Вона зупинилась і в темноті чути було її трудне дихання.
— Це — ґумова підошва! Докторові стало тропіки моторошно.
— Ґумова підошва?! Яка підошва?! Чи не сталося вже щонебудь з нею?
— Ну, моя підошва. Од черевика.
Та що за чорт такий?! Та коли вона не хвора, то хіба ж можна отаке піднімати через якусь паршиву ґумову підошву від черевика?!
— Чекайте, Ольго Іванівно, я не розумію…
— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть іще одного сірника! Що, вам шкода?
— Розуміється, шкода. В мене штуки чотири зосталось. Я мушу їх лишити для чогонебудь більш важливого. Ми в такому становищі, що… Та навіщо вам ота підошва?
Людина має через дві години померти, а шукає якусь підошву.
— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну, голубчику, ще одного!
В голосі був такий одчай і благання, що доктор знизав у темноті плечима й засвітив іще одного сірника, — нехай пропадає й цей.
Панна Ольга швидко поповзла рачки туди, де раніш лежала й хапливо почала шукати руками й очима по брудній, злиплій од нечистот соломі. Коли сірник уже догоряв, вона раптом стрибнула до стіни й схопила з-під неї плескуватий, сірий, овальний шматочок, завбільшки з дитячу долоню.
— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши очима, скрикнула вона й показала докторові підошву.
Сірник погас, але в очах докторові ще сяяли її великі, сині, щасливі очі й розкудовчене пухнасте волосся над чолом.
Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім тихо. Так тихо, що доктор навмисне потрохи стягав із неї пальто: може, від холоду заворушиться. Ні, їй уже й холодно не було. Замерла вона там зо своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна підошва?!
— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я, здається, все пальто з вас істяг.
— Ні, нічого. Дякую. Голос тихий-тихий.
— Котра може бути година, докторе?
— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше. Панна Ольга раптом уся зщулилась і несподівано почала дрібно-дрібно труситись.
— Що, вам холодно?
— Так… Не знаю… Трохи…
Очевидно, вже цілком несвідомо стягла на себе все пальто, підгорнулась уся під доктора, зігнулась, зібралась у маленьку тремку грудочку. І знову раптово якось затихала, якийсь час лежала, як мертва, і потім одразу починала ще дужче труситись, щулитись, горнутись.
Умить, як задихнувшись, рвучко скинула з себе пальто й сіла. Вона дихала так трудно й часто, неначе їй стало надзвичайно душно під пальтом.
— Що вам, Ольго Іванівно?
Щось із нею діялось. Чи не збиралась вона, не діждавшись Єремєєва, бігти з ножичком на червоноармійців? Від неї й цього можна було сподіватись.
Вона не відповіла й знову лягла. Але вже не так, як раніш, а горілиць, витягши руки й ноги й лежучи так непорушно. Іноді її починало трусити, але вона не тягла на себе пальта. Доктор прикрив її. Вона рухнулась. У кутку тоненько, сердито й верескливо запищала миша.
У дверях промінястою зіркою тягся у тьму хатини клаптик світла з сіней.
Раптом від панни Ольги тихо зачулось:
— Я маю до вас прохання, докторе. Доктор, одразу насторожившись, так само тихо відповів:
— Слухаю.
Він уже не дивувався з цієї дівчини. Прохання, так прохання.
Вона довго лежала мовчки й не рухаючись, немов забула. Разів зо два трудно, глибоко зідхнула.
— Я слухаю, Ольго Іванівно.
Вона заворушилася, сіла, потім знову лягла, але тепер, здається, інакше: лицем до доктора, головою вниз, безсило пустивши руку спочатку докторові на груди, потім на землю, її злегка потрушувало. Доктор із досадою прикрив її, — лежала б уже тихо, нарешті.
— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так мені й треба, — глухо, з землі сказала вона і рвучко скинула з себе пальто.
Оце вже було знову щось нове.
— В чому річ, Ольго Іванівно?
Вона мовчала, тільки чути було її трудне дихання внизу коло самої соломи та легке потрушування всього тіла.
— Я маю до вас прохання, — раптом ізнову сказала вона придушеним голосом, очевидно, забувши вже, що раз сказала ту саму фразу.
— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго Іванівно…
— Ну, не знаю. Може, після цього ви… вже не захочете… Ну, все одно! Я вас прошу…
Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!
—… я вас прошу передати… підошву мойому нареченому.
Знову підошва. І наречений. Передати підошву нареченому. Серйозно, чи не захворіла вона від усього цього?!
— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж… ви ж самі розумієте, що це неможливо, бо мене…
— Вони вас сьогодні випустять, і ви поїдете далі.
— Чекайте, Ольго Іванівно… Ви ж самі знаєте…
— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він — студент київського університету. Служить у першому полку Січових Стрільців. Микола Христофорович Зайченко.
Говорила досить зв’язно, розумно, тихо й майже зовсім спокійно.
— Ви йому передасте цю підошву. Він мені приробляв їх. Одну я загубила. Це все, що я маю від нього. Ви йому передасте її й скажете…
Вона замовкла й раптом тонко, чудно скрикнувши, гірко, болюче заридала.
Доктор увесь похолов і чогось ізлякався.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно!…
— Ні, ні, не торкайтесь до мене, я — підла, я — мерзенна, — гидка!
— Та що таке?! Та чого?! Ольго Іванівно!
Але він уже й сам починав розуміти, що таке; почав розуміти й це тремтіння, і непокій, і затихання, і всю чудну поведінку. Все таке знайоме йому!
— Ольго Іванівно, послухайте…
Що він хотів їй сказати, він і сам не знав. Але вона не хотіла його слухати. Вона слухала себе: вона — підла, вона — мерзенна, вона… — безсила; гидко, незрозуміле, жахно безсила.
— Я не підведу руки. Ви інша річ, ви — сильний, ви прожили багато, ви… А я… Я не знаю, що зо мною. Мені так люто-холодно, докторе! Мені так тоскно, мені так безумно, так смертельно тоскно.
Доктор раптом почув, як у серце прожогом з несподіваною силою ударила якась гаряча болюча хвиля, і все тіло стало дивно наливатися пекучим, дзвенячим жалем. Не стало Наяди, не стало Шарлоти Корде, не стало фанатичної дівчини. Тут коло нього лежала рідна-рідна йому істота, така самотня разом із ним, така упокорена, розчавлена, така засуджена на розп’яття.
— Ольго Іванівно! Голубко! Дорога! Чекайте…
Він схилився до неї, обняв за тремкі від ридання плечі, гладив її руки, цілував її пальто, її волосся, говорив щось дурне, гаряче, непотрібне й чудодійно-цілюще й самоцілюще. Вона теж щось говорила, відпихала, горнулась, хапала за руки. І дивне диво: він почував, що грудям стало надзвичайно легко, просторо, солодко-гаряче, буйно-неспокійно.
Доктор сильно, хижо схопився на ноги.
Що зробити?! Що зробити?!
Він не міг стояти на місці: гаряче, пекуче, рвучке роздирало груди, як лапами, він мусів ходити, швидко-швидко ходити. І він робив два кроки у тьмі, вертався назад, тупцював на місці. Що зробити?! Не можна ж, не можна так покірно, так страшно скоритися, так оддати її…
Піти до Єрємєєва і сказати: “Я — буржуй, поміщик, експлуататор, паразит на народньому тілі; я — злочинець, я — мерзотник, розстрілюйте мене; але вона — проста сільська дівчина, її не чіпайте, вона — ваша”. Ну, то що з того? Вони його вб’ють, а її все ж таки замучать, загризуть.
Підкупити вартового? Дати йому зашиті в кашкеті нещасні гроші? Але чи піде ж на це вартовий? Єрємєєв їх усіх підкупив уже давно й найдорожче своєю каторгою, своїми рубцями від ран, своєю лютою, непереможною ні для якої сили ненавистю. Це — один із тих провідників сірих мас, яких сама природа ставить за начальників, як у гуртах буйволів найдужчого й найлютішого.
Але що ж, що зробити?! Невже ж так, як ті поляки, дозволити себе витягти, поставити, погнати, вбити?! І не вгризтися зубами в ті руки, що вбиватимуть?! Та вже краще вискочити самим на них, схопити, видерти рушницю в них, стріляти, колоти, бити, вбити самому її, а потім нехай вони стріляють, убивають його зразу, в боротьбі, в бою!
Панна Ольга затихла, тільки часом чути було, як дрібно-дрібно шелестіла коло неї солома у тьмі, наче миша швидко-швидко гризла її там.
Доктор підійшов до дверей, простуючи на зірку світла в щілині. І вмить як схоплений за горло незримою рукою, здрігнувся, заціпенів на місці, потім зразу прудко повернувся і, простягши у тьмі руки перед собою, нахиливши їх донизу, хапливо пішов до свого місця. Намацавши панну Ольгу, він присів біля неї й нахилився близько-близько до голови їй.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно! Вона ворухнулась і хотіла підвестися.
