Доктор, чуючи свій голос здалеку, потупився і сказав:
— Для чого ж іще глум і пониження? Хіба не досить нас розстріляти, коли вам це любо?
Єрємєєв раптом круто ввесь повернувся, перехилився до нього і скажено замахав йому перед очима нагаєм.
— А-а, “пониження, глум”?! От власне, дядю, нам треба вашого пониження. Оце, правдиве слово ти сказав, паршивче! Власне понизити вас, розтоптати, знищити вас! Знищити пррокллятих! Мало ваші кишені вивернути, брилянтики, земельку вашу забрати. Ні, зуби вам ваші отрутні вирвати! Зуби, зуби! Кинути вас у те багно, в якому ви нас тисячі літ товкли мордами. Вигадать вам такі муки, щоб в одну годину ви могли відчути все те, що давали нам віками! От-таку б вам муку придумати! “Пониження”?!
Кирпатий тепер уже не то злякано, не то зачаровано роззявив рота та так увесь і пірнув очима й ніздрями у свого начальника.
Але панна Ольга все так само байдуже, нічого не чуючи, дивилась кудись понад салдатськими головами своїми порожніми, як із льоду вилитими очима.
— Га, не любите пониження? Ні, покуштуйте, покуштуйте, “високородні”! Я знаю: ви воліли б, щоб я вийняв револьвер і просто вбив вас. Ні, серденятка мої, це ви занадто дешево хочете розплатитися. Занадто дешево!
Крізь юрбу в сінях продирався салдат у шкіряному картузі.
— Та пустіть, чорти, мене до товариша Єрємєєва! Товаришу Єрємєєв!
Жовтовусий зразу замовк, швидко озирнувся й підійшов до порога.
— Що там ?
Салдат у шкіряному кашкеті близько нахилився до його лиця й почав щось довго шепотіти, невидющими очима водячи по камері.
— Ага. Добре. Зараз, — спокійно, звичайним своїм, твердим, залізно-ржавим голосом сказав Єрємєєв і, повернувшись до доктора та панни Ольги, проказав:
— Так от: щоб до дванадцятої ночі була в мене. Прийдеш сама, на волю пущу обох. Чуєте?
Потім глянув на поляків. Вони все так само отупіло, застигло стояли: вона, випнувши черево, а він, притуливши витягнені, старечі долоні “по-швам”.
Єрємєєв тихо сказав щось кирпатому й рушив із камери. Кирпатий хитнув головою і крикнув у сіни:
— Ану, ще хто йдіть сюди! Треба цих панів на прогулочку повести. Ну, графи, рушайте, виходьте!
Кістястий старий злякано, тривожно подивився на нього.
— Та не бійсь: на прохід поведемо вас. Ну, рушайте! Швидко! Бери свою стару. Микито, зайди з того боку та підіпхни оту ропуху. Очманіла зовсім.
Салдати зайшли ззаду й, підштовхуючи в спину, зо сміхом випхали в сіни вимучених, одурілих людей. Останнім вийшов кирпатий і зачинив за собою двері. На порозі він озирнувся й ще раз уважно подивився на замертвіле, дивно-гарне лице під синьою хусткою, з пасмом виткого волосся над оком.
* * *
І вмить воно ожило, це замертвіле, дивно-гарне лице з льодяними очима. Тільки зачинилися за кирпатим двері, як Наяда підвела пасмо з ока і рвучко повернулась до доктора.
— У вас кишеньковий ножик є?
— Кишеньковий ножик?!… Є. Навіщо вам?
— Давайте сюди. Він гострий?
— Ні, тупий зовсім.
— Нічого, давайте.
Доктор помалу вийняв кишенькового ножика. Ножик був досить великий, тільки старий і тупий. Але що вона хотіла з ним робити, бідна Наяда?
— Розімкніть. Та відверніться від дверей. А то, як увійдуть, одразу побачать. Ану, дайте.
Вона взяла ножика, затисла його в долоні і злегка махнула знизу вгору.
— Куди краще бити: в серце, чи в око? Через око можна вбити зразу? Взагалі, куди найкраще?
Вона питала цілком серйозно, діловито, швидко, їй треба було це зараз же знати, щоб привчити руку.
Доктор машинально сказав:
— В серце, розуміється, найкраще, але… Тільки чекайте, Ольго Іванівно, ви таки серйозно хочете?
Вона страшенно здивувалась. А як же інакше?! Покірно ждати, поки цей кацап звелить своїм рабам приволокти її туди, насміятися, зогидити, а тоді зогиджену, розчавлену, затовкмачену в ганьбу, разом із ним поставити до стєнки і вбити як собак?! Ого, вона, дійсно, сама піде до нього! Вона, дійсно, принесе йому дорогоцінність! Вона поцілує його в саме його кацапське серце!
