Доктор гарячкове схопився на ноги. І зразу ж (дивно як!) кішки попустили кігті на плечах; дихати стало легше; в лице вдарило живим вогнем; все тіло цупко, з жадним криком тяглося геть звідси, з цієї темної ями, туди до дверей, у сіни, до Єрємєєва. Він майже побіг у тьмі до порога, на зірочку світла у дверях, і застукав.
— Товаришу!… Товаришу!…
У сінях забурмотіло, потім підійшло до дверей і шарпнуло їх. (Двері, здається, не були навіть замкнені, бо не чути було, щоб одмикало).
— Товаришу, будь ласка, мені треба на двір, до вітру. Будь ласка, голубчику.
— Ну, теж вигадав! Можеш собі в камурі.
— Голубчику, дорогий! Ради Бога, не можу я, дихати тут і так нема чим. На хвилиночку!…
Трохи вже сонний вартовий сплюнув, почухався, мовчки взяв із кута тут же біля дверей, рушницю й бовкнув:
— Ну, марш! Та швидше мені!
Доктор вистрибнув у сіни. Вартовий зачинив двері й пішов уперед. Ставши за порогом, кроків за два від хати, він сказав:
— Далі не йди. Можеш тут.
І сперся на рушницю, тримаючи обома руками за багнет та стоячи так, щоб видно було і двері камери й доктора.
Небо було хмарне, темне, важке; вечір холодний, вогкий; вітер рвучкий, принизуватий. Але все це було безмірно гарне, таке чисте, живе, вічне, таке чудове, якого ніколи доктор за все своє життя не бачив. Зворушливо, любо клацали коні під дашками; гавкали собаки таким рідним, таким життєвим, мирним гавкотом; з віконечок хати падало на подвір’я лагідне, жовтеньке, затишне-затишне світло, і видно було крізь маленькі шибки шматочки дорогих, любих, людських постатів. Все ж це було життя, все жило, все було таке просте, звичайне, вільне-вільне!
— Ну, швидше, швидше там! Уже, чи що?
— Уже, товаришу. Зараз. Зараз, голубчику. А скажіть, будь ласка, голубчику, чи можна зараз побачити товариша Єрємєєва?
— А навіщо тобі товариш Єрємєєв?
— А мені дуже треба, голубчику. Дуже треба. Я хочу йому в усьому признатися. Я, товаришу, земський лікар. Розумієте, голубчику? А назвав себе сільським учителем. А я лікар. Ну, й хочу товаришеві Єрємєєву сказати всю правду, віддати гроші й усе таке. Будь ласка, голубчику, докладіть товаришеві Єрємєєву, що я хочу його зараз побачити. Будь ласка, товаришу, зробіть таку милость!
— Нема товариша Єрємєєва. Поїхав пости перевірять.
Вартовий солодко позіхнув, одкинувши голову назад. Потім підтяг до себе рушницю й хитнув докторові головою на сіни.
— Ну, заходь.
Докторові зразу ж важко ослабли ноги.
— Оце так!! А не знаєте, коли він приїде?
— На дванадцяту буде тут. Ну, швидше, швидше!
— Може б, ви, голубчику, зараз же йому сказали, як тільки він приїде? Га? Добре? Скажете?
— Скажу-у…
Вартовий знову тягуче, зо стогоном позіхнув, очевидно, нічого не чуючи й страшенно хочучи спати.
Доктор сам одчинив двері камери. Світло лямпочки, що висіла в кутку на цвяшку, впало на брудну солому й ледве освітило під стіною темну постать і бліде, гарне лице з великими, надзвичайно блискучими очима. Потім вартовий зачинив двері, й доктор упірнув в густу, задушливу темноту. Помацки, тримаючись руками за стіни, він дійшов до свого місця й безсило сів.
Панна Ольга заворушилась, почала вовтузитися з хусткою, ввесь час штовхаючи доктора ліктем у бік і не помічаючи того.
— Ну, я йду, докторе! — несподівано й якось дзвінко прозвучав у тьмі її голос, і чути було, як вона почала вставати на ноги.
Доктор поклав на витягнену по соломі руку голову і мляво сказав у підлогу:
— Не спішіть: Єрємєєва нема.
— Як нема?! А де ж він?
— Пости поїхав перевіряти. Буде тільки о дванадцятій. Так, як і казав.
Панна Ольга помалу зсунулась назад і сіла знову.
