Тарас з похмурою уважностю подивлявся на Дару.
— Ви це серйозно? — нарешті запитав він.
Дара знову засміялася.
— Звичайно, серйозно! Хиба ж ви самі не бачите? Ну, скажіть, коли б ваша сестра пішла в публічний дім… От уявіть собі це. Як би ви реагували? Га?
Тарас мовчки допитливо бігав по ній очима.
— Ну, дурниці! — раптом обірвала вона сама себе. — Звичайно, жартую все. Годі… Ви краще от що скажіть мені: ваша сестра, Оля, це така худенька дівчина з сірими, великими очима? Вся така ясна, так? Білява, на біржі буває… Розвинена така…
Тарас слухав неуважно.
— Так, сірі… — задумливо вимовив. — Буває… Чи то пак… Еге, сірі… А що?
— Нічого. Вона, значить, близько знайома з Мироном?
Тарас похмуро подивився на Дару.
— Так, вони знайомі.
— Вам це не подобається?
Він одповів не зразу.
— Так, не подобається.
— Чому?
Тарас зщулився й глибше засунув руки в рукава.
— Так.
Замовкли. Вітер лютився, що на його не звертали уваги. Забігав то з одного боку, то з другого, розганявся ззаду й сильно штовхав у спину. Потім затихав, неначе слідкував, що тепер буде. І знову починав лютитись. Тарас раптом визволив руки, поліз у кишеню й витяг записну книжку.
— Як він каже, я забув… — ніяково посміхаючись спитав, не дивлячись на Дару. Вона з здивованням повернула до його обличчя.
— Хто говорить?
— Та Мирон. Чуття до думки?… Чи як?
— А-а! Думку до чуття або навпаки, — це все одно… Аби цільність. Ви що, записати хочете?
— Так, я це…У мене, бачите, буває такий стан, що я все забуваю… Ну, і записую…
Він знову ніяково, винувато усміхнувся і, спинившися під ліхтарем, записав: “Потім обдумать. Мирон: думку до чуття, або навпаки”.
Дара мовчки розглядала його своїми великими, строгими очима. А дитячі, безневинні губи ледве розкриті були цікавостю.
Пішли. Вітер, також неначе підглядавши, радісно закрутився круг їх.
Тарас хмарнів все більше та більш.
— Дарьє Михайловно! — раптом брутально сказав.
— Скажіть по правді: ви дуже зневажаєте мене за те, що я живу у Кисельських.
Дара навіть зупинилась.
— Що це вам бог дав?! Звідки ви взяли?
— Ні, ви повинні зневажати мене. Я це розумію й навіть згожуюсь… Мене Аніся иноді навіть впускати не хоче, навіть лютує, що зо мною, як з рівним, а не як з дармоїдом… Проте, дармоїдом напевно, всі вважають, тільки…
— Чекайте! — з легкою усмішкою перебила Дара.
— Одже, ви гадаєте, їдо я так само як і Аніся дивлюся на людей?
— Ах, ні! Що ви! Ні, я зовсім не до того. Я тільки те, що це зрозуміло, коли ви мене зневажаєте. Але даю вам слово… Ні, ви почекайте, даю, вам слово, Дарье Михайловно, і тільки вам та самому собі, більше нікому, даю вам, слово, що це недовго. Мені треба тільки дещо вирішити, вияснити, і кінець. Одну ідею. Тоді инакше… Між иншим, ви не звертайте уваги, що я так швидко та гарячково балакаю. Мені зараз дуже погано. Через пів години буду весь як вата… А зараз… Чи мені так здається, що я швидко?… У мене це буває… Чи від того, що — з вами. Ви — страшенно хороша ,,Дара”… “Дара” дуже гарне імья, мені завжди так хочеться називати вас, але я не смію. У вас коси, як вінки з темно-золотоі пшениці, які, знаєте, плетуть селяне? Особливо коли ви їх над чолом укладаєте. Як корона… Ви не ображаєтесь? Ні?
— Любий, чого ж мені ображатись?
— Ні, инші може б і образились. Негречно, може? Проте, я не знаю. Прості дівчата не образилися б, а… “з благородних”, як сказала ця… Маруся, не знаю…
— Та звідки ж ви знаєте, що я “з благородних”? — засміялась Дара.
— А як же?
— Я з таких же простих, як ви, та Маруся. Мій батько був шевцем, дрібним навіть. А що я в пани затесалась, так це випадок. Вчителька одна мене полюбила в гімназію віддала. Ну, й зробилася “благородною”.