— Ні, ні, лежіть. Слухайте. Тільки ради Бога, не хвилюйтесь. Ми, здається, можемо… Ні, ні, я зараз! Лежіть. Я зараз!
Він знову схопився й підбіг до дверей із витягненими руками. Обережно на помацки знайшовши клямку, заціпивши щелепи, він придержав її пальцем і легко-легко наліг на двері. Вони піддались і тихесенько, жалібно рипнули. Доктор замер, постояв, послухав і тоді тихо, крадучись, вернувся назад.
— Де ви? Сидіть, сидіть. Простягніть мені руку.
— Що там, докторе? Що таке?!
Доктор, тремтячи всім тілом, але зовсім іншим тремтінням, обняв панну Ольгу за плечі й зовсім-зовсім до самого вуха приклав свої губи.
— Слухайте: ми, здається, можемо втекти. Ради Бога, голубко, тихо, не хвилюйтесь. Двері не замкнені. Розумієте? Вартовий спить. Рушниця стоїть у кутку. Я це бачив. Тихо, тихо, Ольго Іванівно! Стоїть у кутку. Тихенько відчинити двері, схопити рушницю. Убить вартового. І тікати. Все-одно. Хай убивають у бою. Я з рушницею ззаду. Ви біжіть у яр. Зразу, як вийти з сіней…
Панна Ольга швидко сіла й закрутила головою.
— Ні, ні, ні! Ні за що! З якої речі? Ні за що! Доктор сильно надушив її згори рукою на плечі.
— Тш! Ради Бога!
Панна Ольга принизила голос до тремкого, гарячого шепоту, але не перестала крутити головою. Ні, вона ні за що не могла на це згодитися. З якої речі він мав платити за неї своїм життям? Їй треба рятувати його, бо через неї він тут опинився, а не йому її.
Доктор ще дужче здушив другою рукою її за руку й суворо дихнув у вухо їй:
— Ольго Іванівно! Я вам забороняю говорити більше! Чуєте? Прошу слухати й робити все, що я кажу! Як вийти з сіней, зараз же треба бігти наліво. Чуєте? Наліво! Там низенький тинок. Перелізти. Бігти зараз же до яру. Там сховатись. Коли мене не буде, не зупинятись, бігти. Чуєте? Ні слова! Вставайте. Тільки тихо! Візьміть з собою хустку. Одягніть пальто! Як важко буде, можна скинути. Дивіться ж: зразу вліво з сіней. Одягайте пальто!
Панна Ольга уже мовчки, покірно витягла з-під себе пальто й, хапаючись, одягла. Доктор підійшов до дверей і приклав до них вухо. Здовж причілка з’явилась іще одна тонюсенька смужка світла від трохи надчинених дверей. Хропоту не чулось. Значить, не спить! Ну, що ж, зразу вб’ють, і більше нічого…
Але чи раптово відчиняти двері, чи помалу? А, може, спить, не хропучи? Хіба конче кожний салдат мусить хропти?
Панна Ольга підійшла, намацала доктора тремкими пальцями і стала близько біля нього, ждучи його наказів. Він прошепотів їй у вухо:
— Стійте тут, не виходьте за мною, поки я не скажу.
І зараз же, передихнувши всіма грудьми, тихенько взявся за клямку. Тільки б не рипіли прокляті двері! Він, сильно заціпивши щелепи, злегка напнув коліном і плечем. Двері протяжко, тоненько пискнули й одчинились пальців на три. У щілину війнуло теплим духом нафти з лямпи й махорки. На лаві видно було дві ноги в величезних жовтих чоботях, заляпаних болотом. Вони лежали непорушно, прикриті полами сірої шинелі. Кутка ще не видко було.
Доктор трошки більше відхилив двері. Вони знову пискнули, — густіше й протяжніше. В кутку жовто-металічно блиснули грані багнета.
Ноги не рухнулись. Тепер видно було одну руку на животі. Вартовий спав горілиць.
Доктор простяг руку в куток, не зводячи очей із непорушних чобіт. От вони зараз скинуться догори, злетять на землю, зчиниться крик.
Пальці доктора намацали обточене, кругле дерево рушниці й холодну крицю дула. Обхопивши їх міцно, докторова рука, обережно, помалу, боячись за щонебудь зачепити, потягла рушницю до себе в щілину дверей. А очі все так само невідривне слідкували за ногами в жовтих, величезних чоботях.
Є! Рушниця в камері!
