Дара з досадою озирнулась.
— Ну, чого тобі? “Даро, Даро”… Ну, що таке?
— Що з тобою?
— Га?
Знову одвернулась і почала шукати.
— Ага! Е… Що зо мною? — раптом чудно подивилась вона на його — Слухай, я скажу.
І, посміхнувшись, Дара, схилила злегка голову до нот і сильно вдарила по клявишах. Зпід них вихопилися звуки, сміливі, сильні. Вони, як коні; гриви буяють, голови підняті, дзвінко та міцно бьють копита. Дикі коні, вуха притиснули, шарпнулися, витяглись, скажено несуться, летять; грудки землі летять зпід копит.
— Даро!
Згуки, — як вітер; зтомлено дихає, сил більш немає… Блідими устами ніжно цілує сиві колоски, вони томно схиляють голівки й тихо шопочуть про щось темно блакитним василькам.
Вмить вітер шарпнувся. Ні, то не вітер, блідий хтось і лютий. Хапає кривими руками крики з дна серця, шпурляє їх в небо, у землю, у Бога. Тісно йому, душно
йому! Більше мук, більше!
— Даронько!
Несеться потік. Піна, як клоччя, на берег летить. К чорту перепони! Раз, раз! Несеться потік. Дитину схопив, — з берега, — закрутив, змахнув і об скелю, раз! — і нема. Котиться каміння з жахом, велике, безсиле каміння. Грохіт, рев, свист, сиві смуги небо розсікли, небо кроввю налялось…
— Даро!!
Земля здригнулась і тріснула. Кінець. Годі, нічого нема…
Сергій стояв блідий закривленими мукою губами.
Дара різко підвелася, обернулась до його й посміхнулась.
— Гарна річ… Правда?
Ніздрі їй підіймались і опадали. Вона трохи зблідла.
Сергій мовчки одійшов і сів у фотель, схиливши голову на руку.
Дара підійшла до його, тихо погладила по голові й сказала:
— Ну, годі… Важко мені трохи, але це пройде. Не треба так близько до серця приймати все це…
— Але чому важко? — з мукою підняв голову.
— Не знаю… Так… Багато. Дурниці.
Він знову схилився й задумливо, ледве чутно вимовив:
— Змінилася ти останніми часами. Задумуєшся, нервуєшся. Така моя бадьора, ясна… і щось… Не знаю я…
Він замовк. Мовчала й вона, дивлячись у вікно похмурими, суворими очима.
— Даро! — раптом тихо сказав Сергій, не підводячи голови.
Вона мовчки подивилась на його.
— Я цю ніч… спатиму у тебе…
Дара вся стрепенулася.
— Ні! — одрізала різко та злісно.
— Але чому ж?
— Сам знаєш. Покинь.
— Але Даро… Не можна ж так… Ти ж…
— Ні, кажу! Знову будеш хворіти цілий тиждень. Ти й без того тепер кашляєш багато. Це шкодить тобі… А коли це для мене, то… Ну, словом, цього не буде, — от і все. Годі. І крім того, от що ти повинен бути тепер яко мога здоровшим, власно тепер. Чуєш? Ти мусиш, нарешті, покінчити з Мироном! Остаточно розбити, знищить, просто стерти, не лишити каміня на каміні від його теорій. Розумієш? Неодмінно!
— Господи! Та його нищити нема чого, це ж так ясно… “Професійні спілки простітуток!” Хм!… Це ж тільки смішно.
— Ну, не для всіх. Для тебе ясно, для других ні. Треба, щоб для всіх було ясно. Завтра ти повинен все для цього зробити. Чуєш, Сергію, я багато сподіваюся від тебе завтра. Чуєш?
Вона навіть почервоніла. Тонкі ніздрі підіймались і опадали; і коли підіймалися, кінчики їм робилися біліщими.
— Ти дуже хвилюєшся…
— Так, хвилююсь. Хіба-ж… Ну, звичайно, хвилююсь, що ж тут дивного, я не розумію.
— Хіба-ж я кажу, що це дивно? Цілком зрозуміло.
— Що зрозуміло?
Сергій зовсім був здивований.
— Слухай, Даро, я не розумію тебе.
Зрозуміло те, що… є причина для твого хвилювання. Цей… чоловік досить надокучив усім та… Крім того, він є просто шкідливий. Нічого нема дивного, що тебе це хвилює…
— До чого ж ці уваги?