— Та що ви?! — з надзвичайним здивованням спинився Тарас.
Дара також здивувалась.
— Та чого ви так? Найзвичайнісенька селянка, навіть не міщанка… “З благородних”. Ого! — посміхнулась вона. — Послухали б ви, як в гімназії мене атестували: “вулишниця” та “Розбійник Орша”, инакше й не звали. “Розбійником Оршею” один кривий столяр мене назвав. Я була, дійсно, розбійник. Завжди з бандою хлопчаків. Неодмінно на чолі. Дівчаток не любила. Всі городи обкрадала. Добра мені “благородна”!
Дара весело засміялась.
— Біла була вся, кучерява, як баран, шалена. Вчителька моя завжди з жахом на мене дивилася. Але любила. Хороша була.
Тарас слухав в якомусь нетерплячому захопленню. Витягав руки з рукавів, знову засовував, хвилювався. Нарешті, не витримав:
— Але дозвольте ж, дозвольте! Господи! А я вас увесь час вважав панію… Ви з таким смаком одягаєтесь, така… Ах ти ж Боже мій! От тож-то бачу, що ви така страшенно проста, весела… І потім, знаєте, — у вас є один рух, знаєте, такий загонистий, широкий… і слова, прості цілком. Але це, може, і нічого не означати, себ-то рухи та слова… Але мене тягло, страшенно тягло до вас…
Я, як тільки побачив вас, так одразу й полюбив. Не тому, що ви дуже гарні, хоч може, і це є, але тому, що… Ви смієтесь? Ах, ха-ха-ха, так, так!.. Але ви розумієте, що я сказав “полюбив” не в тому значінню, а душевно. Ет, дурне слово Не люблю цього слова! Просто, як людину… Ну, та ви ж розумієте? Так? Розумієте?
— Та розумію, розумію, комік ви. Тільки не хвилюйтесь так. Щож тут такого надзвичайного ? подумаєш!
— Ні, ні! Це дуже важно, дуже важно! Себ-то для мене, для мене важно… Але як же це я раніще не спитав! Мені навіть і на думку ні разу не прийшло. І дивіться, от я вже зовсім инакше почуваю себе з вами, инакше… Себ-то не зо всіх поглядів, але в тім, що я вже з вами не соромлюся… В хорошему значінню, в хорошому не соромлюся… Ух, як у мене голова горить. Це хмари… Але нічого… Я радий, страшенно радий! Ви знаєте, я до муки соромлюся з інтелігентами. І я зовсім не такий, яким здаюся. Їй-богу! Я наприклад, на самоті з собою, я знаю, що значніщий багатьох з них, розумніщий навіть (я не для похвальби кажу це, їй-богу, а вірно це), а при них роблюся боязким і так по дурному тримаюся, що можна захворіти від сорому. Але, головне, Даро, головне в тому…, що я все-таки в глибіні душі роблюся боязким перед ними, як раб, як нища істота. От в чому подлість! Розумієте: я от розумом розумію, що вони не кращі за мене, що живуть вони, як і всі, а все ж таки десь там я завжди страшенно упадаю перед ними, вважаю їх вищими і надзвичайно цікавлюся, а як вони у себе там ці… благородні, студенти… Розумієте? Спадщина віків, мужик ще в, мені! А я ж…
— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себ-то думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з’явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків… А то думка недокінчена.
І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.
Тарас недовірчиво глянув на неї.
— Але ви маєте рацію… — раптом додала вона тихо. — Це є… Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно…
Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.
— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними…. І в подруж’ю цілий рік. А і то… Ні, це…
— Тай зрозуміло… Инше життя з дитинства… А це на все життя… Завжди відчуваєш щось нерідне… Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.
— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна…
— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз… додому, себ-то, до нас чи… куди?
— Ні я… до своїх… Але я вас проведу… Треба піти… Чекають…
Замовкли.
— Вони мене зневажають. Мої… За те, що не живу з ними… І це зрозуміло. Але не можу я… Коли хоч найменший шелест, не можу спати.. Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте… і після того серце щемить — щемить… Я певно збожеволію…
— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.