— О, проклятий!! — раптом вибухло від неї з таким одчаєм, що доктор навіть здивувався: чого ж така розпука, прийде ще, встигнеться ще божевілля з ножичком.
— Котра ж тепер година? Ви подивились?
— Забув. Зараз.
Доктор узяв у руку годинника, потім запалив сірника.
— Чверть на десяту.
— О, Господи!! Ще ж три години!
Так, вони мали ще три години життя. Для неї це одчай, а для нього… Через три години вони поїдуть на той бік. Тепер уже й він напевне поїде з нею. Поїде. Єремєев не повірить. Не повірить ні за що. Уб’ють, отут, на цій соломі. Через три години вб’ють.
В роті знову з’явився терпкий, гидкий смак металю й ніби через це гнітюча, задушлива, млісна туга навалилась на плечі. Доктор ліг зовсім на землю й мертво пустив обидві руки.
Нехай ідуть і вбивають, усе одно.
Панна Ольга теж лягла, знову штовхнувши його в спину. Видно, незручно було, бо підвелася, з чимось пововтузилась і знову лягла, ще раз штовхнувши в ногу. І зараз же збоку десь почувся її тихий голос:
— Тут страшенно з-під підлоги дме.
Ну, й нехай собі дме. Хіба їй не все одно: чи дме, чи гріє, зручно, чи незручно. Лежала б тихо, коли лягла, та не штовхала б чоловіка ногами.
А він же міг би завтра жити. І завтра, позавтра, і ще довго-довго! Ах, тільки б жити, тільки б не мати цього жахливого чаду, цієї страшної, тоскної, млісної, мертвячої туги. Все, що хоч: цілувати їм руки, ноги, ввесь вік лежати отут на цій соломі, не бачити світу, — тільки не помирати!
Доктор припав головою до соломи й затрусив нею. Все в ньому з жахливою огидою, зо звірячим, лютим, виючим протестом одсахувалось, одтріпувалось од смерти. Ні за що! Ні за що! Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливости почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сором, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж — мізерні, мінливі, скороминущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя. Нема життя й нема нічого: ні чести, ні сорому, ні чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні болів, ні цієї милої, дорогої, найлюбішої, смердючої, загидженої соломи, нічого!
А ця не розуміла того. От вона лежала собі й уперто гострила свою ненависть. Вона розкладала вогонь жертівника, на який покладе й його, доктора, в ім’я своєї ненависти й чести. А спробуй сказати їй, що вона в ім’я вищої чести, в імя врятування життя другої людини, повинна піти й оддати свою честь, — що вона на те відповість?
О, ні, цього їй і натяком не можна казати. Бо вона догадається, спалахне, стрепенеться й тоді вже ні за що не допустить, щоб піти до Єрємєєва. Вона вистрибне наперед і знищить усяку можливість урятування. Так нехай же краще стрибає потім. Нехай боронить свою честь, а він боронитиме свою.
Єрємєєв мусить повірити, проклятий! Коли ж на те вже піде, то доктор зможе дати йому найвірніший доказ своєї щирости. О, він нічого не скаже йому про її наміри, — він не знає, хто вона, що вона, він тільки знає, що в неї в кишені є ножик і більше нічого. Поганенький собі ножичок, старий, тупий, але хто його зна, що в одчаю може навіть од ножичка статися.
А вона все ще не могла примоститися: совалась по соломі, крутилася з боку на бік, здається, сідала, потім знову лягала.
— Ви не спите, докторе?
Дійсно, ця дівчина мала його за якесь нечутливе опудало.
— Ні. А що?
— Я так. Вам не холодно?
— Ні.
— Тут страшенно дме. І, здається, миші бігають. Так, так, у ґрандотелі на тім боці, може, трошки тепліше й не бігають миші, але це є ґрандотель інший.
— Що ви мовчите, докторе?
— Що ж я маю говорити?
Вона знову сіла й довго вовтузилась у темноті, закутуючись, чи вмощуючись. Іноді щось шепотіла про себе, — очевидно, прокляття кацапові.
У сінях же було вже зовсім тихо, — полягали спати. За віконцем невгамовно гасав вітер і тоскно шелестів соломою в розбитих шибках. Часом чиїсь важкі повільні кроки чулись за стіною, — то ходив вартовий попід вікном камери. Справді, бігали миші, дрібно-дрібно шелестячи соломою. З-під низу тягло вогким холодом.
