Вона раптом глибоко зітхнула.
— Як знаєш… Тільки от що… — її неначе щось шарпнуло.— Оддаси чи не оддаси, це тепер мені байдуже. Я сьогодня іду знову у… дім. Ще позавчора зустрілася з одною старою приятелькою… Вона тут зараз. Кличе. Піду…
Мирон зробився серйозним. Пильно дивився на сестру.
— Для чого ж ти пійдеш? — тихо спитав.
— Так… Хочу… Для того й піду
— Нудно зо мною?
— Та тобі чого? — злістно глянула вона на брата. — Чи не все одно?
Мирон, мовчки, серйозно все дивився на неї. Знову в очах йому з’явилось щось тоскне. Він озирнувся навкруги, помалу взяв стільця й сів.
Маруся гидливо скривилася.
— Е, разговор буде… Надокучило…
— Ні, разговору не буде… — тихо сказав Мирон, задумливо дивлячись у вікно. — Разгово-о-ру не буде.
Він помовчав. Потім повернувся до неї обличчям і чи то з цікавостю, чи то з сумом спитав:
— Скажи мені ясно: чому ти хочеш пійти туди?
Маруся злістно зірвала з столу руку й спитала в свою чергу:
— А ти мені також скажи ясно: чого ти хочеш, щоб я не йшла туди? Ну?
— Погано тобі там.
Маруся спалахнула.
— Знову?! Але ж ти брешеш! Бо соромно тобі. Бо це ж сором та ганьба! А ти хоч і тягнеш мене, але від гордости кричиш, що ніякого сорому нема, а, мовляв, погано мені там. Та чим мені погано, я тебе питаю? Голодно, холодно мені там? Нудно? Гидко, мерзенно, от що там погано! Зрозумів? Неначе болото ковтаєш день і ніч.
— Так хочеш ще ковтати?
— Еге, хочу. Подобається… Хе!
Мирон мовчки дивився на неї: Маруся дивилась у вікно.
— На що ж робити те, що сама вважаєш поганим? — знову стиха почав він. — От це ж власне й погано. Коли б ти не вважала це ганебним, хиба б я став тебе вдержувати? Іди та роби, що хочеш, аби ти сама вірила, що добре робиш.
Він замовк і поглядав на неї, неначе ждав чогось. Маруся мовчала.
— А коли з тобою ще гидче, ніж там? — раптом кинула, не повертаючись.
Мирон нахилив голову, змів крихти з столу й помалу підвівся.
— Ну, роби, як вважаєш краще. Коли гірше зі мною, іди туди, де краще…
Маруся позирнула до Мирона. Очі їй уважно та винувато спинилися на йому.
— Тоді… прощай! Коли йдеш?
Маруся простягла по столі руку, ніби хотіла спинити його.
— Не сердься, Роню… Не хочу тебе образити… Бачу, що жалієш та любиш мене, але не можу я… Важко мені тут… Кожен дивиться на тебе, як на… пропащу, гидку… Сам же кажеш, що всі на нас так дивляться: або з жалем, або з огидою. Так чого ж більше? А мені з людьми жити…
— Та тобі що, як дивляться инші?! — раптом почервонів увесь Мирон.— Ти як дивишся? Ганебно там, — не роби. Перед собою чиста будь. Вони ж ці люди, не так жили, як ти, значить инакше й думати повинні. Ти ж мучишся більше від того, що сама вважаєш гидким те, що робиш. Не роби. Коли гидко, то хоч умри, але не роби! Або, коли робиш, то роби так, щоб і розум твій оправдав те, що робиш. А на других плюнь, забудь про те, що вони думають. І на мене плюнь: я думаю, що не ганебно, але тяжко. А ти думаєш, що не тяжко, але ганебно. Нащо ж ти хочеш, щоб я думав так, як ти? Роби по свойому!
І знову в очах його за гнівом промайнула цікавість.
Маруся зітхнула.
— Та тому, що не з душі ти всі свої думки говориш, тому й роблю.
Ну, годі, Роню, ні до чого ми з тобою не добалакаємось… Не вдержуй мене, не умовляй, пійду я. І тебе стісняти не хочу й сама… Все одно… Хто, раз попав туди, — каюк уже йому. І не пробуй… Не сердься, Роню… Ну, а тепер я випью, все одно вже тепер…
Вона криво посміхнулась, стукнула денцем об долоню й просто з горла почала жадно пити. Очі напів заплющились, широкі губи кругло зморщились, по горлі з булькотінням прокочувалася кулька.
Мирон уважно зтиха дивився на неї.
Маруся одняла пляшку від уст, втерлась рукавом і, посміхнувшись до Мирона, сказала:
— Так… От і за це там не осудять. Всі такі. Ні жалю, ні сорому, — свої.
