Панна Ольга, вся дрібно-дрібно тремтячи, але тепер також іншим тремтінням, не вдержалась і погладила рушницю, як собачку, рукою. Доктор зробив їй знак пальцем і, нахилившись до лиця їй, прошепотів у самий рот:
— Спробую погасить наперед лямпу. Тоді біжіть. Вона хитнула головою. Очі з-під хустки блищали жовто-синім блиском і були поширені, дико-напружені.
Доктор тихенько, судорожне напруженими пальцями одвів завертку рушниці й перевірив: набита. Тоді, тримаючи рушницю у правій руці, лівою тихесенько й широко розчинив двері.
Вартовий спав, накривши лице картузом і піднявши комір шинелі. Одна рука лежала на животі, друга долонею догори звісилася з лави, наче він вередливо, ліниво прохав чогось.
Щоб пройти між дверима й лавою, треба було зовсім одчинити двері. Доктор обережно штовхнув їх. Вони раптом хрипким басом заревли, потім несподівано мотнулись і з грюкотом ударились об стіну.
Доктор завмер і машинально прудко навів рушницю на вартового. Той ворухнувся, потім умить скинув шапку з лиця й сів на лаві.
— Ти що?! Чого?! — з сонним переляком і непорозумінням хрипнув він, побачивши доктора.
Докторові війнуло жахом од того, що він мав зробити.
Але якась сила поза його волею сильно, владно штовхнула в руки, руки самі хапливо піднесли рушницю до плеча, націлились і потягли за курок.
Вартовий схопився вже на ноги, але в цей мент вибухнув стріл і салдат упав назад, вигнувшись головою і спиною так, як роблять акробати, досягаючи головою землі.
Доктор озирнувся до панни Ольги й люто прошепотів їй:
— Біжіть!!
Вона чорним вихром вилетіла в сіни й кинулась до дверей, перестрибнувши через широко розкинені ноги вартового. Доктор прожогом теж метнувся до дверей, одчинив їх і в той же мент задув у кутку лямпочку. Потім знову взяв рушницю на приціл і вистрілив, — раз, другий, третій, одночасно дико, несамовито кричачи:
— Німці!! Гайдамаки!! А—а—а! Товариші, спасайся! Німці! Німці! А—а! О—о! Рятуйте!!
Він то кричав і стріляв у сінях, то моментально повертав рушницю на двір, міняв голос, бив ногою в сінешні двері.
В хаті зразу ж, од першого вистрілу, зачулися крики, шамотня, хтось хотів вибігти в сіни, але, злякавшись, мабуть, зараз же з грюкотом, з жахом зачинив двері. Десь по той бік хати вистрілило теж і закричало. Дзвякнули розбиті шибки. Вистріли залунали через вікна.
— Товариші, тікай! Німці обійшли! Німці! Тікайте! А—а! А—а!
Набоїв уже не було. Доктор кинув рушницю й перескочив через тин. Його зараз же вхопила чиясь рука й голос панни Ольги стрибнув на нього:
— Я тут!
— Біжімо! Швидше! Беріть мене за руку!
А позаду крики і стрілянина розгорялись, як скирта сухої соломи, в яку кинено сірник. Вистріли тріскотіли безладно, сліпо, моторошно в густій, чорній тьмі ночі. Коні ржали, собаки гавкали, часто, перелякано; деякі вили.
Доктор і панна Ольга, міцно вхопившися за руки, не озираючись, бігли просто перед себе. Навкруги нічого не видно було, — ні вгорі, ні під ногами, чорно скрізь. Але все-одно: хоч би там пекло чорніло, так само бігли б у нього, не зупиняючись.
Вітер розпинав перед ними густу, тугу сітку, бив у лиця, рвав одежу, свистів у вухах. Під ноги підкочувались м’які грудки, ямки, рівчаки. Панна Ольга щохвилини спотикалась, хапалась руками за доктора, він підхоплював її, і вони знову скажено бігли вперед.
А позаду стрілянина не вгавала, тільки ставала все глухіша, все тьмяніша.