— А, Дарусю, ну я сказав так собі. Може на ніздрі твої подивився…
— Ніздрі мої тут ні при чому!
Сергій замовк і сумно дивився собі під ноги.
— Змінилася ти, змінилась…
Він знову помовчав.
— Даро!… Я прийду до тебе…
Дара спалахнула.
— Сергію! коли ти ще… Я тобі сказала: ні. Цього більше у нас не буде, чуєш? Я жертувати твоїм здоровлям не хочу! Не можу, не маю права, соромно, і гидко. І до того… Ну годі. Більш не треба про це балакати. Годі!
В Тарасовій кімнаті щось впало. Обоє повернули туди голови й почали слухати.
— Фе, як це неприємно! — встав Сергій — Він все чув, міг би попередити. Ходім.
І швидко пішов із вітальні.
Дара нахмурилась і помалу рушила до Тарасової кімнати.
Тарас стояв і, очевидячки, чекав на неї. Як тільки вона з’явилася на порозі, він зараз же голосно, чітко й злісно забалакав:
— Так, я все чув! І я — падлюка, я сам знаю. Тим більший падлюка, що ще спочатку хотів встать та зачинити двері… Але не встав і не зачинив. І все, про що ви балакали, чув. Все. І як ви грали і… все. От.
Він страшенно хвилювався.
Дара спочатку спинилась, потім підійшла до його, ласкаво узяла за руку й підвела до ліжка.
— Сядьте й заспокойтеся, Тарасе. Чого вже там, — чули, так чули.
— Але я ж міг би не чути! Я міг двері зачинити…
Він неначе ковтнув щось.
— А ви не зачинили. От і все. В кожному разі хвилюватись так нема чого. Чому лямпи не запалюєте? Все думаєте? Та заспокойтеся, любий, не треба… Трапляється… Тай не знали ви, про що ми будемо балакати.
— Так, я тому спочатку й не зачинив… Я так стомився…. Потім хотів, коли… І не зачинив. Гадав, що вам неприємно буде, що я чув. Думав, підете й не знатимете зовсім… І впав кашкет, на підлогу… І грюкіт. Але я—падлюка.
Дара засміялась.
— Ну, ви, звичайно, зараз же мусите розіпнути себе. Ви таки — фанатик. Я вам казала, що у вас уста фанатика. Ну, тоді. Сідайте, заспокойтеся, засвітіть лямпу, читайте що небудь і не думайте про це. “Це не важно,” як каже… наш знайомий. Чому ви так швидко прийшли
від ваших? Та сідайте ж…
— Ні, Даро Михайловно, я не сяду. Я не можу… Дозвольте мені… Проте, коли ви хочете, я сяду. Я можу… Ну, от.
— Чудний ви. Та не сідайте, коли не охота. Я тільки так. Чому так швидко від своїх пішли?
Тарас раптом зірвався з місця, забігав по хаті й потім одразу спинився перед Дарою.
— Даро! У мене е велике прохання до вас. Голос йому був хрипкий, піднятий.
— А, знову горить! — злістно схопив він себе за голову.
— Що горить?
— Мозок. Мозок проклятий. Але плював я. Це всеодно. Я хочу вас прохати. Я тільки що був у своїх. Це страх один. Я більше не можу! Я більше не можу!.. Добре, я вам розскажу.
— Тільки не хвилюйтеся так… Сідайте, спокійно розскажіть все, як слід.
Дара сама сіла на ліжко й повела рукою поруч себе. Але Тарас не звернув уваги.