Докторові треба було сісти, щось ноги йому стали якимись непевними, мякими, млісними. Він знову пошукав очима по загидженій хатинці і сперся об стінку.
Так, вона “поцілує”, потім вихопить у нього револьвера і вб’є себе. А “вони” тоді прибіжать сюди й на докторові помстять усе, що вона там зробить. Це ясно й неминуче.
— Гм! Мені все ж таки думається, що вони з нами не посміють нічого зробити. Він нас усе ж таки навіть ні разу не вдарив. Ми зробили помилку. Це правда. Ну, нехай підозріння. Руки там і тому подібне. Але… Я гадаю, що все ж таки слід іще раз поговорити з цим фанатиком, якось йому…
— Докторе, не дуріть самого себе. Чим можна наточити ножика?
— Не знаю. Бруском, каменем…
— Та що з вами, докторе?
Доктор раптом одірвався від стіни й люто забігав по камері.
— Але ж це дико, безглуздо, неймовірно! Руки без мозолів! Ха! А головне: так неймовірно, неправдоподібно безглуздо! Померти через якусь дурницю, через дурну, маленьку помилку!
Панна Ольга з ножиком у руці стала ходити по камері, низько схилившись і чогось шукаючи. В одному кутку вона підняла кілька черепків з червоної мужицької миски й сховала собі в кишеню. Під вікном знайшла шматочок скла з шибки. Також поклала в кишеню.
А доктор усе бігав, віючи полами двірницького пальта й бурмочачи.
Раптом панна Ольга швидко відступила з кутка й з огидою, страхом скрикнула:
— Ох, що там?
Доктор зупинився, потім помалу, обережно підійшов і нахилився. На підлозі здовж стіни, зліпивши солому, застигла довга, густа калюжа крови. Коло неї лежав старий, подертий, “пролетарський” кашкет, дуже подібний до докторового. Кров почорніла, скрутилася, засохла разом із соломою великими бурими грудками. Кашкет самотно сторожем лежав, нахнюпивши старий верх до землі.
— Убили когось тут…
У руках і животі докторові стало якось слабо й тоскно. Він став коло стіни й сперся на неї плечима. В животі глухо забурчало, — починалася надха.
Панна ж Ольга помалу й неначе зовсім спокійно відійшла від калюжі крови й стала біля вікна, спиною до кашкета. Низьке віконце незатуленими шматочками освітлювало їй руки, груди й підборіддя. В руках був ножик і шматочок червоної глиняної миски. Тісно стиснувши уста, вона почала сильно, вперто терти лезом ножика по черепку. Хустку вона так поклала на плечах і руках, щоб зразу ж, як треба буде, сховати під неї руки. Все проробляла з таким виглядом, наче їй не раз уже доводилось гострити кишенькові ножики в большевицьких страшних камурах-грандотелях…
* * *
Умить надворі зачувся чудний крик: тоненький, верескливий і рівночасно виючий. За ним гомін і сміх багатьох голосів.
Панна Ольга нахилилась до віконця й крізь шматочок запорошеної шибки подивилась надвір. Небо було темне, у брудних, весняних хмарах. За віконцем розлягалась царина. Густа, коротка, гольчаста травичка соковите, молодо й невинно зеленіла навіть крізь брудну шибку. За цариною починався яр, а на тому боці його кучерявими віниками заткнулись у поле деревця.
Сміх і гомін чулись так само, а нікого не видко було. Крик повторився, — протяжний, нелюдський, тоненький, повний звірячого страху й одчаю.
Доктор теж підійшов до віконця й нахилився до нього.
— Що там?
— Не знаю. Нічого не видно.
Доктор обережно вийняв із шибки віхоть соломи. В руки зразу холодно війнуло вітром. Темні хмари, зелена трава й гомін стали виразніші.
Хтось твердо знайомим іржавим голосом щось прокричав. Затихло. Потім знову жалібно й болюче крикнуло, але зараз же замовкло, як накрите чимось м’яким.
В цей же мент у віконці зліва висунулась коняча голова, а на коні в кожушку твердо збита постать Єремєєва. Він напів повернувся в сідлі й уважно дивися назад. Раптом щось сердито й нетерпляче прокричав. У “камуру” долетів тільки кінець лайки:… а-ать!
Нарешті, висунулась одна салдатська постать, за нею якась темна маса, закутана згори в щось сіре, потім другий салдат, позаду третій, четвертий. Вони всі йшли або задом або боком і зо сміхом підпихали й волочили по землі темну купу. У переднього салдата з-за плеча виглядала невеличка, жовта, скоцюрблена рука й кінчик чорного рукава. Салдат обхопив цю руку обома своїми руками, притулив до грудей і так собі тяг.
