Досить. Цілком правдоподібно. Ніякої сентиментальности, ніяких жалібних слів, благань, нічого. Розмовляти просто, коректно, з гідністю інтелігентних пролетарів. Балакати більше докторові, а панні мовчати. Капелюха безумовно скинути. Англійський костюм також. На голову — хустку, косинку, щось “демократичне”, на себе — простеньке пальто, кохтину, свитину.
— Ви, між іншим, тутешня, чи приїжджа? Можете добути це все?
— І тутешня, і приїжджа. Але ви не турбуйтесь: усе добуду й через годину буду на місці в повному параді.
Після того розійшлися на годину. Куди вона пішла, доктор не знав. Та й Бог з нею, навіщо йому знати, в якій саме морській печері Наяда прибирає той чи інший вигляд. Головне відомо: контакт був. А значить… Що значить?
Всю годину доктор проходив по бічних вулицях. Порожні, налякані, вони насторожено мовчали, ці вбогі вулички з біленькими будиночками в “палісадниках”, з покришеними, стародавніми, такими несучасними тротуарами. Ходив собі, розстібнувши двірницьке пальто, відсунувши кашкета на потилицю, як червоноармійський комісар, постукуючи ціпком по дерев’яних гниленьких тротуарах. Розуміється, був контакт! А значить… А значить, є щось у житті, що більше за саме життя?
Є ж воно в цих бідних владарів, які сотнями гинуть за щось більше, ніж їхнє маленьке життя?
А Наяда, здається, не дуже прихильна до цих владарів. Чи не з розколошканого панського гнізда вони вигнали цю пташку? Потрощили рояль, на якому вона випробовувала над панськими синками свою силу; пошматували її шовки, в яких так тепло, так зручно було викохуватись її силі; потрощили її вищість над ними; пошматували випещені втіхи, тонкі насолоди. Розігнали в темних, затишних парках тіні зідхаючих предків; сполохали тужний шепіт вивітрених статуй над могилами батьків. Самі статуї поперекидали, поодбивали їм носи і з глумом позакочували у ставки, в калюжі. Ах, вони поодбивали не тільки статуям носи! За що ж вона мала любити їх?
А контакт таки був! І ще буде. І ще закрутиться червоним, гарячим вихром кров, і тіло заниє солодкою, тягучою тугою. І востаннє помолодіє небо, земля; віки помолодшають, насунуться до душі, і стане все яснопрозорим, теплим, рідним і таким таємно-бажаним, як тільки бувало те в двадцять п’ять літ. Хіба за мент цього не можна віддати цей десяток років, що лишився йому, цю рештку старенького, недоношеного, такого дешевого тепер життя?
І знову в потовчений келех із веселим, загонистим дзвоном упала нова крапля мудрости: за можливість помолодити небо, землю й віки недоношена рештка життя — зовсім недорога плата.
Пташка з гніздечка вже ждала на доктора. Бідна Наяда: коротенька тепла кохтина на ваті, незграбна, пухла, з засмальцьованими кругами на грудях; молдаванський, жовтявого сітчатого полотна рушник на голові; сіренька, пом’ята спідниця.
— Ну, що? Тепер добре? Смішна я дуже?
Цим вона казала: “Ну, що? Така сама приваблива?”
Вона могла б і не питати. Навпаки, їй треба було більше на очі насунути молдаванського рушника, замотать у нього все лице, сховати морську синявість, пінну білявість, вечірню малиновість його, бо кожний комісарчик одразу впізнає під цією засмальцьованою покришкою сховану Наяду. І не треба так дивитись, як з-під дашка, з такою невинною й певною лукавістю, — яка ж сільська вчителька має такий королівський погляд?
Доктор Верходуб такої поради не дав, бо як можна порадити Наяді стати сільською вчителькою? Але за успіх справи певність його не збільшилась.
* * *
— Вибачте, товаришу, ви не знаєте, де можна взяти дозвіл на виїзд із міста?
Сіра, пожована безладним сном шинеля з ґранатами за поясом обвела очима пролетарське пальто й недбало хитнула головою кудись по вулиці.
— Там. У комітеті.
— Дякую, товаришу.
Шинеля, відвертаючись, перевела очі на жовтявий молдаванський рушничок. І вмить, як сприснута живою водою, шинеля здригнулась, ожила й розцвіла людською головою з здивованими, теплими, пильними очима.
— Вам у комітет? Так ето по цій самій вулиці. Просто оттак по цій вулиці! Там таке велике ізданіє.
— Дякую, товаришу, дякую.
— Оттак просто по цій самій вулиці, нікуди не звертать. Недалечко. Он там стоять люди купкою.
— Дякую, дякую!
— Там вивіска є!
Вона ще щось кричала наздогін, ця ожила шинеля, вона з охотою сама б їх одвела у комітет, за комітет, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба тій парі дивних, синіх очей.