Мабуть, починався вже яр, — любий, чудесний яр! — бо земля під ногами стала якась похила.
— Будемо бігти горбом яру, їм трудно тут на конях.
— Чекайте, докторе!
Панна Ольга зупинилась, нахилилась і підібрала догори пальто та сукню. Ледве забіліла білизна на ногах (зовсім так, як та, графиня!).
Тоді доктор теж підняв пальто, і вони знову погнали далі, вже не держачись за руки. Часте, гаряче дихання дряпало груди й горло, в боку в доктора стало боліти, піт виступав під кашкетом, і лице пашіло вогнем. Але яке щастя, що кололо в боку, що дряпало горло, що дихати було трудно! Ще більш хай болить, дряпає, коле!
Раптом ноги доктора не почули під собою ґрунту, пацнули в повітрі, й він упав лицем кудись униз. На нього зараз же звалилась панна Ольга, боляче вдаривши чимось у око. То був невеличкий, милий, дорогий собі рівчак. А від хуторів радісно, в захопленні, у щасті, тріскотіли далекі-далекі вистріли!
* * *
Ну, сил фізичних більше не було. Годі. Спочити. Дихання навіть переривається, слова вимовити не можна.
Навкруги було так само чорно, — можна було з таким самим успіхом іти з заплющеними очима. Куди ж тут шукати їх?
Звідкись тягло вогкістю й болотом. Поле, небо й повітря мовчали, — затаївши духа й густою чорною тишею покриваючи дві людські, ні, не людські, а хижі, звірячі, насторожені істоти. І в цій тиші тільки човгало два часті, сухі, ритмічні дихання.
Ну, здається, навіть закурити можна, прикривши світло сірника полою. Та й на годинника подивитись.
— Ого, пів на третю, Ольга Іванівно! Дуже змучились? Можете далі йти?
Панна Ольга моментально схопилась.
— О, скільки хочете!
І знову спотикалися, грузди в ріллях, падали в рівчаки, ями, лізли рачки. Часом зупинялись і чуйно слухали вухами, ротом, нюхом, кожною порою густу, вогку тишу ночі.
Аж ось угорі над головами став проступатись чорносірий попіл.
— Незабаром світатиме… — прошепотів доктор.
Панна Ольга нічого не сказала, — вона трудно, хрипло дихала й усе частіше та частіше плуталась у пальті та спотикалась.
— Може, спочинемо, Ольго Іванівно?
— Ні, ні, будемо йти!
Іти, бігти, повзти, витягати з себе останні краплі сил, тільки далі, далі в глиб цієї прекрасної тьми.
Попіл угорі став сіріти, яснішати. Стало вже видко самих себе, свої темні постаті. Сірий попіл почав непомітно, але нестримно сипатись у повітря, вниз, укриваючи все сірим туманом. Виступили важкі, темні латки хмар угорі. Почав насівати дощик холодним, колючим порохом.
Доктор усе частіше зупинявся й, нахилившись та водячи головою в різні боки, пильно придивлявся. (Тільки занадто щось подовгу придивлявся, зиркаючи часом на панну Ольгу). А вона покірно, змучено стояла, важко дихала і тримала руку на серці.
От уже зовсім посіріло. З-під хустки видніли великі, широкі, темносині, напружені очі. Ніс, щоки, навіть уста були жовтяво-сірі.
Раптом доктор зупинився.
— Постривайте. Десь гавкають собаки. Любі, дорогі собаки: свої, чи ворожі?
— Здається, село там, за горбом. Ходімте.
Дійсно, хутко в сіре небо почав виповзати з-за горба млин. Ось крила, дах, двері з ґаночком. За ним брудні плями хат у темно-попелястій зелені.
— В село не треба йти. Невідомо, хто там. Сховаємось під млином.
Панна Ольга покірно, мовчки, тримаючи руку все коло серця, і на це пристала.