За цією групою тяглася друга. Ці нікого не волочили. Тільки двоє салдатів підтримували під руки високого поляка. Худі, довгі й до жалю тонесенькі ноги його в коротеньких халявах чобіт чудно хилитались у різні боки. Але він, видно, силкувався сам іти. Без шапки, з лисим, високим чолом, зо скудовченим жовтосивим волоссям на висках, увесь як пожований, з круглим отупілим жахом в очах, він усе ж таки силкувався сам іти й навіть ніби посміхався.
Чи так здавалося, чи то Гримаса жаху, чи, справді, на старечих устах виступила, як холодний піт, бліда, моторошна посмішка?
Єрємєєв скомандував. Усі зупинилися. Він од’їхав трохи набік і виняв з-за пазухи цигарку. Тоді салдати поставили на ноги темну масу. Це їм удалось не зразу, бо вона вся опадала на землю або раптом починала скажено пручатись, так що ті, які держали її, зо сміхом і криками аж точились на неї. Потім зняли їй з голови шинелю. З’явилось кругле, жовто-сіре, з великими, викоченими очима лице графині. Ці очі ввесь час чудно, безупинно вертілись, неначе хтось усередині за держальце крутив їх. А все лице було мертве й непорушне.
Салдати щось говорили графині, поводячись із нею, як із глухою або з малою дитиною: нахиляли близько до неї лиця, показували мімікою, жестами. Вона не розуміла. Що з нею робити?!
Єрємєєв щось сказав до салдатів. Вони почали дивитись одне на одного, потім усі стали показувати на високого, білявого парубка. Він соромливо посміхався, але виступив наперед і підійшов до польки. Ага, це мабуть був знавець польської мови. Так, так, графиня немов уважніше стала слухати. Він їй показував так само, як і товариші, рукою до яру, схрещував руки на грудях, — мовляв, роби що хочеш.
Вона почала вже розуміти! Вона не вірила, ні, але вона вже розуміла. Озирнулась до свого старого, швидко запитала в білявого, розгублено, неймовірно подивилась на салдатів, на Єрємєєва, на рушниці. Салдати заспокоююче хитали їй головами, а коли вона відверталась од них, сміялись і підштовхували один одного.
Старого підвели до графині й поставили поруч. Один салдат навіть узяв їхні руки і з’єднав, як маленьким дітям мати, що виряджає на вулицю. Вони слухняно, покірно робили все, що їм казали. Вони вже стояли цілком твердо на ногах, у їхніх руках з’явилось навіть щось прудке, нетерпляче, напружене. Адже їм дарували життя, їх пускали, їм казали бігти туди до яру якомога швидше. Ах, та вони рачки туди поповзуть, вони зберуть рештку своїх старих сил і бігтимуть доти, доки остання крапля їх не висхне в їхніх старечо-напружених жилах.
Єрємєєв, перехилившися з коня, пошепки проказав щось до салдатів, що стояли з рушницями побіля нього. Вони захитали головами, посміхаючись. Тоді він голосно дав команду. Ті, що стояли поруч із поляками, щось сказали їм і злегка штовхнули.
Вони вже ждали цієї команди й прожогом кинулись уперед. Старий був без пальта, (мабуть, була на ньому шуба, та її зразу ж з нього зняли) і сам ввесь легший, він трошки зігнувся і, смішно, по-старечому підкидаючи ногами, випередив стару й погнав уперед. Вона ж не могла так швидко бігти, — на ній було довге пальто, сама кругла, важка, обвисла, вона котилася, хитаючись із боку на бік і цупко тримаючись за старого. Це його здержувало; він виривав свою руку, кричав їй щось, але стара ні за що не випускала його, плуталась у полах пальта, спотикалась і з усіх сил котилася далі.
Салдати зо сміхом почали кричати їм:
— Швидше, швидше!
— Не пускай його, не пускай!
— Та дай їй по пиці!
Поляки не зрозуміли криків і швидко, злякано озирнулись обоє. Саме в цей мент Єрємєєв дав наказ салдатам із рушницями, й ті взяли на приціл. Старі це помітили. Знову тоненько й дико закричало від них, і графиня з несподіваною для неї, надприродною прудкістю стрибнула за старого, ухопила обома руками його за боки й сховалась йому за спину. Він люто, несамовито виривався, жахно дивлячись на наведені дула рушниць, тяг її вбік, бив назад ногами. Але вона ввесь час тоненько, виючи, кричала й захищалася ним.
Серед червоноармійців стояв регіт і крики. Це була смішна картина: двоє старих, незграбних буржуяків вовтузилось по полю, підставляючи одне одного під кулі.
