Доктор вертів у руках пашпорти, не рушаючи з місця. Що б йому сказати, цьому волосатому драматургові, щоб він пом’якшав?
— Гм, от нещастя! Нам же неодмінно треба бути там. Помирає мати дівчини. Перед смертю… Невже так трудно дати той пропуск, товаришу? Ну, хай нас розстріляють, що вам таке? Будьте такі милостиві, зжальтеся!
Патлач підвів голову, знизав обома плечима, хотів щось сказати й тільки нетерпляче визвірився.
— Не дам, я вам кажу! Не можна. Йдіть собі!
Бідний сільський учитель помалу поклав пашторти в кишеню й повернувся вже йти.
Але тут небога схилила голову набік, виступила трохи наперед і тихенько сказала:
— Ну, будьте такі ласкаві, товаришу комісаре, поможіть нам. Ми вас дуже просимо!
Поет безсило відкинувся на спинку стільця. Що його робити з такими сільськими йолопами?!
— Та я вам кажу, що не можу вам дати туди пропуску! Ну! Це не наша територія. Там фронт!
— Та то нічого. Ми якнебудь збоку. Будь ласка!
Композитор глянув на дурну дівчину, стомлено знизав плечима і знову глянув. З-під рушника благаюче дивились чудні, сині, теплі-теплі очі, а нижня соковита, повна губка посміхалася з такою невинною, певною, обіцяючою й хвилюючою жіночістю, що поет похмурився, сердито пригладив волосся й нахилився до книжки.
— Прошу мені не перешкоджати. Я пропуску не можу вам дати!
Але Наяда несміло підступила ще ближче до столу й одгорнула рушник з обличчя.
— Ну, будьте ласкаві, товаришу. Мати помирає. Хіба ви цього не розумієте?
Драматург обурено сіпнув волоссям і глянув просто в білопінне, з малиновою посмішкою лице.
— Та ви розумієте, що ви просите в мене? Ні? Щоб я вам дав пропуск на той світ! Розумієте?
— Все одно, давайте на той світ. Я мушу бачити матір перед смертю. Не дасте пропуску, все одно пішки піду. І тоді на вашому сумлінні все одно буде моя смерть. Ну, товаришу!
Композитор на мент заплющив очі, посидів так і потім тихо, сумно сказав:
— Знаєте що я пораджу: йдіть ви додому й пересидьте тут цей час. Нас хутко виб’ють звідси. Ви собі тоді спокійно поїдете далі. Ще тижнів два-три. Так краще буде. А мій пропуск, кажу вам щиро, нічого вам не поможе.
Він ледве посміхнувся й добрими очима глянув на обох. І тепер дуже виразно стало видно, який він стомлений, змучений, і як йому тяжко сидіти в оцій хатині.
— Але ж я не можу три тижні! Мати помре за цей час.
І Наяда низько нахилила лице, ховаючи сльози.
Композитор для чогось переклав книжку на друге місце, нервово покрутив мізинцем у вусі, глянув один раз на небогу, глянув удруге й сердито промовив:
— Ну, що ж робити? Я ж не можу. Другим ще гірше буває.
Доктор обережно, по-вчительському кашлянув у руку й сумно, тихенько завважив:
— Ми б собі поїхали на Велику Соснівку. Там, кажуть, зовсім фронту немає.
— Ах, голубчику! Хто там може знати, де той фронт? Та й не в фронті річ. Я просто не можу послати вас на всякі… неприємності. Я дам вам пропуск, значить, я тим ніби дам вам гарантію. А я ніякої гарантії дати вам не можу. Все може бути. Вас із моїм пропуском наші ж візьмуть і… Ви ж самі знаєте, скільки коло нас усякого халамидра, всякої мерзоти крутиться. Ідейних людей не вистачить скрізь. Попадеться вам по дорозі якась банда, й що їй мій пропуск? А я ж на себе за вас моральну відповідальність перед самим собою беру.
Сільський учитель зідхнув.
— Та воно, може, й так, але що ж робити, коли треба. Та ви за нас не турбуйтеся. Ми ж не діти, ми все розуміємо. І спасибі вам, що так нам роз’ясняєте, а все ж таки… дайте, товаришу, дозвіл!
А небога підвела трошки лице й прошепотіла:
— А хіба вам легше буде, як без пропуску нас розстріляють?
Патлатий, милий драматург глибоко, стомлено зідхнув.
— Так ви конче таки хочете їхати?
— Конче!
Музика мляво простяг за бланком.
