Раптом нерівне, з тріском вибухнули вистріли. Старий чудно закрутив одною рукою, немов йому в рукав попало щось неприємне, зразу зігнув коліна й осів набік.
Графиня через це всім тілом упала через нього, але зараз же схопилась і побігла. Вмить зупинилася, швидко, судорожно підібрала в руки пальто, спідниці й покотилася далі. Різко забіліла на товстих ногах спідня білизна. З зібраним на клубах пальтом, вона вся тепер була подібна до чорної великої капусти на двох білих качанчиках.
Деякі салдати аж падали від реготу, аж хапали один одного за плечі. Інші тюкали, свистіли, кричали. Але панні Ользі було видно й таких, які стояли зовсім тихо, без посмішок.
Знову один за одним розірвалися вистріли. Полька, як зрізана косою, впала головою вниз і моментально закоченіла. Широкий чорний зад випнувсь і непорушне застиг. З-під нього біліла латка білизни. А позад неї кроків за двадцять лежав старий граф у своїх ботфортиках. Одна рука йому кругле витяглась, неначе він увостаннє обіймав і пригортав до своїх грудей землю.
З гомоном і затихаючим сміхом салдати стали зникати за вікном. Єрємєєв дав якийсь наказ і поїхав просто в степ. За ним підтюпцем рушило ще двоє верхівців, яких раніше не видно було.
А трупи графів так і лишились лежати.
* * *
Після того доктор, м’яко й трудно волочачи ноги, відійшов до стіни і, тримаючись за неї рукою, зсунувся всім тілом додолу, просто на чорну, загиджену солому. Що тепер значив якийсь бруд соломи? Цей бруд цілувати можна було перед іншим, отим брудом.
А панна Ольга ще довго непорушне стояла біля віконця, схилившись над ним, неначе ждала, що закоченілі отот заворушаться, — адже салдати навіть не перевірили, чи мертві. Могли ж вони прикинутись убитими? А потім тихенько встати й поповзти далі, туди в яр, заритись у якусь нору, яму й чекати. Ну, не він, так вона ж могла це зробити. Адже вона так страшенно, так жадно, за всяку ціну хотіла жити. От вона зараз заворушиться. Потім тихо підповзе до старого, поцілує йому скоцюрблену руку його і… Ні, вона не підповзе до старого. Вона жадно, по-звірячому озирнеться, поглядом не зупиниться на ньому і швидше-швидше полізе в яр…
Але вони обоє непорушне лежали в тих самих позах і так само страшно, гидко та насмішкувато випинався широкий, чорний зад із білою латкою внизу. Небо потемніло, гидливо насупилось; травиця зщулилась, погустішала; присмерки навшпиньках підходили з яру й жалібним серпанком, павутинням вечора обсотували мертві постаті.
Панна Ольга відвернулась.
У камері було вже зовсім темно. Ледве-ледве на землі під стіною висовувалось зігнуте, темне тіло доктора. Панна Ольга вийняла з кишені ножик, черепок і стала поспішно гострити.
Доктор стримав надху і глянув на Наяду. Так, так, вона собі гострила, — вперто, завзято, діловито. Навіть сісти не хотіла, їй не було потреби сідати, її тримала на ногах її молодість, її ненависть, її любов, ах, багато такого тримало її, чого не було вже в нього. І через те він, як торба, напхана старим, нікчемним дрантям, мусів лежати на смердючій соломі. А вона завзято стояла й гострила ножика, гострила свою ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так багато його, того життя, що вона не вірить у можливість його знищення. Вона знає, що її можуть убити, але, щоб вона стратила життя, як це може бути? Як це може статись, коли така пекуча, нестерпна ненависть до “проклятого кацапа” горить у душі? Яка там може бути смерть? От тільки гостріше треба ножика нагострити й вирішити, куди найкраще його всадити: в серце, чи в око.
У доктора не було в душі “кацапів”. І не було чести, яку мали топтати салдатські поцілунки. І не було в нього ніяких товаришів на тім боці, які воліють, щоб засадили ножика в око, аніж підставили своє тіло під ганьбу та сором од ворога.
