І вона майже побігла в переулок, де жили Щербини. Мирон помалу почав ходити по тротуару, закуривши цигарку й не випускаючи її з уст. Часом він спинявся біля лихтаря, спірався об його спиною, і довго непорушно дивився в одну точку. Тоді на губах у його зьявлявся той самий вираз насмішкуватої туги та смутку, який бував иноді підчас розмов з Марусею. Потім зітхнувши, починав знову помалу ходити.
Оля підійшла якось несподівано.
— Ходімте, — захакавшись, швидко вимовила й знову пішла попереду.
— Почекайте… Візьміть мою руку.
— Не треба.
— Візьміть, я вам кажу, — твердо та строго вимовив Мирон.
Вона з здивованям подивилася на його.
Лице його було похмуре, вона покірливо та навіть боязко узяла його руку.
— А тепер от що, Олю. Слухайте уважно. Думку про публичний дім покиньте. Чуєте? Драм нема чого утворювать. Мовчіть. Вам тяжко. Цілком вірно. Але з цього не випливає, що треба робити дурниці. Треба робити те, що допоможе вийти з тяжкого становища, але не залазить в ще гірше. Я завтра перебалакаю з Тарасом. В крайньому разі… поговорю ще з ким небудь з високоморальної родини Кисельських.
— Ні! — різко скрикнула Оля. — Ні за що з Кисельськими! Ні за що! Після історії з Тарасом — ні за що!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Справді. Ви маєте рацію. Це добре, що ви так. Але це — не єдиний вихід. Є багато инших.
— Я ні в кого не прошу помочи!
— І це добре. Але не кричіть так, на нас дивляться. Все зробить Тарас.
— Яким чином ?
— Там побачимо. Але ви зараз же й без всяких хитаннь дайте слово, що ніяких заходів не робитимете, не перебалакавши зо мною. Чуєте? Зараз же.
— Дозвольте, я…
— Олю! Не треба багато балакати.
Ола мовчала.
— Олю, я чекаю.
— Добре, я даю слово, але…
— От і добре. Тепер ще одне. З сестрою ніяких розмов про публичні доми і… про все це. Чуєте?
— Чую.
— От. Вам не холодно? Чому рука ваша здригується?
— Так… Не знаю…
— Гаврило скільки заробляє у місяць?
— Гаврило? Точно не знаю… Ні, знаю! Зараз. Тридцять два карбованці в цей місяць вийшло.
— Чому ще два?
— Не знаю… Там якось у їх…
— І Петрусь пьять?
— Атож.
Замовкли. Почав накрапати дрібний, ледве помітний, як порох водограю, дощик.
— Мироне Антоновичу! — боязко та тихо промовила Оля.
— Чого?
— Я вас хочу спитати про щось…
— Питайте.
Оля не рішалася й несміло поглядала на його. Потім враз нахмурилась і сердито сказала:
— Ви можете сердитись, але я спитаю… Чи це правда, кажуть, неначеб то ви… можете зійтися з жінкою навіть не люблячи її? Просто так… для самої утіхи?
Мирон скоса подивився на неї.
— Так, коли вона згодна…
— Ну, так, звичайно!.. звичайно… Помітно хвилювалась. І коли дитина, коли від того дитина… Тобто, від тогож можуть бути діти?
— Ні, в таких випадках не повинно бути дітей…
Мирон ще уважніше поглядав на неї.
— Але чому не повинно бути? А коли вона хоче? Вона хоче мати від вас дитину?
Мирон повернув зовсім близько до неї обличчя й мовчки кільки хвилин дивився їй у вічі. Вона, якось чудно, напружено посміхалась.
— Слухайте, Олю, — жорстко почав Мирон, — вас панчохи вьязати вчили?
— Так… — з легким здивованням відповіла вона.
— І вчили любити людськість майбутнього? Так?
— Так…
— Розуміється. А як творити дітей, найближчу людськість, — правда не вчили? Правда, вам агітатори не казали, що це буде серйозніше за панчоху?
Оля з непорозумінням дивилася на його.
— Я вас розсердила?
— Послухайте, Олю, ви мені скажіть, чи ви думали коли небудь, що таке діти?
— Так… Я не знаю… Иноді…
— Ну, значить, не думали. Та й про що думати? Аби одружитись, а діти самі родяться. Так? Ех, Олюсю, цеж не досить бажати… Діти ж не ляльки, якими приємно погратись. Розумієте? Це — люди, це — та людськість, яка соціалізм здобуватиме… Хіба можна так? Дітей тільки тоді родити, можна, коли по перше, обидві сторони непереможно, тягнуться одне до одного, коли відчувають, що от кого вони б хотіли дитини, коли відчувають, що навіки сплелися. Нехай через місяць розійдуться, але родити дітей треба тільки так. Ну, а коли тільки вона сама… Хіба це добре? Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніщий, не панчоха, але нова людина зьявляється. Але ж і для панчохи потрібне вміння, підготовка. От і ви… “Чому ж не можна, коли вона хоче?” А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно ж я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомостю. Говорять ваші моралісти про звірин а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло…
Оля слухала, нахиливши голову. Мирон схотів зазирнути в її обличчя, але вона ще більше нахилилась.
— Я б так любила його… — раптом зтиха, не підводячи голови, сказала Оля. — І нічого б мені… тоді не треба… Ви б навіть… не знали. Нічого б я від вас не вимагала…
— Ех, Олю! — скрикнув Мирон і безпорадно замовк, усміхнувшись.