— Ну, як знаєте. Я дам пропуск, але здіймаю з себе всяку відповідальність. Шкода мені вас. Ну, та ваша річ… Дайте мені ваші документи.
Доктор хапливо засунув руку за пазуху й виклав на стіл пашпорти. Учитель і небога його, затаївши духа, стояли й побожно слідкували, як композитор готував їм пропуск: учитель, підвівши догори ще молоді свої брови й перехиливши голову на плече, а небога знову склавши руки на пухлій кохтині й потупивши сині, з дивним блиском очі.
— Та глядіть же: як переїдете лінію фронту, то цей папірець зараз же знищте, а то українці покажуть вам пропуск.
— Аякже, аякже! Ми це знаємо. От спасибі вам!
— Чекайте, ще печатку. Я тут спеціяльно дописав, щоб вас не зачіпали. Може, щось поможе.
— Велике спасибі вам!
Композитор похукав на печатку, потім притулив її до подушечки й обережно переніс на папірець. Видно, не багато він мав діла за своє життя з пашпортами та печатками! Припечатавши, уважно обдивився, ще раз перечитав і разом з пашпортами подав небозі.
— Шкода мені вас, кажу вам одверто. Панна Ольга взяла документи й тихо сказала:
— Щиро, щиро дякую вам!
— Нема, на жаль, за що. Дай Боже, щоб не лаяли за це. Бувайте здорові. Щасливої дороги!
Наяда раптом простягла йому руку, а він підвівся й увічливо поцілував її. І коли нахилився, то стало видно, що на маківці йому вже просвічувала невеличка лисина.
* * *
Цеї ночі доктор Верходуб зовсім не спав. Він лежав у своїй крихітній кімнатці під дахом маленької хатинки, дивився у тьму і слухав ніч та себе. Ніч, як і кожна з ночей, була повна стрілянини, криків, зойків, виття собак, усього того, що конче мусить бути при всякому гарячковому стані, на який хворіє юрба. Але тепер доктор Верходуб із задоволенням, з гордою радістю помічав, що в ньому сталася велика перемога: він уже не залежав од темної істоти в собі. Раніше, коли він так само лежав уночі, слухаючи галасливу страшну тьму, істота ввесь час щулилася, здригувалась, тоскно збиралась у манісінький вузлик рук і ніг, і нічого з нею зробити було неможливо, — вона не підлягала ніяким умовлянням, глузуванням, соромленням, гнівам і прокляттям розумного, скептичного доктора; вона жила сама про себе, а розумний, скептичний доктор сам про себе.
Доктор міг думати про законність гуркоту при всякому руйнуванні, міг цілком розсудливо доводити, що природа дбає про великі числа, а одиниці для неї тільки матеріял у її математичних розрахунках — одні з мінусами, другі з плюсами, — він міг навіть виразно уявляти собі свій мінус в образі револьвера одної з сірих шинель, з тих одиниць, які самі завтра будуть із мінусами, — істота мовчки слухала, — мовчала, коли було тихо й зараз же тоскно, гидко, млосно холола від волосся на голові до нігтів на ногах, як тільки за вікном у чорній, густій тьмі вибухали постріли. В животі починало бурчати, вибухала одрижка, в роті ставало огидно-кисло.
А цеї ночі істоті заціпило, — вона зникла. За вікном так само моторошно вила сусідська собака, в якої на очах проткнули хазяїнові горло багнетом; так само диким, тонким, передсмертним криком хтось кричав; так само гупали важкі чоботи за вікном, і в сусідній кімнатці мати двірника неголосно молилася перед лямпадкою. Але істота не щулилась, не здригувалась, не збиралась у вузлик. Доктор лежав, заклавши руки за шию й посміхався. Ну, хай приходять, хай один із сліпих мінусів сліпої математики проткне йому горло багнетом. Ну, що з того? Ну, захарчить, захлюпотить кров, пройде кілька корчів по тілі й не стане нічого, ні мінусів, ні плюсів, ні математики, ні смерти. Смерть не тоді, коли захлюпотить кров із горла й корчі закоченять тіло, — тоді ніякої смерти нема. Смерть буває тільки в живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея й образ смерти є тільки тими тінями, які роблять радощі життя рельєфно-опуклими. А надто для тої людини, в якої у грудях тьохкає солодкий холодок, давній-давній, несподівано відновлений, зворушливо молодий, такий забутотаємний і такий вічний, що з ним можна пролежати тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх руїн світу.
