X
Тарас, з усіх ознак, був глибоко зхвилюваний всім тим, що було. Він довго ходив у себе в кімнаті, виходив у вітальню, знову вертався до себе. Нарешті одяг свого рябого кашкета й пішов з дому. Вигляд він мав розгублений, напружено стурбований. І в той же час, здавалось, що турбота та замішання його несвідомі, що турбується та поспішає не сам Тарас, який навіть дивується з цього, а хтось ниший, хтось всередині його.
Біля будинку, де жив Мирон, спинився й озирнувся. Так, будинок той, в якому живе Мирон. Тарас дурновато ухмильнувся й пішов на сходи.
Мирон чертив. Очевидно поспішав, але Тараса приняв охоче, серйозно й навіть нетерпляче, неначе кожної хвилини чекав на його.
— Чому так довго не приходили? Ну, добре, добре, сідайте… Я складу свої приладдя…
— Чого ж я повинен був прийти до вас? — сердито спитав Тарас. Він важко дихав, вийшовши по крутих сходах.
Мирон склав інструменти, повернувся до його і, діловито потираючи руки, серйозно, швидко забалакав:
— Того, любий, що ви — не дурень і не нечулий хлопець. Ну, викладайте, що надумали?
— Я нічого не надумав. І звідки ви взяли….
— Нічого не надумали? — здивувався Мирон і навіть почервонів злегка від гніву. — — А Олю бачили?
— Бачив.
— Давно?
— Днів зо три.
— Ну, от! Так ідіть і зараз подивіться, та послухайте її. Ідіть. Мені нема часу з вами дурні розмови вести. Я думав… Ідіть собі.
Тарас похмуро, пильно подивився на його й помалу, чудно вимовив:
— Кисельському мужики гроші привезли. Аренду прохали зменьшити, не згодився.
— Та-а-к? — протяг, одразу заспокоївшись, Мирон і в свою чергу уважно й навіть з цікавостю подивився на Тараса.
— Це до-обре… Чому ж ви одразу цього не сказали? Знаменито. Ну, так як?
— Що “як”?
— Що думаєте?
— З приводу чого?
Тарас був стурбовано, але щиро здивований.
— Слухайте, Тарасе, ви прийшли до мене дурника строїть чи, справді, не розумієте? Гроші ці… Скільки є?
— Дві тисячі.
— Нічого собі… Ну, так як? Ну, ясно й просто питаю вас: гроші ці ви лишаєте Кисельському чи однімете, як у злодія, і дасте вашій родині? Майте на увазі, що Оля ледве тримається й як не сьогодня то завтра піде до Салдєева. Я не міг побачити її учора та сьогодня, але… — (він поліз у кишеню й витяг гаманця) — от вам пьятнадцять карбованців, візьміть їх і моментально, зараз же несіть до себе додому. Це, скажіть, поки що, а більше потім буде… Правда?
— Не знаю… — тихо сказав Тарас, машинально беручи гроші.
Мирон мовчки, допитливо подивився на його.
— Та ви, чоловіче добрий, чого ж власно, прибігли до мене? Поділитись приємною новиною, що Кисельські грошики отримали? “Не знаю”. А хто ж знає, позвольте вас запитати? Я, може?
Тарас дурновато посміхнувся. Мирон слідкував за ним.
— Ну, я вас серйозно питаю: з якої такої причини ви зьявилися до мене? Чому так поспішали? Ви ж ще й досі оддихаїись не можете. Ну?
— Не знаю! — буркнув, похмурившись Тарас, і почав підводитись.
— Та сидіть! — крикнув Мирон. — Коли мужики були? Давно?
— Півгодини… годину…
— Хм! Нікуди Кисельський не виходив?
— Ні…
— Ну, то от що, Тарасе: катайте додому, себ-то до Кисельських, і слідкуйте за старим. Розумієте? Ввечері ж, рівно о восьмій годині біжіть сюди. Тут на вас чекатимуть… Ні, краще так: приходьте сюди, я вам тут скажу, де ви зустрінетесь з помішниками. Вони матимуть все, що треба. Вам треба буде тільки повести їх. Розумієте? Помішникам, прийдеться, певно, половину дати…
Тарас все ширше та ширше дивився на Мирона.
— Ви це про що? — нарешті розгублено перервав його.
— Я? Про вас. Сьогодня в ночі ви повинні взяти у Кисельського гроші. І неодмінно сьогодня, бо він довго їх у себе не триматиме.. Ви розумно зробили, що поспішили. Але діло треба зробити цеї ж ночі. Риск дуже малий. Не беріть тільки усього, таких панів це тільки дратує, лишіть і йому половину. Пьятьсот помішникам, пьятьсот собі. Чого дивитесь так?
— Я цього не можу… — тихо сказав Тарас, блідо-жовтий увесь.
— Через що? — різко, строго спитав Мирон.
Тарас мовчав.
— Через що, я вас питаю? Боїтесь?
Тарас зневажлило й нетерпляче повів плечем та головою.
— Ну, так через що ж? Неморально? Подло? Так?
Тарас потер лоба.
— Не знаю… — з трудом вимовив він.
— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?
— Н… ні… — видушив з себе Тарас.
Мирон якийсь мент пильно розглядав його.
— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?
— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.
— Яким?
— Таким владним.
— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре… Плюньте.
Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.
— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.
Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.
— Пагано мені… — зтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав… Бачите: от, скажемо, собаки… Вони також відчувають каяття, наприклад… Значить, є совість? Правда?