В комітеті кишіло різномастим “пролетаріятом”. Бог його знає, чого йому треба було, але перед кожними дверима загуслою кашею стояли кашкети, хустки, шапки; вони гули густим гулом і ні за що не хотіли пропустити крізь себе ніяке стороннє тіло. Бідні колишні паркети Дворянського Зібрання перевернулись у підлогу третьої кляси пересильної станції; зашаровані чобітьми, закидані лушпинням насіння, недокурками, недогризками, вони загубили колишній свій строгий, урочистий блиск, — не до блиску, аби хоч цілі лишились. На стінах запорошеними чотирикутниками ясніли сліди портретів царів, генералів, предводителів дворянства, — колишніх владарів усякого земного блиску. По кутках також лисіли плями від ікон і лямпадок, від портретів владарів небесного блиску.
Гай, гай, колись тут усе трошки інакше виглядало! Швайцари й льокаї тоді стояли попід стінами, під портретами владарів, витягшись судорожним “равнєнієм” і їли начальство очима. А тепер, можливо, вони ж самі сиділи за отими столиками й “начальственно”, строго запитували колишніх владарів своїх:
— Чого? Як? Говоріть голоснєй.
І колишні владарі, оті принижені, обшарпані “пролетарі”, їли начальство боязкими очима й охоче, хапливо хитали головами, радіючи з усього, що не мало відношення до стєнки.
— Чого? Як? Справтеся в третій кімнаті!
Швайцари посилали своїх дворян із одної кімнати у другу, з другої у третю, четверту, п’яту. Правда, вони, може, й не одсилали б так багато, якби самі добре знали, куди саме треба відіслати. Але ж вони ще так мало звикли до відсилання інших із одної кімнати у другу! Вони вміло, охоче, сласно розтрощили всі кімнати всіх дворянських зібрань, вони догори завалили їх руїнами, але як дати дихнути серед руїн собі й усім недобиткам, це було трохи важче. І через те на місці їхніх найщиріших зусиль стояв такий безпорадний порох невміння й гамору, що аж у самих очі сльозились.
— Товариші, не тисніться так, ну вас к чортовій матері! Нема, кажу! Станьте в чергу! В чергу, кажу, станьте, а то враз станете до стєнки!
І товариші пересувались у другу купу, на другому кінці руїн, думаючи, що тут черга. А влада з папірцями в зашкарублих, зворушливо-незвиклих до таких тонких речей руках бігала з кімнат у кімнати, сердилась, хмурила брови й ховала одчай безпорадности за страшними пиками на адресу буржуяків.
— Не тисніться, говориться раз! Сказано, завтра на ранок усім буржуям явиться до комітету з своїми лопатами. Ну?
— Товаришу, дозвольте вас спитати: де можна взяти дозвіл на виїзд?
— Нікакіх виїздів! Завтра на ранок з лопатами до комітету!
І одна влада зникала за дверима, а друга вибігала з такими самими папірцями, з такою самою діловитістю, безпорадністю й лопатами.
Наяда, насунувши рушника на самі очі, заховавши лице в жовтяве, шорстке полотно його, ходила за доктором, проштовхувалася, продиралася крізь гущавину пролетарів і тримала хусточку в руці.
— Гм! Тут тільки про лопати знають. Більше нічого ніхто не може сказати.
Ось швидко, заклопотано, проштовхується панночка з олівцем за вухом. Ця повинна знати. Жіноцтво, з усіх сил намагаючись довести свою рівноправність у рабстві праці, виявляє до службових обов’язків надідеальну старанність.
— Вибачайте, будь ласка, на одну хвилиночку. Чи не можете ви мені сказати, де…
— Завтра на ранок біля комітету з лопатами! Пропустіть!
Гм, справа виявлялась зовсім не такою просто-трудною, як здавалось.
— Вибачайте, товаришу, чи не можете ви сказати нам, де дають дозвіл на виїзд?
— Дозвіл? На виїзд? У третій кімнаті, праворуч.
— Вибачайте, товаришу, був я там, — нема.
— Нема? На виїзд, кажете? Товаришу Хижняков, де дозвіл на виїзд?
— А чорт його зна!
— Ага, так, так: у п’ятій! У п’ятій кімнаті.
— І там був, — нема.
— Ну, так… Вибачайте, я занятий. І всунувся в черву голів.
— Гм! Це, знаєте, виходить досить цікаво: не виїхати через те, що не можна кімнати знайти.
От знову біг назад той “дуже занятий”. І симпатична фізіономія, і чистенький френч на ньому, і таке собі кучеряве, щире, молоде, запальне, аж розчервонілося всім жовторотим лицем. Та що з того?
Але тут раптом панна Ольга перепинила кучерявому дорогу, відкотила рушника з лиця, поширила темно-сині морські очі й напустила в них такої жалібної, ласкаво-наївної наядности, що доктор кашлянув і потупився.
— Товаришу, будьте ласкаві, поможіть нам! Молоде, кучеряве, запальне, охоче, заклопотано й неуважно забурмотіло:
— Прошу, прошу! В чому річ? Будь ласка.