Доктор скрутився бубликом і щільніше закутав ноги. Надха стала менша. Коти на плечах знову попустили кігті. Так, так, він не віддасть свого життя за примхи якоїсь дівчини. Не віддасть! Це тільки в мелодрамах на сцені таке дурне геройство ефектне, а тут, у цій конурі, в цьому жаху — тільки смішне.
— Вибачте, докторе. Мені дуже холодно. Я не знаю, що таке. Дозволите мені лягти ближче до вас?
— О, прошу.
Вона пересунулась до нього, ввесь час обмацуючи руками його ноги, спину, плечі. Доктор по цих руках почував, як вона вся трусилася, дрібно-дрібно, зовсім так, як трусило його. Коли б не знати, яка вона, то можна було б подумати, що й на неї діяла майбутня подорож “на той бік”.
— Лягайте спиною до стіни, так тепліше буде… — порадив він.
— Добре. Спасибі. Я не знаю просто, що таке зо мною…
І голос був змерзлий, дреньчав од холоду.
— А, може б, ви згодились, докторе… Вибачте, будь ласка, що я вас увесь час турбую…
— Прошу, прошу. Що таке?
— Може б, ми так зробили: я простелю своє пальто, щоб не дуло з-під низу, а вкриємось вашим пальтом. Може, так буде тепліше… Коли вам це, розуміється…
— Прошу, прошу. Дуже добре. Зараз.
Властиво, в цьому нічого доброго не було, бо одним пальтом обом укритися неможливо, — значить, докторові доводилось мерзнути. Ну, нехай.
Натикаючись у тьмі одне на одного, плутаючись у її пальті, яке ніяк не можна було розстелити як-слід, нарешті сяк-так примостилися. Доктор скинув своє пальто, а вона склала свою хустку, як подушку, й поклала на край розстеленого пальта. Потім вони лягли, укрившись докторовим пальтом, — вона лицем до стіни, а він лицем до її спини. Вона вся дрібно трусилась, коцюрбила ноги, щільно тулилась до доктора всім тілом і насувала на себе майже все пальто. Але, насуваючи, все питала:
— Я не забрала всього пальта? Вам не холодно?
Докторові дуло в спину, в ноги й у плечі. Він увесь час мусів вишукувати кінчики пальта й підгортати їх під себе.
Це все не було зручно, його руки мимоволі торкались її тіла без корсета, і те, що без корсета, особливо було неприємне. Та ще від шиї тепло, густо пахло молодим, жіночим тілом, і пухнясте волосся ввесь час лоскотало то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все тісніше тулились до його зігнутих ніг, вона, могла б, уся влізти в нього.
Але потроху перестала труситись.
Через годину-півтори має приїхати Єрємєєв. Це буде зразу чути. Тоді доктор устане і знову попроситься вийти. І хай буде, як буде. І буде жити земля, вітер, люди; не буде душити плечі; не буде тоскно, страшно вити щось темне й дике в душі…
* * *
Але вона все не могла заспокоїтись і тихо лежати. То зідхала й починала зненацька знову труситись; то якось уся занадто непорушне мертво затихала; то вмить, неначе риба, скидалась усім тілом, неспокійно тягла на себе пальто, насувалась на доктора, совала ногами.
І раптом стала гарячкове щось шукати на собі, ввесь час штовхаючи доктора ліктями у груди. Потім стала мацати руками побіля себе, розкриваючи й себе й доктора. В усьому тілі її почувався страшенний неспокій. Ага, мабуть, загубила свій дурний ножик.
— Що там таке. Ольго Іванівно?
— Нічого! Вибачте.
— Може, ножик загубили?
— Ні. Ах, Господи!… Ради Бога, докторе, голубчику, запаліть сірника. Простіть, будь ласка…
Вона вже скинула з себе пальто, стала на коліна й шарила руками скрізь, навіть попід доктором.
Сірничків лишалось дуже мало, але що робити, — доктор засвітив одного: що ж воно там таке в неї?
Панна Ольга швидко стала крутити головою на всі боки, стоячи навколішки, потім підняла своє пальто і струснула його.
— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це вона могла?!…
— Та що таке, Ольго Іванівно?
Сірник догорів і скрутився в пальцях, їй, видно, не хотілось говорити. Та що таке дороге вона могла загубити, що такий страх і одчай стрибали їй на лиці? Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче могло тут бути?
— Ради Бога, докторе, засвітіть ще одного, може, вона там. Я вас благаю! І посвітіть туди далі, де я раніше лежала.
— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може, удвох швидше знайдемо.
— Ну, це…
