я не вірю, що буде коли небудь мир на землі? — якось раз уперто спитав він.
— Він буде — вибачливо, з тихою впевненостю посміхнувся Сергій, навіть не подивившися на Тараса, неначе хтось невидимий задав це йому запитання. — Він мусить
бути вже хоч би тому, що ми знаємо про його. Він є в нашій свідомости, значить, він вже істнує. З свідомости ж він ніколи не зникне, бо добре людині з ним. Людина не може жити без віри. Високе та святе завжди житиме в нашій душі; релігія завжди буде відміною людини від звірини. І чим далі, тим більше житиме людина духовним життям. Сучасні умовини, капіталізм та инше, — в соціальному життю — є те саме, що в індівідуальному процесі чисто тілесні. Так, так власне: треба спочатку зрозуміти це, щоб зрозуміти релігію соціалізму. Ре-лі-гі-ю, а не теорію. Релігія обхоплює цілу людину, цілу, нероздільно, з солодкими мріями, про далеке, безмежно віддалене, неясне й з найближчими потребами. Величний, грандіозний звязок явищ проходить дивним ланцюгом в душі. Це підіймає, це глибоко утихомирює, це поясняє темну загадку зниклих поколіннь. Ні, релігія вмерти не може, вона вічна. Тепер іде нова форма її, більш ясна, більш блага, ніж усі инші, — релігія соціалізму.
— Хто ж Бог її? — похмуро усміхнувся Тарас.
— Бог? Світове життя, Великий Процес, Великий Звязок, в якому кожне істновання є необхідне.
— Навіть жандарів?
— Так, навіть жандарів!
Тарас болюче — насмішкувато посміхнувся й подивився на Дару. Але Дара сиділа рівно, притуливши голову до спинки канапи, як у фотографа, і дивилась перед себе суворим, задумливим поглядом. Можливо, що й не чула нічого.
— Нащо ж ми боремось з ними, як так? —Тарас приклав руку до чола.
— Нащо боремось? Тому, що це — Процес, Рух, тому, що в русі Бог, рух ж є — боротьба. Ми рухаємось, рухаємось далі в глибину, процеса. От чому всяке тяготіння до низинних звірячих інстінктів викликає почуття гидливости… Це похід назад, нище… — Хм! Цим ви також пояснюєте огиду деяких людей… до полового життя, наприклад?
— Безумовно! — з тою ж тихою переконаностю похитав головою Сергій. — Організації з більш тонким духовним життям не виносять брутального, низинного. Вони, як деякі рослини…
Але Тарас не слухав: Виняв книжку й швидко записав: “Неодмінно згадати. Сергій: тому огида до полового, що дуже духовний. Розмова з Дарою, коли підслухував. Також самогіпноз.”
Дара скоса слідкувала за ним. А Сергій ходив та говорив:
— Наївне пояснення. Атеїстів немає серед нормальних людей, як нема людей що прагнули б вводити в організм отруту замісць здорової їжі. Совість не вигадка, але внутрішній інстінкт релігії Обовьязок — совість.
— “Так треба,” — засміявся раптом хрипким злим сміхом Тарас і встав. — Горпина також говорить що так треба. А коли скажу “не треба,” і вся ваша релігія куди подінеться? Ох, скрізь це… Прощайте!
І в той же день знову зник, не зьявляючись у Кисельських кільки день. Його бачили зрідка на вулиці. Віра зустріла біля універсітету. Стояв, піднявши голову, і розглядав будинок з своєю, чудною усмішкою. Щось швидко записував. Побачивши Віру, раптом зблід увесь, зніяковів, не уклонився навіть і побіг убік.
Декільки раз його бачили біля вікон крамниць все з тими самими страшенно-блескучими, неначе насвіжо-полякованими очима й чудною, саркастичною усмішкою, від якої ставало моторошно.
У своїх він зьявлявся за цей час усього разів зо два. Оля, яка почала чомусь ходити до Дари, розповідала, що в кожну свою появу Тарас лякав усіх. Раніще він бував і похмурий, і роздратований, і брутальний, але видко було, що це від хвороби та тяжких обставин, але тепер ніхто не знав просто, що й думати. З матіррю в образливому тоні говорить про Бога, сміється, лається; батька запевняє, що тому необхідно загіпнотизуватись христіянськими чеснотами, тоді у його не стане параліча. До неї, до Олі, обидва рази чіплявся й пропонував усипить та внушить їй, що їсти та пити нічого не треба, що головне — дух, а тому й всяку тілесну гидоту легко можна буде зробити. А в останній свій прихід раптом заявив, що ще трохи, що скоро дійде думка до почуття й все і буде гаразд. І гроші, і здоровля будуть. Хоч на всі розпитування про здоровля сміється й запевняє, що з розуму або, як сам висловлюється, “з душі” ще не зійшов. Дуже чудно!
І Оля швидко втирала очі, які наповнювались сльозами.
Тим часом підготовка до страйку йшла якось безладно, недбало, нервово. Наталя, яка почала знову заходити до Мирона, розповідала, що все йде так, неначе взяли на себе нудний, непотрібний обовязок.