Але, глянувши в лице під рушником, одразу загубило всю охочість і заклопотаність. Очі здригнулись, поширились, потепліли, прилипли.
— Ми вже раз звертались до вас.
Чи не можете ви сказати, де дають дозвіл на виїзд?
— На виїзд? Ах, так, так! Одну хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку прошу почекать!
Кучерява голова прожогом, як у морські хвилі, кинулась у натовп, перепливла до одного столика, до другого, протиснулася в одні двері, виринула, підбадьорююче, убезпечуюче покивала здаля молдаванському рушникові, сховалась за другими дверима, знову виринула й, нарешті, зморена, але весела, припливла до синіх, затеплених морським усміхом очей.
— Ходімте! Це в одинадцятій кімнаті. Вони вчора перейшли з восьмої. Товариші, дозвольте пройти. Товариші, пропустіть!
Кучерява голова розсікала гущавину “пролетарських” тіл, одпирала їх до стін, хвилювалася, хапалася. А сама ввесь час, так собі, випадково, озираючись, поглядала на молдаванський рушничок.
— От тут. Пропустіть, товариші! Без черги. Пропустіть. Та пропустіть же, чоррт би… Прошу, товаришко!
— Дякую, товаришу! Дуже дякую!
Доктор не сумнівався, що кучерявий провідник охоче повів би молдаванський рушничок і далі за одинадцяту кімнату, за дванадцяту, тринадцяту, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба б синім очам. Але ж їм треба було тільки в одинадцяту кімнату, й тут його функція кінчалась.
Таємна, так довго шукана одинадцята кімната була малесенька комірчина, цілком порожня, тільки на всю стіну стояла величезна буфетна шафа. Крім буфета, біля вікна примостився маленький столик. На столику лежали папірці, печатки, а за столиком сидів рудий, хмурий чоловік у салдатській блюзі. Довге волосся разом із лупою спадало на плечі без погонів, а худе, виголене лице непорушно вп’ялось у книжку.
Доктор підійшов до столика, з увічливою незграбністю вклонився й несміло, як людина, що все життя прожила на селі, кашлянув.
— Вибачте, будь ласка… Ми до вас з проханням.
Хмурий чоловік помалу, не спускаючи очей з книжки, почав підводити голову й, нарешті, мляво подивився на доктора. В голених устах його, у крилах носа, в куточках очей засіла хронічна тупа втома.
— В чому річ?
— Вибачте, чи тут можна одержати дозвіл на виїзд? Втомлений патлач байдуже простягнув руку до бланків, що лежали купкою біля печатки.
— Куди хочете виїхати? Тут доктор трошки запнувся.
— Це от я й моя небога, ми — сільські вчителі. Ми самі з Полтавської губерні. Ми тут, знаєте, товаришу комісар…
— Дайте мені спокій, я не комісар.
— Вибачте, будь ласка. Ми — люди сільські, ми не знаємо…
— Та вам куди треба виїхати?
— Нам треба в Полтавську губерню. Ми — сільські вчителі, ми…
Голений патлач здивовано відхилився назад.
— У Полтавську?! Так це ж на гайдамацькій стороні!
— Так, але ж ми там завсіди живемо. Ми тут випадково, ми тут тільки…
Поет пильніше глянув на сільських учителів. Небога боязко стояла позаду, заховавши все лице в рушник, покірно склавши руки на своїй набухлій, череватій кохтині. А дядько блідо, винувато посміхався, хоча чим же, властиво, винен чоловік, що все життя вчителював на гайдамацькій стороні.
— Покажіть ваші документи.
Сільський учитель захапався, швиденько розстібнув двірницьке пальто, витяг наготовлені пашпорти й подав їх довговолосому музиці. Здається, цей композитор почав щось таке собі підозрівати! Ну, що ж, будь ласка, читай: пашпорти, як пашторти.
— Тут не сказано, чим ви займаєтесь.
— Я не знаю, вибачте, товаришу. Так нам видали пашпорти. Ми — люди деревенські, ми не знаємо…
Композитор мляво переглянув пашпорти, розуміючи на них стільки ж як і доктор, з цікавістю обдивився печатки на них (його фах!) і байдуже вернув їх докторові.
— Пропуску я вам не дам. І присунув до себе свою книжку. Сільський учитель розгублено, злякано витріщився на нього.
— Оце так! А як же ми будемо?!
— Як хочете.
— Та ради Бога, товаришу комісар, чи той!… Та як же так?!
Поет стомлено знизав одним плечем і скривився.
— Чудний ви чоловік: як же я вам можу дати пропуск на ворожу територію?
— А що ж тут такого?
— От тобі, “що такого!” Та хоч би такого, що вас там одразу схоплять і розстріляють, як наших шпіонів.
— Так ми їм покажемо наші пашпорти. Ми собі сільські люди, ми політикою не займаємось. Нехай перевірять.
— Ну, стануть вони перевіряти. Ну, словом, я не можу вам дати пропуску та й годі!
І чортів патлач рішуче підсунув до себе книжку, нахиливши до неї своє вимочене лице.