Тим то мусів він, доктор, лежати на підлозі, як оті, що перейшли лежати туди, в поле. І він завтра туди перейде. І завтра вже не буде на світі доктора Верходуба. його завтра не буде на світі! Зникне небо, земля, перестануть існувати люди, дерева. Ні, завтра вранці буде і небо, і земля, і оця солома, і “камура”, і все буде собі плинути далі в життя, а його, тільки його не буде.
Ні, це абсолютно неможливе й недопустиме! Цього ніяк не може бути. Це — страшно думати.
Доктор хапливо виняв цигарку й почав закурювати.
Панна Ольга перестала терти й почала пробувати вістря ножика об палець. Ні, ще мало.
— Вони нам дадуть сюди яке світло? Вона питала строго й незадоволено. Дійсно, як у Ґранд-готелі.
Так, так, вони дадуть світла.
— Котра година, докторе?
Була всього п’ята година. До дванадцятої лишалося ще сім. Сім годин — це безліч часу. Кожну годину, хвилину з них можна пити малесенькими ковточками і тремтіти, що життя відриває їх одну за одною.
В сінях гомоніли салдати. Вони грюкали дверима, сміялись, матюкались, цокали кухлем об діжку, п’ючи воду. Раз чогось забігали, затупотіли, хтось крикнув слово “гайдамаки”. Але затихли й знову ходили туди й сюди, байдуже грюкаючи дверима.
А могли ж, справді, набігти гайдамаки. Тут, мабуть, бігла лінія фронту, де вороги передовими загонами доторкувались один до одного. Можливо, що через дві-три версти був уже “той бік”. І могли ж вони, ті любі гайдамаки, несподівано налетіти на хутір? Недурно ж ці о третій годині мали кудись вирушати.
— А як розпороти живіт, то чоловік неодмінно помре? Чи може ожити?
А ця своє! Вона, мабуть, і на гайдамаків своїх була б лиха, коли б вони перебили їй справу.
— Ви спите, докторе?
— Це залежить од удару, Ольго Іванівно, — мляво й тихо промимрив доктор і зовсім ліг на землю. З-під підлоги дуло й потягало вогким холодом. Але зате сморід не такою густою задушливою течією проходив тут по легенях.
“Чер-чер-чер-чер!”.
Все гострила. Тепер уже й рук її не видко було. Тільки в сірій тьмі ще темною плямою видавалась її постать.
* * *
Довго так лежав доктор. Під грудьми пекло, — надха, як у бурю грім, раз-за-разом прокочувалась по животі, й у роті ставало ущипливо-кисло.
А в душу теж, як у бурю хмари, без ладу, без зв’язку, чорт їх знає, звідки взявшись, сунули всякі забуті, перегорілі, засмальцьовані життям образи, події, думки. Вони теж, як надха, пекли під грудьми.
Доктор крутився на соломі, клав голову то на один лікоть, то на другий, зідхав про себе.
В сінях спочатку дуже грюкали дверима, потім потроху зовсім затихли, — мабуть, вечеряли.
А та все стояла там десь у тьмі на одному місці й черкала ножиком об черепок. “Чер-чер-чер!” — потім затихне, — чи спочиває, чи пробує лезо, — далі знов, уперто, одноманітно, суворо.
Раптом доктор підвівся й сів.
З якої речі він лежить тут у цьому багні, у смердючій тьмі й чекає смерти від якихось невідомих йому, чужих, байдужих людей? За віщо?! Що він їм зробив? Що за безглуздя?! Невідомо за що, без ніякої вини його поставлять до стіни або виведуть у поле, наведуть йому в лоба рушниці з чорними, круглими дірочками дул, якийсь чужий йому чоловік крикне і…
Доктор почув, як раптом у роті йому з’явився металічний смак, а на плечі насіло щось важке, як дві кішки, й почало боляче душити груди.
Тоскна туга занила по всім тілі, занила з такою силою, що хотілося широко роззявити рота, скривити все лице й дико, тягуче завити.
