Мирон круто, злісно озирнувся до неї.
— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив… Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, “не просте, а золоте”… Та й поліція подбає.
Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:
— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!
І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.
Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.
— Е, так краще! Все одно! Прощайте!
І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.
В цей час вибіг Тарас.
— Вже… Іду! Шапку шукав… Під ліжком…
Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.
На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.
— Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.
Той не образився, тільки здивувався.
— Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?
— Ні, я нікому нічого не казав.
— То-ж-то. Ще такої б дурниці не ставало. Зробив я. Маю при собі пьятьсот карбованців, які зараз вам дам. Другі пьятьсот помішники взяли. Я б вам їх не віддав, коли б не знав, що Оля не візьме від мене. Крім того, я, певно, швидко поїду звідси.
Тарас щось пробурмотів.
— Мовчіть. Слухайте. Тому я їх вам даю. Ви так зробіть: покладіть їх в ощадну касу; деякий час житимете, як раніще. Чи дали ви вашим пьятьнадцять карбованців?
— Ні… Я забув…
— Е, який ви дурень! Чому ж не дали? Хіба ви не розумієте, чорт би вас узяв, що для ваших тепер кожен карбованець дорогий! Зараз же йдіть та однесіть! Чуєте?
— Добре… — прошепотів Тарас.
— Пьятьсот же занесіть до ощадної каси й поки що не чіпайте. Потім як небудь скажете, що зустріли одного знайомого, котрий прихильно поставився до вашого скрутного становища і згодився знайти для вас грошей. Розумієте? І візьмете спочатку карбованців сто. На ці гроші, або, ще додавши, треба наняти для Олі майстерню. Вона закличе ще товаришок і організує артіль, чи що. Це проект, але поки… Батька в лікарню.
Самі в санаторій. Инакше усіх вас чорт забере.
Тарас зупинився.
— Я також ваших грошей… не візьму, — з усиллям сказав він.
— Що-о?!
— Я… не можу.
Мирон пильно подивився в лице йому й засміявся.
— Фу, та й ідіоти ж ви всі які! Ну, чого ради ви цю комедію строїте? Ходімте, ми звертаємо на себе увагу… Чому ви не “можете”?
— А ви думаєте, що я можу?
— Господи!..
— Підождіть! Хіба це не все одно, що зробить?
— Себ-то як?
— Так. Це все одно. Я ж не продумав зробити? Правда?
— Ну?
Мирон питав вже не так певно. Тарас помітив це.
— Коли ж я не продумав зробити, хіба я маю право взять?
Мирон деякий час мовчав, дивлячись поперед себе похмурими, скупченими очима. Тарас непокійно заглядав йому в лице.
— Не вірно! — нарешті рішучо стріпнув Мирон головою. — Тут ви берете від мене, там же від Кисельського. Там ви берете силою, тут же вам дають. Зовсім нова комбінація. Ну, та це дурниці. Беріть гроші!
Мирон витяг з бокової кишені пакета й простягнув Тарасові. Тарас нерішуче взяв і тримав в руках, вагаючись.
— Ховайте, нема чого. І зараз же йдіть до своїх. А завтра ранком занесіть до ощадної каси, — сьогодня пізно. І кінець… З Олею побалакайте й ні за що не допускайте до дурниць. На випадок чогось, біжіть до мене. Не застанете, лишайте записку. Зрозуміли?
— Так…
— І слухайте: візьміть себе в руки. Зберіть все ваше самолюбство. Ви наче ганчірка якась, дивитись на вас неприємно. Сором! Хвороба хворобою, але нетримання себе в руках само собою. Як що .зможете, забіжіть завтра до мене сказати, як все обійдеться. А Кисельські твердо переконані, що це я?
— Ні… Підозріння тільки… легке.
Тарас рішуче сховав пакета й щільно стиснув губи, неначе рішившись на щось.
— А як Дара віднеслась? — байдуже кинув Мирон, але скоса гостро поглядав на Тараса.
— Дара нічого… Сьогодня вранці казала, щоб нічого не казати поліції про підозріння на вас.
— Так?.. А до… експропріації як однеслась?
— Нічого не казала… Напевно, хвалить…
Тарас усміхнувся.
— Хвалить? — ще більш байдуже спитав Мирон. — Чу-у-дно… Ви чули?
— Так, вона щось таке казала Сергію сьогодня …
Тарас знову усміхнувся.
— Сергій дуже… зажурений… У соціалиста експропріація… Ну-ну!
— Хм! — мугикнув задумливо Мирон.
Помовчали. Тарас щулився від холоду.
— Ну, все одно! — раптом сильно зітхнув Мирон, і засміявся. — Так і буде.
— Що? — запитав Тарас.
— Нічого… Це я так… Ну, то до побачення. Мені сюди… Завтра заходьте.
— До побачення. Зайду.
— Біля чотирьох.
— Добре…
Мирон зайшов в під’їзд будинку, в якому жила Наталя.