Збіралися гроші, але ніхто не знав, у кого каса. Випускались прокламації, і ні один агітатор не бачив їх. Іону ніхто не може спіймати, ганяє десь за своїм репортерським матеріалом до газети. Рисецький поїхав до себе в маєток здобувати свідоцтво благонадійности, щоб поступити в універсітет. Між тим, як каже Віра, досить начальству глянути на Рисецького, щоб переконатись в його цілковитій благонадійности у всіх сенсах. Безладя, нещирість, інертність! Твердять про відродження, самі ж мертвяки; гальванізують себе цими фразами про відродження. Віра метушиться, бігає, очі горять, але все без толку. Хто щось робить, — то це Коля, Женя, декільки агітаторів з робітників та… обставини. Вона, Наталя, кинулась було допомагати, але тепер бачить, що далеко краще одійти й не додавати безладдя. До того, ще й Дара рішуче одмовилась взяти участь в справі, і багато робітників непевні в необхідности страйку. Кит задається й удає з себе генерала. Це дратує та лютить. Одним словом, відчувається щось штучне, ненормальне насильство якесь.
Мирон слухав мовчки, розглядав Наталю й несподівано брав за руку. Наталя одразу ж замовкала, неначе думки її натикались на стіну. Потім швидко видирала руку й казала далі. І знову Мирон слухав, потім, посміхаючись, брав руку, сильно стискував її, й Наталя знову робилася блідою й замовкала.
— Покиньте, Мироне, — глухо сказала вона одного разу, не дивлячись на його.
— Чому?
— Самі знаєте. Ви занадто заразливі. А то я ніколи більше не прийду до вас. — Хіба?
— Побачите.
Мирон усе ж таки не “кидав”, але вона знову приходила. Иноді приводила його до себе й співала йoму. Він лежав на канапі, курив і з тою ж посмішкою дивився на її повну, роздвоєну спину. Коли ж підсідала до його, сильно обіймав, притягав до себе й шепотів безсоромні, жагучі слова. Наталя мовчки видиралась, очі ставали безсилими, на блідих щоках виступав румьянець. Здебільшого нічого не казали, неначе умовились вести гру мовчки.
Иноді Мирон раптом підводився, одягався й ішов, не кажучи ні слова. Наталя шукаючим, питаючим поглядом провожала його. Але, як і завжди, нічого не говорила. Про Дару також ніколи не забалакувала, особливо після того, як одного разу Мирон сухо й різко сказав, що йому розмови про неї надокучили й він знаходить їх зайвими.
В страйку Мирон не брав участи, але часто ходив до Хведора. Були ще одні недільні збори, але вони не вдалися, бо усі були заклопотані страйком, а крім того рішили не збіратись, поки не виясниться питання на заводі.
Питання швидко вияснилось: товариство несподівано зачинило завод. Ходили чутки, що воно тільки й чекало страйку, щоб ліквідувати свої заплутані справи. Другі запевняли, що це тільки тактичний крок з боку товариства. В кожному разі для самих страйкуючих це вийшло несподівано.
Тарас зьявився як раз в день закриття заводу. У Кисельських сидів Кит, коли Тарас прийшов. Повідомлення не зробило на його ніякого вражіння, але після цього він почав безцеремонно та пильно розглядати Кита. Погляд був гарячий, нездоровий, лице лисніло, й було блідо-жовте.
Кит нахмурився, Віра здивувалась, Дара стриманно посміхнулась. Тарас же розглядав, чудно посміхаючись.
— Ви, здається, дуже задоволені страйком? — нарешті запитав Кита.
Кит здивовано відповів:
— Ви нездорові, Тарасе?
— Я? Хо! Дуже здоров. Але я питаю, чи вдоволені ви страйком?
— Дуже вдоволений.
— Наближає до соціалізму?
— Так, наближає.
Тарас обвів його очима з ніг до голови, повернувся до Дари і, хитнувши на його головою, сказав:
— Він і соціалізм… Багато спільного знаходите?
Кит почервонів, гарні брови його похмурились. Але з непорозумінням дивився на Тараса.
— Тарасе! Що з вами? — здивовано скрикнула Віра.
Він, не відповідаючи їй, звернувся знову до Кита:
— Ви дивуєтесь? Чого? Тому, що я осмілився вам, генералові, такі речі казать, чи й справді певні, що маєте відношення до соціалізму?
— Тарасе! — строго закричала Віра. — Ідіть до себе зараз же!
Тарас неначе не чув. З глибокою, запальною ненавистю дивився він на Кита. Той ще більше почервонів, але зневажливо здивовано усміхався. Тарас знову швидко повернувся до Дари.
— Oт ця людина мене соціалізмові вчила! Ну? Як вам це подобається? Він розтлив мене духовно… Він… Цей генерал… Га? Чуєте, ви, ви мене соціалізму вчили. Ха! Це ж жах! І тільки Тепер я зрозумів, який це жах! Це ж все одно, як від проститутки кохання пізнати, любити її, обожати й раптом дізнатись, що вона — цинічна байдужа простітутка, ніякого відношення до кохання не має, але з …
— Тарасе! Ви збожеволіли?! Що з вами?! — закричала злякано Віра.
Кит з червоного зробився раптом, блідим, підвівся. Віра з замішанням поглядала то на Тараса, то, на Кита. Дара з ще більшою увагою дивилась і не рухалась,— видко, вона де-що знала раніше.