Мирон невдоволено скривився.
— Залиште, кажу! Ідіть додому.
— Ні, почекайте… Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки… це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж … є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали… дуже помагали… Так, помагали… Потім я йду і вночи кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, сістематичний, законний, найшкодливіщий. злодій… Е, це я добре знаю…. Так… Але… ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?
Мирон з цікавостю слідкував за ним.
— Гадаєте, що неможливо?
— Ну, а як же?! Як же це можливо?!
— Ну, то й нема чого про це більше балакати. Плюньте, ідіть додому й ні за що не робіть. Боже вас борони, раптом схопитись та зробить. Самі себе потім загризете. Не треба. Ідіть додому, придумаємо щось инше. Неможна.
— Ви так думаєте? — нерішучо, недовірчиво зазирнув йому в лице Тарас.
— Так, я так думаю. До побачення.
І Мирон рішуче випровадив його з помешкання. При цьому сам він одягся й вийшов з ним на вулицю.
Тарас слухняно пішов в тому напрямку, куди йшов Мирон, і машинально зайшов до помешкання Кисельських.
Тихо було по всіх кімнатах. В передпокою висів капелюх старого Кисельського, що Тарас для чогось з приємностю одмітив, хоч зараз же й забув про це.
День пройшов важко для всіх. Спати розішлися рано.
І раптом уночи, годині о третій старий Кисельський збудив Катерину Андрієвну, Катерина Андрієвна — Віру та Дару, Дара — Сергія, Тарас же прокинувся сам від гомону голосів. Тільки Коля спав.
Семен Васильович був дуже блідий, напівзамішано, напів насмішкувато усміхався й не міг стояти на місці, робив кроків зо три вперед і вертався, знову кроків зо три й вертався.
Катерина Андрієвна з жахом слухала його. Всі були вражені.
Семен Васильович розповів от що:
Тільки що він встиг заснути, як раптом був розбуджений якимсь шарудінням і світлом в своїй кімнаті. Швидко підвівшись на ліжкові, він побачив просто над собою дві постаті в машкарах і кашкетах, — він добре памьятає, що в кашкетах, ще в обох дашки блестіли від
свічки. В руках револьвери.
— Браунінги? — для чогось спитала Віра, вся дрібно-нервово тремтючи й кутаючись у велику хустку.
— Вибачте, мадемуазель, в цьому я не дуже добре розбіраюсь, браунінги, чи який чорт! — кинув їй Семен Васильович.
Словом, вони були з револьверами, і револьвери були напрямлені просто на його. Завжди неприємно бачити у себе перед лицем дуло револьверу, коли ж їх два, то подвійно неприємно.
Гості в машкарах не затруднили його довгою розмовою. Один з них пошепки запропонував йому передати їм одну тисячу карбованців, а другу великодушно дозволив лишити у себе, бо їм відомо, що сьогодня мужики принесли йому цілих дві тисячі, які до банку ще не однесено.
В домі було абсолютно тихо. Неначе всі навмисно принишкли. Біля дверей Сергієвої кімнати ледве маячила в темноті ще одна постать. Можливо, що їх було ще з десяток.
Пропозицію було зроблено настільки спокійно та впевнено, що за нею вчувалося непохитне рішення стріляти на випадок одмови. Йому, Семену Васильовичеві, не хотілось доводити своїх гостей до таких надмірних вчинків. Через те він узяв тисячу карбованців і віддав передньому добродію. Той з дуже ввічливим поклоном прийняв, перелічив і тут-же чомусь віддав половину другому. Очевидячки, як що одного піймають, то друга половина все таки уціліє.
Після того вони все так само пошепки порадили Семену Васильовичу не гомоніти, не кричати і, взагалі, для власного ж спокою яко мога швидче забути за цей інцідент. Вони дуже милі та дбайливі люди. І зникли.
Тим часом він оце не вдержався й розповіда зараз же, як тільки вони пішли. Хай не ображаються, це їх не стурбує, подія ж є досить цікава.
І Семен Васильович нервово потирав руки.
Це було так неймовірно, несподівано, так просто та швидко, що всі спочатку думали, чи не жартує Семен Васильович. Але ланцюжок біля дверей був перерізаний, на підлозі лишилися сліди брудних ніг, двері стояли незачинені.
— Це хтось свій! — в підняттю скрикнула Катерина Андрієвна. — Неодмінно свій!
— Чому? — здивувався Сергій. Він був, помітно, пригнічений оповіданням батька. Часто подивлявся на Дару, але вона з великою хусткою на голові, що прикривала їй плечі, не дивилась на його. Була бліда й чудно, хвилююче гарна.
— Чому? — скрикнула Катерина Андрієвна. — Та тому, що хто ж инший міг знати, що отримано від селян дві тисячі? Хто?
— Та хто-хоч.
— Як це “хто-хоч”?
— А, мамо! Та самі ж селяне могли це зробити. Або сказали кому-небудь. Мало кому…
Тарас великими, напруженими очима дивився на всіх, сидючи на канапі якось занадто рівно, непорушно, задеревеніло.
— Ні! — уперто замотала головою Катерина Андрієвна. — Це — свій! Треба занадто добре все знати, щоб прийти в той самий день. Чужий не міг так добре знати розположення кімнат, дверей і… усього. Вони ж просто до Семена Васильовича прийшли. Просто. Без всякого гомону. Не шукали. Я голову даю, що це… Мирон!
— Ах, мамо! — досадливo скрикнула Віра.