Він знову ліг, просто лицем у мокру, брудну солому й заціпенів. Звірячий, бездумний, темний страх чадним димом обкутав усю душу. Коліна дрібно, як од холоду, трусились; металічний, чудний смак дерев’янив язик; грудям важко було дихати від незрозумілої ваги в плечах.
Ах, Господи, що це з ним робилось?!
Ні, лежати ще тяжче було. Так тепер лежать оті там за вікном. Так лежав, мабуть, отой, що лишив по собі в тім кутку тільки крови калюжу та кашкет.
Доктор сів. Хоч би вже перестала та черкати там своїм ідіотським ножиком. Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої речі вона його посилала на смерть? Яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він ізв’язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною? Вб’ють же через неї, неодмінно вб’ють! Виведуть надвір, скажуть бігти, й… він так само, як старий поляк, тільки закрутить рукою й осяде ввесь.
Доктор почув, що його починає нудити. Туга ревматичне, як нестерпно-болючий зуб, боліла в душі.
Ах, та коли ж вона перестане вже гострити того проклятого ножика? І нащо він дав їй його? Вона ним тільки погубить і його і себе.
— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?
— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я думала, ви заснули, боялась вас розбудити.
Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він лежав тут для того, щоб заснути, спочити, а завтра їхати собі на той бік. Дійсно, поїде, тільки на другий “той бік”! А туди можна й, не спавши, подорожувати.
— Та де ви, докторе? Обізвіться!
— Тут. Ідіть попід стіною.
Вона трохи не стукнулась об його. Тепла рука її вхопила його за чоло, а коліно уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла б усе ж таки обережніше в темноті йти.
— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?
— Нічого.
Вона сіла поруч і довго вовтузилася з своїми ногами. Лікоть її неприємно торкався руки доктора. Він злегка відсунувся. Вмостившись, вона знов узялася за ножик і черепок, чорт би їх узяв!
— Хіба ще не гострий?
— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.
— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?
— Ви гадаєте, що вона втомиться?
— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.
— Я вже два пальці порізала.
— Ну, от бачите.
Вона затихла, пововтузилась і сказала:
— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?
Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.
— Гострий?
— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.
Знову помацки зустрілись їхні руки, її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.
— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.
— Куди? До Єремєєва?
— Розуміється.
Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.
І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.
Але в ім’я ж чого він має разом із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що за стареча, дурна, проклята сантиментальність? Як він, старий йолоп, міг так безрозсудно, так по-хлопчачому піти на таке божевілля, на таку явно абсурдну, смішну, хвору, чужу йому, смертельну справу?! Ради поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому поцілунки всіх Наяд у світі? Та він готов за один поцілунок отого кирпатого салдата віддати всі поцілунки всіх красунь землі і неба, будь вони тричі прокляті!
От вона ворушиться. Чи не збирається вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! “Ви, каже, тримайтеся собі, як хочете, а я піду до нього”. Як хочете? Добре. От він зараз встане, піде до Єремєєва і все йому скаже по щирості: земський лікар, пролетар, колись у тюрмі сидів, на заслання трохи не попав. А хто вона, не знає, та й не хоче знати, хай сама за себе, як хоче, відповідає. Юдко підтвердить усе. Вони всякої хвилини можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони зустрілись і познайомились на вулиці, біля його брички. І хай вони посадять його окремо від цієї дівчини. Хай закують його в кайдани, хай посадять у льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай не вбивають, поки не перевірять, хто він і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть, він буде лікувати їх, адже в них не так багато лікарів. Нехай скутого тримають, він їх так лікуватиме. Але за що ж його вбивати?!
— Котра година, докторе?
Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!
— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз вийду й у сінях при світлі подивлюсь.
— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте…
— Мені треба. Я щось нездорово себе почуваю… Не можу ж я в хаті… Вони повинні випустити…
І доктор хапливо став підводитись. Вона ще могла вискочити поперед нього! Але тоді вже ніякі признання не поможуть. О, ні, ні, ні!