— Е, лікуватись! Тут он у моїх ціла історія… Ех! Я вам колись, може, розкажу все… І цей Мирон ще… Ух, гидота яка! Ну, хай тільки це трапиться, я з ним побалакаю, я йому покажу ріжні теорії… Я не вимагатиму суду над ним, не по-інтелігенськи, я по-своєму розправлюся з ним, брата покличу. Брат у мене людина брутальна, зла, себ-то, швидче розлючена, чорносотенець, я з ним в натягнутих відносинах, але проти такого суб’єкта я з чортом увійду в спілку!
— Щож він зробив? Мирон себ-то?
— Ех! Не можу я вам казати… Себ-то, можу, але не хочеться зараз… Може все це так перейде… У мене тут ціла низька ріжних… А скажіть, Вірі дуже подобається Мирон? — раптом випалив Тарас.
Дара здивовано обернулася до його і зараз же лукаво усміхнулась.
— Не знаю… А ви що, ревнуєте дуже?
Тарас в замішанню забув своє питання, але, задавши його, вкінець змішався.
— Ну, що ви… Я тільки так… Мені казали…
Дара засміялась.
— Ну, нічого, нічого. Я нікому не скажу. Тільки самі не показуйте. Недобре, коли инші бачать твоє інтимне…
Тарас не знав, куди подітись, щось комічно бурмотів, з здивованням потискував плечима і, нарешті, попрощавшись, швидко повернув назад.
Дара сміялася.
— Слухайте, але ви ж не образились? — крикнула вона йому вслід.
— Ні, ні! — крикнув і він їй нашвидку обернувшися.
Дара усміхнулась, нахилила проти вітру голову і, притримуючи капелюха, пішла далі.
ІІІ
У своїх Тарас лишався не довго. Трапилася одна з тих звичайних сцен, які доводили його до такого підняття, що він ледве не губив притомности. Після сцени наступила ,,вата” — стан повної безсилості та млявої тупости. Здавалось, під череп та в груди хтось напхав вати, і ні одна думка, ні одне почуття не могли поворохнутись. Це був знайомий стан, після якого мусіло знову прийти підняття.
Ледве доплентався Тарас до Кисельських, Анися бурчала, впускаючи його, — він не чув.
В помешканню було тихо та темно. У вітальні на стелі та стінах лежали білі смуги від ліхтарів з вулиці. За вітальнею була “репетиторська”, яку займав тепер Тарас. Тут також бліда смуга лежала на стелі та стіні. Тарас любив її. Йому ставало чомусь солодко та тужно, коли він дивився на неї.
Не запалюючи лямпи, він ліг на ліжко і безсило звісив руку. Тихо-тихо. Навіть нагорі не чутно тупотіння ніг, яке завжди так дратувало його. Така тиша бувала иноді в тюрмі.
Раптом далеко десь почулися голоси. Ближче голос Дари. Ще чийсь, чоловічий.
У вітальню з свічкою в руці ввійшла Дара. За нею Сергій. Коси золотою короною лежали над чолом, — високе, опукле, воно було нахмурене; на ніжних дитячих губах не було звичайної пустотливої іронії, — вони були щільно стиснуті, неначе рішилися не випускати з уст того, що ховалося в грудях.
Дара вставила свічку в свічник піаніна, відчинила кришку й почала перегортати ноти.
Сергій став за її стільцем. Блакітні, неначе спухлі очі його в пенсне дивилися сумно та боязко. Дуже широке, розумне чоло вкрилося сіткою зморшок. Це завжди бувало у його, коли він переживав щось неприємне. Звичайно Дара тоді одною рукою брала його за голову, а другою терла зморшки доти, поки тонкі, загострені, сухі губи його не змягчалися усмішкою. Тоді й зморшки розходились.
Стоячи за її спиною, він одною рукою поглажував жовту, подібну до звислої з возу соломи, борідку, а другою все шукав місця на спинці стільця Дари, щоб спертися. Але рука зсковзувала і нарешті зачепила Дару. Дара озирнулась, запитуюче подивилась на Сергія, потім на його руку та знову повернулася до нот.
Сергій зніяковів, заклав руки за спину й заходив по кімнаті. На ногах були широкі штани; груди вузькі, плескуваті, голова велика. Від цього груди та плечи здавалися найтоньшою частиною тіла. Иноді він кахикав, як хворі на груди.
Раптом знову спинився за спиною Дари й тихо, нерішуче сказав:
— Даро… Неможна-ж так…
Дара нетерпляче мовчки перегортала ноти.
— Чого ти шукаєш? Може, я знаю… Даро!
— Ні, ти, не знаєш.
— Даро!