Подивилась на світло скрізь пляшку, з посмішкою хитнула головою, знову заплющила очі й почала пити. Здавалося, вона хотіла яко мога швидче випити всю пляшку.
Мирон все так само дивився й мовчав.
— От так… — сказала вона. — Так краще, а за горілочку спасибі…
Очі їй зробилися живіщими, обличчя почервоніло та посвіжішало.
— Знаєш, Марусю підожди ще трохи, — раптом зтиха вимовив Мирон.
— Для чого? — насторожилася вона, оглянувши його.
— Так… Поживи, подивись… Завжди встигнеш. Підожди… А коли в чому потреба буде, роби все, що хочеш. Випити хочеться, випий, я ж зрозумію… Мужчини забажаєш, іди, любого вибірай, веди сюди, роби, що хочеш…
Маруся почервоніла, але пильно подивилася на його.
У Мирона неначе усмішка пробігла по лиці. Але він казав далі все так само зтиха, серйозно, трохи сумно:
— Справді, Марусю… Чого перед собою брехати? У тебе вже привичка склалась. З цим нічого не поробиш. Це соромляться признати, але часто ті, яких “рятують” з домів, через це й ідуть назад… Не треба. Нічого злого в цьому нема. Нікому ж лиха від того не буде, що ти приведеш мужчину, сама себе заспокоїш та й йому злого не зробиш…
Маруся не зводила з його очей.
— І це ти від душі говориш? — з захованим обуренням зтиха спитала.
Ще раз легка по смішка про бігла, як миша, по Миронових губах.
— А чого б я брехав?
— І це також добре? Не соромно?
— Та що ж тут соромного?
Маруся злістно посміхнулась.
— Так, звичайно… Для мене що ж тут соромного… Діло звичне… Хм!… Пішла, узяла, привела…
Мирон нахмурився.
— Ні для кого не соромно. Кожна, коли потреба є, хай пійде, візьме та приведе. Чи чоловік, чи жінка, — все одно…
Маруся також гнівно нахмурилася.
— Знаєш, Мироне, не бреши краще! Видко, викрутитись хочеш. Покинь. Сказав, не подумавши, а воно найвірніще й є. Тільки не хочу я ні до кого ходити, ні водити до себе нікого… Самі прийдуть… чи буде потреба, чи ні… А ще кажеш, що не брешеш мені! Та ти ж сам он як дивишся на мене: підеш, приведеш. Небійсь, тій, яку покохав би, не сказав “підеш, приведеш.” Своїми руками б задушив від ревнощів та сорому. А я що ж, — “звична”!…
— Ні, і тій би сказав, — помалу вимовив Мирон, дивлячись просто на Марусю. — І сорому в цьому нема, і ревнувати нема чого. Виходить, не зміг я їй дати задоволення, потребність є. Без потреби не підеш шукати в иншому місці.
— А, покинь! — роздратовано одвернулася Маруся. — Годі. Не зрозуміти нам одне одного. Дурна я занадто, як бачу… Прощай. Іди.
Мирон не йшов. Задумливо, прижмуривши очі, дивився він у вікно на ледве помітний рух хмар. Лице зблідло, губи стиснулись в криву, застиглу усмішку. Маруся також дивилась у вікно.
— Так,— раптом глибоко зітхнув Мирон. — Ми не зрозуміємо одне одного…
— Та навряд чи хто инший тебе зрозуміє… — похмуро та насмішкувато кинула Маруся. — Пошукати прийдеться…
— А все ж таки підожди, Марусю. Га? — тихо сказав Мирон.— Не йди… Може як небудь уживемось… Тяжко ж там тобі. Га, Марусю?
Маруся мовчала.
— Думай собі по-свойому, я — по-свойому… Навіщо зайві страждання? Правда, Марусік… Ми ж любимо одне одного… Повчишся трохи, екзамен здаси. Разом робити будемо. А там покохаєш когось, родина буде, діти…
Маруся швидко подивилася на його. Почервоніла.
— Розуміється. Це ж тобі потрібніще за все. Подумай. А підеш, швидко не вирвешся й ніколи дітей не матимеш… На що ж це? Га? Адже ж бьється у тебе серце, як уявиш, бьється ж, Марусику? Славетно б зажили… Хоро-о-шими б їх зробили, сильними, чесними… Справді, хороша, не треба цього. Ну, дивись на мене, як на дурня якого, небудь; нехай я брешу тобі навіть, плюнь… Нехай собі чоловік гордість свою хоч брехньою задовольнить. Га, Марусю?
Маруся непокійно заворушилась.
