Сергій криво посміхнувся. Дара з глибоким здивованням подивилась на Катерину Андрієвну й вся почервоніла чогось.
— Що “мамо”? — обернулась Катерина Андрієвна у бік Віри. — Що? Цього не може бути? Так?
— А один з них, між иншим, постаттю дуже подібний до Мирона, — з посміхом сказав Семен Васильович, не перестаючи ходить.
Тарас раптом схопився, розгублено, злякано подивився й, пробурмотівши щось, з чудним виглядом, побіг до себе. Ніхто не звернув на його особливої уваги й швидко всі розійшлися, якось одразу припинивши розмови про Мирона. Але всі зробилися задумливими.
На другий день про експропріацію стало відомо цілій вулиці, так що Семен Васильович примушений був дати заяву до поліції. Було складено протокола; обдивились двері, перерізаний ланцюжок, невитерті сліди ніг і все записали.
Між иншим, вранці, підчас чаю, коли Семен Васильович ущіпливо висловив гадку, що прийдеться мати діло з поліцією, Дара раптом звернулась до Катерини Андрієвни й недбало сказала:
— Мені здається, мамо, що вам не варто нічого казати за Мирона. Ви напевне нічого не знаєте, а людину, як що не повісять, то в вязниці продержати можуть… Та й для вас це не добре: подумають, що мстимося йому…
І очі її допитливо й напружено слідкували за Катериною Андрієвною. Обведені темною смугою, вони здавались повними якоїсь нічної тайни. Видно, не спала всю останню частину ночі.
Катерина Андрієвна навіть злякалась.
— Ну, звичайно, звичайно! Я тільки так… От ще не ставало, щоб ще й це почали про нас говорити…
— Я це тому, що ви вночі…
— Вночі всі були в підняттю… — глухо сказав Сергій і закашлявся. Він виглядав дуже зле, був весь сірий, велика голова його здавалась ще більшою, а груди плескуваті та зігнуті, як ввігнуте шкло. Жовта борідка безнадійно загиналась донизу.
Тарас нічого не казав і швидко пішов до себе. Там він ліг на неприбране ліжко й дивлячись в стелю, лежав цілий день. Обідать не пішов. Иноді схоплювався, швидко, неначе тікаючи від когось, бігав по хаті й знову лягав.
В усьому помешканню також помічалось заховане піднесення. Силкувались балакати про найзвичайнісенькі речі, умисно-безтурботно сміялись, але у кожного ця умисність помічалась дуже виразно. Тому на вечір всі були вже похмурі, роздратовані й ховалися по своїх кутках.
Було годин шість. Дара засвітила в вітальні свічку й тихо грала щось строге та сумне.
Сергій неначе за якимсь ділом кільки разів нечутно виходив з своєї кімнати, проходив у вітальню, шукав чогось і, покашлюючи, нерішуче дивився на гарну, неначе точену спину Дари. Вона, не повертаючись, скоса дивилась на його та грала далі. Він ішов до себе.
Раптом почувся дзвінок.
Дара підвелась і пішла відчиняти.
Увійшов Мирон.
— Доброго здороовья! — весело протяг він, входячи в передпокій. — Тарас до-о-ма?
— Дома… — тихо відповіла Дара. — Входьте…
— Я на хвили-и-нку…
Дара мовчки повернулась і пішла до кімнати Тараса.
— Тарасе! — постукала в двері.
— Ввійдіть! — глухо почулося. Дара одчинила двері й уривчасто, неначе їй важко було балакати, сказала:
— Там… хоче… вас бачити… Мирон…
— Мирон?! — злякано схопився Тарас.
— Чого ви так? — неначе здивувалась Дара.
— Нічого… Так… Я зараз… Я зараз… Я от тільки… — Ну, та… Позвольте… Він там?
Він укінець змішався. В блідій смузі лихтарів з вулиці видко було його бігаючі, широко розкриті, стурбовані очі.
— Та що з вами?! — раптом розсердилась Дара. — Ідіть, він на вас чекає!
Тарас зараз же хапливо кинувся вперед.
Мирон чекав на порозі вітальні, спокійно поглядаючи навкруги й одною рукою підтягаючи вуса догори.
— Увійдіть у вітальню, — різко кинула йому Дара. — Чого стоїте там?
— Я не на до-о-вго…
— Все одно.
Мирон увійшов. Дара пройшла близько біля його, подивилась неначе мимохідь в лице йому й поправила килим.
Підбіг Тарас.
— Добридень… — замішано сказав він і шукаючими очима впився в Мирона.
— Добри-и-день! — одповів Мирон, швидко, але уважно окинувши його очима з голови до ніг.
— А мені тре-еба… Що ви такий? Нездужаєте? Хочу сказати вам кільки слів.
— Добре, я зараз… — заспішив Тарас. — Ми тут… чи підемо?
— Краще підемо…
— Добре, я зараз…
І так само стояв, чудно дивлячись в лице Миронові, неначе шукаючи на йому чогось.
— А ви чули Мироне, — раптом голосно та спокійно заговорила Дара, — у нас сьогодня вночі експропріація була…
— Та що, ви?! — здивовано, швидко повернувся до неї Мирон.
— Так.
— Яким чином?
— Самим звичайним. Явились в машкарах добродії, пройшли до Семена Васильовича й з револьверами в руках, почали вимагати тисячу карбованців.
— Ну, і? — високо підняв брови Мирон.
Дара пильно подивилась на його. Ніздрі її хвилювались.
— Ну, і Семен Васильович дав їм. Вони пішли. Ви хіба про це не чули?
— Я?! — весело здивувався Мирон. — Звідки ж мені чути? От так штука! Ну, і що ж? Зараз, звичайно, треба було поліцію покликати. Як же так?!
Щось іскристе, насмішкувато-веселе бігало в його зеленкуватих очах.
— Поліцію було покликано.
— Так? Ну, розуміється. Це ж чорт зна що таке! Семен Васильович, звичайно, дуже стурбований? От так історія! Багато їх було?
— Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.
Мирон весело зареготався.
— До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається… Ще чого доброго на шибеницю попаду… Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?
Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мьягких.
— Постаттю подібний.
— Постаттю? Ну, це ще не так страшно… І більше нічим?
— Ви що, боїтесь?
— А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.
— Коли це не ви були, так чого ж вам?
— Ну, це… знаєте… Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!…
І Мирон весело розвів руками.
— Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той… беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.
Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.
Потім неначе згадав щось, крикнув “ага!” й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.
— Добре, що згадав. Прочитайте.
Дара розгорнула листа й почала читати:
“Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко.”
Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.
— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.
— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли…
Дара подивилась на його.
— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?
— Чим?
— Тим, що піду. Я цього не хочу…
— Які ви делікатні!
Мирон ніяково засміявся й сховав листа.
Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.
— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?
Мирон здивовано підняв брови.
— Та що ви?! Бог з вами!
— Мироне, скажіть мені!
Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.
— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!
Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:
— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!
Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.
— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.
— Зараз… Зараз… Шукаю… — почулося з кімнати Тараса.
Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:
— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?
Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.
— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати… Мироне!
Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.
— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?
— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.
— Ні!
— Чому?
— Тому, що не хочу.
— Чому ж не хочете?