Крадучись і ховаючись за млином, підібрались до нього й залізли між каміння. Тут було зовсім сухо й затишно. Тільки дуже протягало вітром. Та річ не в тому, а який вітер: свій, чи ворожий? Чий млин: ворожий, чи свій?
Умостилися так, щоб їх не видко було нікому, а надто з дороги, що пролягала зараз же коло самого млина, але щоб самим усе бачити.
Хто знає, куди вони придибали. А що, як блукали всю цю страшну, чорну ніч довкола того самого села й, може, самі знову прийшли в руки Єрємєєву?
Панна Ольга сиділа з заплющеними очима, не маючи сили закрити ноги в малесеньких, облиплих болотом черевичках. Лице, руки, все пальто були вимазані землею, що почала висихати й сіріти шкуринкою по краях.
Доктор сів так, щоб затулити її собою від вітру. Курити хотілося смертельно, але не було вже ні одного сірника. Хутко буде доба, як вони останній раз їли. Це — трудно.
Очі й лице в доктора пашіли, горіли, в горлі сухо дерло. По тілі, особливо у спітнілих місцях, пробігали холодні, пронизуваті дрижаки.
Доктор обережно, хижо витяг шию з-за каміння і швидко, по-звірячому почав нишпорити очима. Крізь дрібний і густий серпанок дощу, як за дротяною сіткою, вже виразно випиналися контури хат. Але яких же, яких: своїх, чи ворожих?!
Раптом щось глухо загомоніло збоку. Докторові не видко було. Він трохи виліз і глянув у бік гомону. По дорозі від села їхала група людей верхи. Над постатями людей стирчали якісь гострі палички.
— Ольго Іванівно: якісь військові! Сховайте ноги. Не ворушіться.
Панна Ольга ожила: зщулилась, згорнулась, прилипла, голубка, до каміння. Доктор сів щільно коло неї й скинув кашкета, — щоб не випинався, як доктор дивитиметься на дорогу.
Зачувся голосний, хрипкий сміх багатьох голосів.
Так; це — червоноармійці! Нема ніякого сумніву.
— Де ножик, що я вам дав? Швидше дайте сюди! Панна Ольга хапливо стала шукати. Ах, Господи, копається! Мабуть, загубила, викинула, забула?
А, ні, є! Ну, вони їх живими не візьмуть. Вони їх візьмуть мертвими або такими, що не чутимуть і не бачитимуть їхньої мерзотної радісної люті.
З мовчазним гарчанням усередині доктора ощетинилась чужа, темна істота, стала на задні лапи й наготовилась до лютого останнього бою. Ідіть, прокляті, беріть, спробуйте!
Панна Ольга побожно, покірно, поглядала на доктора. Вона не сміла заговорити до нього. Вона тільки ловила кожний рух його очей, уст, і готова була сліпо, моментально виконувати всякий наказ його. Гризти їх? Готова. Впасти й лежати непорушно? Добре. Підставити йому груди, горло, очі під його розчинений, скажено затиснутий у руці ножик? Згідна. Він знає, він — сильний, могутній, він є владика, в нього очі, страшні очі й на руках шнурами напнулись чоловічі сині жили.
Гомін усе ближче та ближче. Чути вже м’який, повільний тупіт копит і подзьвякування чогось металічного. Буботіння розмови. Шелест дощу.
Доктор скоса повів очима від себе до дороги: чи не видко звідти його ніг.
Зовсім близько. Мабуть, біля самого млина їдуть. Чвакають копита.
Доктор почекав і ледве-ледве ворухнувся, витягаючи голову, як гадюка, з-за каменя.
“Вони” вже минали млин. Круглі, ситі клуби коней м’яко, ритмічно й кругле похитувались, як у манерних панночок зади. У такт їм хитались голови й рушниці вершників.
Але що то?! Каски?! Чорні, круглі, блискучі, з ремінцями через усю щоку?! Німецькі, прекрасні, чудові, любі, святі каски!
Доктор увесь шарпнувся вперед. Панна Ольга злякано й машинально кинулась за ним.
