Мирон посміхнувся.
— Ні, ні, Мироне, ви не смійтеся! Їй-богу, ви не смійтеся, я вас дуже прошу…
— Ну, гаразд, гаразд… Це пер-ше… Ну, а дру-у-ге?
— Ні, ви мені повинні обіцяти… Ах, Мироне, обіцяйте мені це! Ви не знаєте…
— Ну, добре, Олю, обіцяю. І спасибі.
— Ну, це… не важно.
І раптом засміялась.
— От і я тепер помітила. Знаєте, Тарас мені учора сказав, що я, як і ви, також часто кажу “це не важно”… Ну, добре. А тепер — Тарас. Мироне Антоновичу! Ви повинні що небудь… Я не знаю але треба якось придивитись за ним!… Він учора прибіг годин в одинадцять, як божевільний, до нас. Це вдруге, він був уже раз… Таке було!… Прибіг. Ми вже спали. Я, правда, не спала. Ну, це не важно. (От знову!) Блідий увесь, страшний, труситься. Заявив, що до Кисельських більше не піде і з завтрашнього дня шукатиме роботи…
— Що ж у вас таке учора вийшло?
— А!… Все те саме… Схотіли, щоб я перехрестилася після вечері. А я, важко мені було, одмовилась рішучо. Гаврило ледве не побив мене, Тарас з ножем на його… Крик, сльози… Мама лампадку запалила, щоб бог не покарав мене… А! все те саме… Ну, це… Ледве вклали ми його… Він не спав цілу ніч. Я також. Все чула. Зітхав, сопів, вставав, потім знову лягав. Сьогодня вранці, нічого не ївши, заявив, що не достойний їсти і втік. Навіть мама ледве не заплакала, а ви ж знаєте, яка вона сувора… Ну, добре… За нами ніхто не йде? Мені чогось все здається… Ну, добре… Потім по обіді раптом прибіга. Навмисно після обіду, щоб не їсти! Викликав мене у двір… Сам аж хитається… Напевно нічого не їв… Так і виявилось. Раптом почина мене цілувати. Цілує й мовчить. Цілує й мовчить. “Що, кажу, Тарику?” (Ми його так маленьким звали.) “Що?” — кажу.
А сама… Ну, це не важно… “Я, каже — падлюка, Олю, ти це знай і запамьятай. Але тебе люблю, хоч і падлюка”. Розумієте? “Та чому падлюка?” “Я, каже, неможу робити, я не зможу, я — дохлий, я не повинен жити. Хто не робить, той не повинен жити”. Розумієте? Все в такому роді. Я не витримала та заплакала. Боляче ж це! Боже, як боляче! Ну, добре. Почала я його заспокоювати, питати, а він уже й відповідати не може, ослаб увесь і не чує навіть. “Це — вата”, каже. Що таке, яка вата? Яка це вата, Мироне? Що це значить?
— Не знаю, — з непорозумінням вимовив Мирон. — Але далі, далі…
— Ну, добре… Повела я його всеж-таки у кімнату. Дала йому картоплі. (Ми тепер все картоплю їмо). Поїв він, з жадностю поїв. “Це, каже, краще за панське.” А мати йому все докоряв, що він робити не хоче та живе у Кисельських… Сказав він це й так посміхнувся, що просто серце перевернулося. “Але ви, каже, мамо, не турбуйтеся, гроші будуть, дістану.” Він все про гроші турбується. І так це говорить, що, видко, думка у його якась, є, та, або сам боїться її, або… і сама, їй-богу, не знаю… Може, і сам одганяв, все надіявся на Кисельського, а як той одмовив, так тепер і…
— Чекайте! — живо перебив Мирон. — Як одмовив? Хиба Тарас прохав у його? — Господи! — махнула рукою Оля. —Яка ж я дурна! Найголовніщого не сказала… От що значить… А ви теж… Слухаєте. Учора ж прохав у його. Так той навіть вислухати не хотів і зараз же пообіцяв. Ну, а це вже у їх відомо, коли пообіцяє, значить, не дасть …
— Умгу-у, — протягнув Мирон. — Так. Ну, тепер зрозуміло. Ну, далі.