— Спокійно!… Ха! Ні, я спокійно не можу… Ех, коли б ви знали. Але, справді, залишимо цей тон. Це все того, що мій мозок… Я буду спокійніще. Так, треба спокійно. От в чому річ. Мені треба грошей, багато грошей. Коли я не дістану грошей, Оля піде в содержанки або простітутки. Так, так! Її вигнав хазяїн з майстерні за те, що вона не хоче йти до його в полюбовниці. Брат лютує. Мати переслідує її за атеізм. Тільки що була сцена. Я ледве ножем не вдарив брата. Він хотів, щоб вона після вечері перехрестилась. Вона не хотіла. Батька вони їдять за те, що він парализований і не заробляє. Їдять картоплю, сплять в одній кімнаті, всі п’ятеро… І ви уявіть собі: такий жах, бруд, сморід, тіснота, а останні копійки ідуть на лямпадки, свічки… Боже мій, я не розумію… І разом з тим, разом з тим, слухайте, мати веде переговори з цим Салдієвим, хазяїном майстерні, торгується за Олю, хоче сто, він не згожується. Якийсь кошмар… Оля бьється, як в чаду. Мене прохає. Але що я, гидкий, гнилий, що можу я для неї, бідної моєї, зробити, що?… І знову ж: батька необхідно лічити, і він зможе робить. Мати з піною на устах ні на які лікування не згожується: не можна, мовляв, ламати волю божу: він покарав батька за безбожність, — і треба терпіти. Себ-то, кажу я вам, якийсь страшний чад, хаос, подуріли всі від голоду, одчаю, злости. Господи, коли б я міг видерти серце своє та нагодувати їх, я б… А, та що там казать! А я гнилий, я не можу на ногах триматись иноді… Не можна лікуваться! Ну? Ви бачили таке божевілля? Це — божевілля, сказ. Ні, я не можу більше. Мені все одно, я мушу знайти вихід. Скажіть, Даро, Семен Васильович може позичити мені карбованців з триста?
Дара сиділа, нахиливши голову. Тарас часто дихав, але дивився на неї рішучо, з чеканням.
— Вам неодмінно триста?— тихо спитала вона.
— Так! Себ-то, скільки дасть, все одно, я випрохуватиму по копійці. Я не міг, не хотів прохати, але тепер… Я не можу Олю так… А тут ще з нею ця сволота, цей Мирон. Він ії, здається, умовляє іти в простітутки… О, хай тільки!…
— Та що ви?! — швидко підняла голову Дара.
— Здається. Вона не каже, але видко, що не без його впливу.
— Ні, цього не може бути! — рішучо сказала Дара. — Не може! Ні, ні!… Це ви… Але це потім… Зараз… Визнаєте що: підождіть тут, я піду… Але, ні. Ідіть спочатку до Семена Васильовича. Коли невдасться, тоді треба буде инакше…
— Значить ви маєте сумнів? — тихо спитав Тарас.
Дара трохи завагалась. Потім подивилася просто в лице йому й твердо, жорстко сказала:
— От що я вам скажу, Тарасе, я не певна. Себ-то, я не знаю. Можливо, що й дасть. Але от що зауважте: як тільки почне балакати, слідкуйте: коли з першого ж натяку згодиться й дуже охоче, і братиме за талію, дуже ввічливим буде, тоді, значить, не дасть. Це вже відомо. А коли почне хмуритись та розпитувати, — дасть. Але останнє дуже рідко буває з ним.
— Значить, я йому повинен все росказати? — глухо запитав Тарас.
— Так… Але не все… Про сестру не треба. Ну, ідіть. А я піду до Віри та Сергія. Вірі сказати можна?
— Можна, — тихо, ледве чутно відповів він.
— Ну, так ідіть. Швидче. Та не треба так хвилюватись і впадати в одчай. Все обійдеться. Ідіть, хороший, та бажаю вам успіху.
Тарас помалу пішов з кімнати, нахиливши голову та тручи правого виска. В лівій руці був кашкет. Дара помітила його, обережно взяла з рук та кинула на ліжко. Тарас розгублено, не розуміючи, подивився на Дару, але вона зараз же легенько штовхнула його й сказала:
— Нічого, це я кашкета. Ідіть.
— А, так, кашкета. А ви до Віри?
— Так…
Тарас пішов далі. В передпокою спинився. Праворуч були двері в кімнату Сергія, ліворуч — до кабінету Семена Васильовича. Тарас зробив декільки кроків, знову спинився й довго стояв непорушне, нахиливши голову, неначе щось обмірковуючи. В кімнаті у Сергія рипнув стілець. Тарас злякано зкиннувся, швидко підійшов до дверей кабінету та з одчаєм постукав.
— Ввійдіть! — ледве чутно сказав голос з середини.
Тарас увійшов. І зараз же в вічі йому кинулося жовте, напів освітлене з-під зеленого абажура лице з вичикуюче упертими в його очима. Великий різний стіл до писання був освітлений, але горішня частина кабінету дрімала в півтьмі.