Мовчала й Оля. Дощик почав побільшуватись. Мирон покликав візника, посадив Олю й підтримуючи, пригорнув її. Вона мьягко, але рішучо одвела його руку й сиділа, ледве торкаючись до його. До самого дому не говорили нічого.
— Темно в вікнах… — дивлячись в гору, промовив Мирон, розплатившись з візником. — Мабуть, у кухні Маруся.
— Мені почекати тут? — тихо спитала, 0ля, нахиливши голову та кутаючись.
— Ні, нащо? Може, Маруся, не схоче йти з нами… Ходімте.
Перші поверхи сходів були освітлені, а горішні чомусь лишалися в півтьмі. Перед дверима, свого помешкання Мирон раптом повернувся до Олі, узяв її руку й, притиснувши її до лиця свого, з горячою, глибокою ніжностю прошепотів:
— Дитинко моя бідна! Хороша, мила! Не треба на мене сердитись.
І не встиг доказати: Оля рвучко одвернулась, притиснулась обличчям до стіни й гірко, як покинута, ображена дитина, заридала. Рука лишилася в Мироновій руці. Він мовчки, нахиливши голову, стояв непорушне.
Раптом унизу десь відчинилися двері, і на сходах почулись голоси.
— Добре! Неодмінно! — кричав хтось гречним, веселим тенором. — Обовязково!
І чутно було поспішні кроки по сходах, але не можна було розібрати, в гору чи вниз ідуть.
Оля швидко втерла очі кінцем хустини з голови, одняла руку в Мирона й повернулася до його. Мирон почав одчиняти двері.
В помешканню було тихо та темно. В кухні також.
— Дивно… — пробурмотів Мирон, запалюючи другого сірника.
Оля спинилася біля входних дверей і чекала. Очі їй були червонуваті, дивилися якось байдужо, непорушнo; губи склалися гірко.
— Марусю! — постукав до неї Мирон.
Тихо.
Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.
На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.
Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:
“Дорогий, рідненький Роню! Прости мене, погану, але не можу инакше, іду таки. Не шукай і не витягай мене більше. Не треба, прошу та благаю тебе. Ти сам казав, щоб не примушувати инших жити так, як ти думаєш. Нехай живуть, як самі можуть. А за поміч твою я тебе до кінця мого життя не забуду. Ти моя єдина любов, а всі… (закреслено). Кожному своє життя, ти живи так, а я так. Мені так краще буде, хоч тебе не буду мучить, бо ти хоч і не показуєш, а мені все здається, що ти соромишся за мене. Не сердься, мені все так здається. А мене це сердило й я дратувалася на тебе, мій дорогий, любий брате. Ключі всі у тебе на столі. Коли прачка принесе білизну, вилай її за те, що зіпсувала твою любиму сорочку. Я хотіла сама, та не встигла. Міцно, міцно обіймаю тебе й бажаю не памьятати за мене зовсім, ніяк. Я ж тебе ніколи не забуду. Твоя не сестра Маруся.”
“Не” було підкреслено двічи.
Мирoн перечитав і стояв непорушне, тільки пальці його помалу стискували папір.
А лице ставало темніщим, темніщим, наливалося кроввю, невеличкі очі також неначе почервоніли, вуса здригувались. Щось дике, люте обхопило всі риси.
Конвульсивним, коротким рухом зімняв записку у жмені, задув лямпу й вийшов.
Оля від раптової темряви здригнулася.
— Що? — неначе прийшовши до себе вимовила.
— Нічого. Ходімте.
— А де Маруся?
— Пішла до знайомих. Пізно прийде. Ходім!
В голосі його було щось таке, від чого Оля злякано та уважно на сходах двічи глянула в обличчя його, але воно було як звичайно, тільки очі якось чудно жмурились, неначе у хижої звірини, що готується плигнути на ворога.
Дощу не було. Хмари поспішали з ним кудись в инше місце.
Плити тротуарів масно блищали під лихтарями, біля-ж довгих парканів, над якими звисали голі гілки дерев, пахло вохким, опалим листям.
VI
У вітальні Кисельських зібралося душ з двадцять. Мирона ще не було, але сперечання з приводу його вже кипіли по всіх кутках. Були й непартійні, яких за згодою партійних запросили старі Кисельські, Семен Васильович та Катерина Андрієвна.
Сперечалися, не слухаючи одне одного, з роздратованням, ворожостю, ненавистю. Особливо насідали на прихильника Мирона Петра, який з злістною усмішкою доводив, що кожна простітутка вище за найморальніщу буржуазну панну. Обличчя у Петра було бліде, гарне, стомлене; в нахабних очах поблискувала задавнена злість. Часто поглядав на Віру, яка в суперечці участи не брала й сиділа з заплющеними очима в кутку. У неї боліла голова.
На Петра обурювалися всі, але, знаючи його привичку сміятись з самого себе, не дуже вірили його щирости.
В другому кутку Семен Васильович, розпалившися, з тонкою іронічною посмішкою на загострених устах запевняв Іону, Кита та инших партійних, що вони ні за що не відважуться вигнати Мирона з організації. Хоч і переконані, що це є єдиний засіб забезпечити себе від деморалізації, але не відважуться. Партійні посміхались.
— Поба-а-чимо, — казав Іона.
— Побачите — насмішкувато згожувався Семен Васильович.