Оля швидко обернулася. Але вулиця була невеличка, напів темна, порожня.
— Та чого ви все оглядаєтесь? Га, Олю?
— Нічого… І сама, не знаю… Ну, так от. Про що ж я? Голова у мене болить дуже… Ага! Так от, очевидячки, думка в його б якась і… боюся я, Мироне Антоновичу, недобра думка. Раптом експропріацію задумав? Страшенно боюся… Як не допитувалася, нічого не узнала. Товче одне “гроші будуть” та й, більш нічого. Вже й мама від своїх слів відмовляється, то вона все йому казала: “візьми попрохай грошей у твоїх панів “. Вони тебе, мовляв, заволікли, засадили у тюрму, нехай дають”. От такі поняття. А тепер вже й цього не хоче. “Було б здоровья, а гроші будуть”. — “Ну, каже, поки грошей не буде й здоровья не буде”. От і кажи. Тай справді, де йому робити! Його лічити треба, і його й батька, а чим лічити? Мироне Антоновичу, голубчику побалакайте все-ж таки ви з ним, ви розумний, ви зумієте випитати, умовити… Ради Бога! Він вас не любить, але ви не звертайте уваги, — він не знає вас, по поголосках судить… Ради Бога!
— Хм! — заклопотано протягнув Мирон. — Діло не в тому, що не любить, а в тому, що не скаже нічого. Спробую. Завтра він повинен бачитись у мене з… одною людиною. Мені його треба б побачити. Він буде сьогодня на зібранню у Кисельських, не знаєте?
— Це на суді? — живо спитала Оля. — Буде. Казав, що буде. І за страйк сьогодня рішатимуть. Господи! Як зачинять завод, і ще Гаврило без роботи лишиться… Ну, все одно! Слухайте, Мироне, чи можна мені пійти з вами на суд? Можна? Ой, як би ви, знали, як мені цього хочеться! Просто… Можна, скажіть? Я сидітиму десь у куточку…
Мирон засміявся.
— Хочете подивитись, як мене “ізгоняти” будуть ?
— Як? — злякано скрикнула Оля. — Тарас мені, казав… Але за що ж “ізгоняти”?
— За шкодливий напрям думо-ок… От і з заводу також за це вигнати збіраються. Ну, це не важно… Але піти вам можна… Я гадаю, що це загально доступна розвага…
— Але за що? — широкими очима, все дивилася Оля.
— Не сходимося думками…
— Ну, ні! Вони цього не посміють… Робітники будуть за вас… Обовязково! З якої речі!
Мирон усміхнувся, дивлячись на неї.
— Звичайно! — заспокоююче підтвердив він — це я жартую. Просто розмова буде… Ходім, послухаєте… Зараз годин сім є?…
Він глянув на годинника.
— Та ще рано…
— Слухайте, Мироне, — раптом иншим тоном сказала Оля. — Чи можна мені зазнайомитись з вашею сестрою?
— З сестрою? Хм!… Це й я не раз думав… І до Хведора хотів затягти її… Не хоче… Нікого не хоче… Але зараз… Знаєте що, ходім, справді, зараз до мене, може з вами й на зібрання вдасться витягти… Справді, вірно! Ходім!
Але Оля якось чудно, одразу задумалася. Потім злякано озирнулась, очевидячки, не чуючи його, міцно притиснулась до його й почала схвильовано дихать.
Мирон здивовано зазирнув в її обличчя.
— Що з вами, Олю? Що з вами?
Оля силкувалась щось сказати й не рішалася. Миронові здалося, що вона зблідла.
— Та що ж з вами, дитинко?
Раптом спинилась, глянула в лице йому великими напруженими очима й сказала:
— Я… рішилась.
— На що рішилися? — спинився також Мирон.
— Я… іду в простітутки.
— Що-о?!