— Іди, Роню… Не треба…
— Справді, хороша… Зоставайся. З людьми тебе хорошими зведу… Упіраєшся ти, а все ж таки нудно все зо мною, та зо мною… От ця… Дара, наприклад. Ти це даремно казала, що я все чекаю на неї. Коли я на неї чекав? Ну та це… От з нею зійдешся. Вона — хороша… І сама мені вона колись казала, що хотіла б ближче зійтися з тобою. Та й з иншими… А не схочеш — не треба. Хочеш, в инше місто переїдемо. Чого там? Будемо жити, робить… Ще як заживемо! Га, Марусю?… Подумай. Зараз не відповідай. Подумай, обміркуй гарненько, а ввечері відповіси… Добре?
Маруся глибоко зітхнула.
— Добре… Подумаю… Не знаю… Але… — вона повернулася до його й мягким, ніжним поглядом обвела всю міцну, костисту постать його.
— Чудний ти все ж таки… Бог тебе знає.
— А ти подумай… Ну, до побачення.
— Прощай…
Мирон озирнув, її уважним поглядом, привітно посміхнувся й вийшов.
V
Мирон зайшов до анархиста й умовився, що той завтра прийде до його в пьять годин. Потім забіг у контору завода, куди постачав чертежі. Була неділя й заняття в конторі не було, але діжурний розповів, що завідуючий конторою збірається одмовити Миронові від роботи “за шкідливий вплив” на робітників та служащих. В чому виявлявся цей вплив, добитись від діжурного він не міг.
По обіді заніс Єрмолкину гроші, вклавши їх у конверт, і передав кватирній хазяйці. І лише на третю годину прийшов до Хведора. На його чекали. Але звичайного галасу та оживлення він на цей раз не приніс з собою. Не підкручував свої вуса з кінського хвосту, чим завжди викликав жіночу половину зборів на дотепні уваги; не ростягав слів, як вередлива дитина й не бігали жваво, швиденько та ласкаво його зеленкуваті очі. Збори ці звичайно призначалось у Хведора й на їх дозволялося кожному робити, що кому до вподоби, тільки не приходити з нелегальщиною. Переважно тут призначалися любовні побачення, співали, гуляли, грали. Інтелігентів закликали зрідка, Мирона ж вважали за “напівінтелігента” тому, що мав роботу на тому ж самому заводі що й Хведір. Але часто вибухали й теоретичні, суперечки. Тоді Хведір в критичні моменти затягав пісню, і ті, що сперечалися, по-одному приєднувались до його. Сам Хведір був жонатий, великий, жовто-кучерявий, робітник-комітетчик, не погано грав на мандоліні та до пристрасти любив театр. Сьогодня мали обмірковувати питання про організацію артистичного робітничого партійного гуртка. Намічалися вже пьєси для постановки. Чекали тільки на Мирона. Але Мирон, проти свого звичаю поставився без особливого захоплення до проєкту, чим викликав нетерплячу досаду у панночок та розчарованність у ініціаторів. Обмірковувати все ж таки почали. Мирон помалу оживлювався, але несподівано замислювався.
— Товариші! Попрощайтеся з Мироном Антоновичем, — раз навіть гукнула висока Галя з блакитними баньками карих очей. — Очевидно, женитись хоче. Бачите, замислюється…
Мирон усміхнувся. Але скоро попрощався й пішов, покликавшися на нагальну справу.
Було вже годин шість, коли він підходив до рогу Медвідівської та Мало-Переїзжої, де в його було призначено побачення з Олею.
Він одразу ж побачив її. Оля стояла під лихтарем, кутаючись у велику хустку, і поглядала на всі боки. Помітивши його, вона швидко пішла йому на зустріч. Привіталися. Мирон уважно подивився в її обличчя. Оля була в підняттю, трівозі, чогось оглядалася, але неуважно. Очі виглядали з під хустки напружено й дуже блищали. Вона неначе з жадностю схопила Миронову руку й забалакала:
— Ну, добре, що ви прийшли. Добре. Я вже думала, що не прийдете. Ходім далі, в темну вулицю. Мирон приглядався до неї.
— А чому, Олю, хвилюєтесь так? Га?
— Зараз, зараз. Я хочу, вам сьогодня багато сказати… Можна взяти вашу руку? Чому ви так пізно? Ви Тараса бачили?
— Ні. Але що з вами, Олю?
— Зараз, зараз.. Ну добре, слухайте. Насамперед, ви повинні берегтися… Гаврило вчора дуже нахвалявся. Він гадає, що це ви ввесь страйк на заводі організуєте.
— Чим же він нахвалявся?
— Не знаю… Взагалі… Він навіть убити може…