Але він зараз же зупинився, повернувся на мент до панни Ольги й очима, що сяяли, бризкали, кинув їй у лице:
— Каски!!
І знову шарпнувся всім тілом наперед, ловлячи очима милих, ситих, круглоклубих коней, мокрі, блискучі каски.
— Німці?! — шепотом скрикнула панна Ольга. — Німці?!
І сильно, боляче вп’ялася тонкими пальцями вище ліктя доктора.
— Біжімо до них! Вилізайте, докторе! Вилізайте! Але доктор тихенько відвів її рукою назад.
— Тихо. Сидіть і не руштесь. Це — німці. Але, будь ласка, мовчіть. Нехай собі їдуть. Німці нам можуть бути такими ж ворогами, як і ті. Це треба інакше. Тепер ми можемо самі себе рятувати. Тепер…
— Докторе! Дома!!
І раптом молоді, швидкі, вимазані болотом, прекрасні, ніжно-сильні руки міцно впали круг шиї доктора і притягли його лице до м’яких, гарячих, зашерхлих уст. Вона скажено, несамовито цілувала його в ніс, у вуса, в колючу стерню на щоках, у паршивий, мокрий кашкет.
Солодко й тепло війнуло з-під хустки духом молодого, жіночого тіла. І чи від цього, чи від сильних рук на шиї, чи від почування гнучкого, теплого тіла без корсета, чи від гарячих, пришерхлих уст, чи від чогось іншого, але докторові в душі щось хльоснуло в долоні, стьобнуло батогом, ухнуло, скрикнуло й буйно замахало по всіх жилах червоною хусткою.
— А дощ! А дощ! Господи, докторе, який милий, чудесний дощ! Докторе, я хочу їсти! Докторе, у вас увесь ніс у болоті!
А в неї вся щока.
Це тоді, як вони впали в рівчак і бабрались там, у тому милому, незабутньому, єдиному на світі рівчаку, хай він собі там живе, хай розвивається, хай стане цілим яром!
— Мені холодно, докторе! Ми швидко підемо звідси? Їй було холодно! Господи, розуміється, холодно, адже вітер так дме.
Доктор, хапаючись скинув своє пальто й накрив її.
— Ні, ні, я не хочу, ви ж замерзнете.
— Мені дайте вашу хустку. Я сяду біля вас, і мені буде тепло. Навіть без хустки буде тепло.
Він би сказав, що навіть душно було б йому біля неї, коли б…
Вона скинула й дала йому свою теплу, запашну, проняту духом її тіла хустку. А сама лягла йому головою на коліна, згорнулась, умостилась і прошепотіла:
— А тепер укрийте мене. Я буду спати. Страшенно спати хочу, докторе. Можна? А коли можна буде йти, ви мене збудите. Можна? Ох, мій дорогий, любий докторе, я вас поцілую в ваше коліно!
І вона поцілувала його в брудне, замазане болотом, мокре коліно.
Він побожно, зворушено накрив її своїм пальтом.
— Щільніше, щільніше! Трошки ще, від спини. От так. Дякую.
Наяда лягала спати. Вернулась Наяда і мостилась на його коліні, під його пальтом спочинути. Голова її вишукувала на його нозі найзручніше місце, знайшла й затихла.
Хустка її лежала в доктора на плечах і на грудях, від неї тепло, хвилююче пахло, а вітер пронизувате, люто гриз докторові спину, боки, ноги. Можна було б трохи краще прикритися хусткою, так на нозі ж спала Наяда, і не можна було рухатись.
Ніс у доктора посинів; очі горіли, сльозились; по спині й ногах прокочувались холодні, люті дрижаки. За млином лопотів, хлюпотів і злісно сичав дощ, а в душі, а в крові доктора з червоною хусткою в руці гасав владика всіх Наяд — Життя.
Доктор посміхався посинілим носом і губами, а в стільки раз уже вибиваний, потовчений келех із непорозуміло-радісним і тужним дзвоном спадала тиха, не вичитана ні в Канта ні в Епікура, нова краплина мудрости.