Але одважившись на перше слово, Оля неначе покотилася сама собою далі. Задихуючись, хапаючи Мирона за руку, поспішно, піднято заговорила:
— Так, так! Я рішилась! Я сьогодня після Тараса це вирішила. Не можу більше! Я не можу дивитись. Я мушу… Ви ж нічого? Правда? Та й що тут такого? Я буду так само служити людям, як і всі. Тільки я спочатку до Салдієва… Візьму сто карбованців, віддам нашим, а тоді вже туди. І просто у дім, просто у дім, в самий справжній, де… все це. А може мені й в домі одразу дадуть сто карбованців? Дадуть чи ні? Я гадаю, там не дадуть. Ну, все одно, я спочатку до Салдієва…
Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте… — тихо сказав.
— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що… коли простітутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. “Простітутка Ольга Матвієвна Щербина”. І нашим пошлю й усім… І зараз же поведу агітацію… там. Там як: усі разом живуть… чи як?
Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була,— й обережно сказав:
— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?
— Але чому? Чому?
— Ну, так…
— Підождіть. Ви гадаєте, що я це так з’опалу? Ви це думаєте? Але ж я вам кажу, що вже по обіді це вирішила. Чого ви посміхаєтесь? Не вірите? Я, дійсно, спочатку нічого такого не думала за дім… Я думала тільки, що прийдеться іти до Салдієва. Але сьогодня я рішила просто в дім… Але чого ви посміхаєтесь? Ну, чого? Ви не вірите мені? Ні?
— Ні, Олю, я вірю…
— Ну так чого? Чого? Ви не згодні? Ви ж самі кажете усім, що нічого ганебного… Чи ви тільки — про других, а коли… треба, то ви не згожуєтесь?
— Казав і згожуюсь. І дуже радий, що ви це вирішили… Тільки треба трохи, підождати… Розумієте? Днів зо-два, зо-три…
— Але чому ж? Чому?.
— Кумедна ви, дитинко. Ну, може, що небудь виясниться, може, инше щось придумаємо. Ви ж туди ідете не тому, що подобається, а тому, що нема чим жити. Коли не ганебно, то ще не значить, що добре… Чистити помийні ями не ганебно, але чому, коли можна, не пошукати кращої роботи? Розумієте? Не можна ж так справді… І ніяких Салдієвих вам не треба. Почекать треба …
— Господи! Який ви! — нетерпляче, тужно скрикнула Оля. — Та я ж за два — три дні, може, вже… Проте, дурниці, я рішуся… Ну, що тут, такого? Що?
— Для вас це великий подвиг, Олю.
— Ну так що? Ну так що? Хіба я не можу піти на подвиг? Ідуть же на каторгу за свої думки, ідуть у тюрми, заслання, чому ж не можна іти в публичний дім? Ганьба? Хвороби? Але чому не можна взяти на себе й ганьбу й хвороби за свої думки? Чим тяжче, тим краще подвиг, хіба ні? Ви ж самі мені колись казали, що коли б ваша сестра увірувала, ви б самі їй запропонували піти … Хіба я не вірую?
— Ні… — сумно посміхнувся Мирон.
Оля була вражена.
— Як? Я не вірую?
— Ні, Олю. І ви тим не журіться, це не так швидко робиться…
— Але чому? Чому? Господи! Я ж…
— Та хоч тому, Олю, що вам так важко зараз від одної думки… Почекайте! А потім ви сказали про ганебність. Коли ж ганьба, то… нема того, про що я вам казав. Ви не зрозуміли мене, дитинко. Мені не потрібно, щоб люди думали так, як я. Це неможливо. Вони завжди думатимуть так, як живуть. От і у мене з вами. Я жив так, а ви инакше, і думати ми мусимо по иншому. Це природно. Але я б тільки хотів, щоб у кожного були його думки, чесні й такі продумані, щоб вже ніяких хитаннь не було, тільки дія. Розумієте? А ви от вважаєте це ганебним і все таки хочете робити. Ніколи цього не треба допускати. Ганебно? Не робіть. Думаєте, що не ганебно, тоді думайте так, щоб думка про ганебність просто смішною здавалась вам. Але це, дитинко, страшенно важко. Нам так довго вбивали в душу ріжні поняття, що від обіду до вечера од них увільнитись неможна. Великим стражданням, упертою думкою вони випалюються. От ви за сестру мою кажете… Сестра инше діло. Вона без всяких подвигів простітутка, це — професія її. А потім — вона сильна. Е, коли-б тільки вона подививилася на це, як я! А то й вона… Та й не в тому суть. Тільки б думка з’явилася, а життя примусить приняти чи відкинути. Але не треба насилювати життя, Олю. Нехай самі простітутки за себе борються.. Вони перш за все повинні самі з себе скинути ганьбу, тоді й другі инакше дивитимуться на їх…
Оля слухала нетерпляче, часом гостро поглядаючи на Мирона. Нарешті не витримала й перебила:
— Ви скінчили? Добре! Ну так я вам от що скажу: коли я піду туди… Добре, нехай я сама ще вважаю це ганебним, хоч це… але нехай! Добре, нехай навіть зовсім так, добре, хіба ж мій подвиг не більший… ніж сестри вашої? Для неї, це — професія, їй легче, а мені важче. Але хіба той подвиг більше, де легче?
— Я ж не проти подвигу, Олю… Але подвиг повинен бути від лишку сил, розумієте? Від такої сили, коли відчуваєш що… Ех! — Мирон навіть кулака стиснув, — сила виходу вимагає. Тоді подвиг є добрий. А коли з одчаю…. Ну, що це за подвиг? Подвиг на мент прекрасний, дитинко, а коли на все життя, та ще з примусу… Е… нудно й непотрібно.
— Ні, я не згожуюсь, я не згожуюсь! І нащо ви так? Нащо так говорить?! — з роздратованням та тугою перебила Оля. — Ви навмисно це, щоб принизити мій намір і щоб я не пішла… Я бачу, ви посміхаєтесь…
Ви, звичайно, розумніщий… і я… Але ви не маєте права так казати! Не маєте! Ви повинні бути чесні з собою! Коли ви кажете один раз одне, ви не повинні казати инше в другий раз… І до того ви мене не розумієте. Не розумієте! але я іду. Я це вирішила. Я, сама піду! Нехай я зовсім, зовсім сама буду. Нехай! Це навіть краще, це краще… Нехай… Слухайте, ви мені тільки роскажіть, як це все… куди треба йти, що казать… Я ж не знаю… І потім нічого мені більш не кажіть про подвиги! Я не можу инакше! От і все! Жити так далі я не можу! Не можу! І мені все Одно, рішуче все одно! Коли ви мені скажете?
— Олю! Ну, чого ви, справді?
Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.
— Та що ви мені “Олю, Олю”?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож…Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто… Неприємно, що я не так само як ви думаю… Байдуже вам, так чого ж… хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:
— Ну, все одно… Я так і знала… Та й що там! Але я йду… Хай… Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його.— Не будете сміятись з мене? Ні?
— Ні, Олю, не буду…
— Справді?… Ні, не варто…
Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.
— Але, все одно… Слухайте.. Я хочу вас… поцілувати. Ох, тільки не смійтеся! Можна вас поцілувати міцно, міцно?
Мабуть сама аж корчилась від сорому та муки.
Мирон з якоюсь занадто великою хапливостю обняв її та нахилив до неї своє лице. Оля глянула йому у вічі близько й, раптом одштовхнувши, швидко підвелася:
— Ні! Не хочу… Ходім… Ходімте швидче! Все це… І поспішаючи пішла вперед. Мирон ішов за нею, схиливши голову. І так вони йшли довго, — вона попереду, він позаду кроків на два від неї. При світлі лихтарів видко було, що Оля дуже бліда, а очі напружено, неприродно блищять і дивляться не поперед себе, а неначе в себе. Вона несвідомо ввесь час поправляла хустину.
Раптом спинилась, озирнулась і почекала на Мирона. Не дивлячися в очі йому, швидко промовила:
— Ви підождіть тут, я забіжу, скажу вдома, що йду… Я швидко… Ви конче підождіть. Я хочу з сестрою вашою побачитись… Тепер обовязково хочу… І суд… Також тепер хочу дуже… Підождете?
— Підожду, ідіть.
— Я швидко.