Десь там, за цими криками, виттям собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка була джерелом цього холодка, таємна переможниця всіх сліпих істот, зойків і руїн, вічна переможниця всіх смертей, що відвідують бідне людство, таке жалюгідне у своїх борюканнях проти законів великих чисел. Тисячі раз будуть завалені, переруйновані всі дворянські, пролетарські, буржуазні зібрання, а Наяда вічно, незмінне, непереможно, незруйновано пануватиме над усіма руїнами перебудов. І це є закон більший за всі закони смерти.
Вранці, тільки почало на світ благословлятись, доктор Верходуб ретельно поголився, прибрався в усе чисте, — як смерть, так і кохання люблять людину в усьому чистому, — й зашив у кашкет рештку своїх грошей, п’ять тисяч карбованців. Потім попрощався з милою старенькою й, узявши на руку тільки один плед, спокійно пішов на ріг Казанської й Середньої вулиць, де була призначена зустріч із Наядою й Юдком. (Мила “конспіраторка”, що хитро ходила по місті в буржуйському капелюсі, ні за що не хотіла, щоб Юдко заїхав за нею, бо Юдко знав би тоді, де вона жила!).
Од п’ятої години ранку вона вже сиділа з клуночком на лавочці біля чужих воріт. Кохтину свою, спасибі їй! — скинула, — занадто вже незграбна, навіть образлива була та кохта на тілі Наяди, занадто щиро кохтина приняла в себе форми покоївки, чи кухарки. Тепер на панні Ользі було чорне, довге пальто, теж не дуже пишне, але, принаймні, було видно, що під ним молоде, поставне тіло з широкими, наядиними клубами. На голові, замість рушника, синя, тепла, велика хустина. Словом, не буржуйка, але й не куховарка, а саме сільська, інтелігентна собі пролетарка.
Юдко, розуміється, додержав стилю всякого порядного візника: не виконав ні одної з умов. Насамперед запізнився на цілу годину; потім запріг не трійку, як умовлялись, а тільки пару; нарешті, виїхав не фургончиком, як обіцяв, а “файтоном” таки. Але ж фурґончика він ніяк не міг знайти, все місто оббігав. Але що таке: як Бог дасть, так і в файтоні большевики не зачеплять, а як судилося, то й не то що в фурґончику, а на тачці схоплять. А щодо трійки, так просто ніяк не можна трійкою: овес такий дорогий, що…
— О, знов овес! Я ж вам казала!
І сміх Наяди був такий самий тихий, прозорий і молодий, як і ввесь ранок.
Юдко глянув на панну Ольгу, засвітився зсередини й іззовні й також засміявся. Е, що воно розуміє в хазяйських справах, таке гарне, ніжне й привабливе. Хай собі сміється з вівса, дай їй Боже отак гарно все життя сміятись!
І Юдко прибрався в дорогу інакше: плисове убрання та жовта сорочка зосталися дома. Тепер на ньому було все хазяйське, поважне: теплий, добрий чекмен, на сидінні свита від дощу, шия синім шарфом пов’язана. Тільки пухнасте, руденьке волосся на лиці те саме лишилось, але тут уже тільки Бог міг змінити, а Юдкові не сила була.
Ну, клуночок панни Ольги примостили за спиною, ноги їй закутали докторовим пледом, — надворі все ж таки свіженько було, — можна рушати.
Юдко врочисто взяв у руки віжки, щільніше натовкмачив на голову кашкета, вйокнув, зацмокав, і “файтон” з брязкотом, дирчанням і клацанням покотився по Казанській вулиці. Проміння сонця, тихі, задумливі й малинові, як уста Наяди, косо лягали на сонні, порожні, стомлені від нічного галасу тротуари, кладучи на них довгі тіні від стовпчиків. Задумливо й зворушливо похитувався чистий, строгий профіль під великою синьою хусткою, і в очах, замість учорашнього хворого, металічного блиску, залягла вмиротворена, поважна скупченість, у якій було щось дитяче.
На кінці Казанської, нарешті, скінчився той страшний брук, яким тільки пекло могло бути вимощене для в’їзду найбільших грішників, — колеса м’яко, з полегшенням, од усеї душі зідхнувши, заворкотіли по накоченій весняно-вогкій дорозі. Брязкіт, дирчання, кректіння старенького організму “файтона” лишились позаду; стало чути дружній бадьорий тупіт ситеньких коненят.
От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне, широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом вітру, степу, молодої травки й весняної, ще мокрої землі. Десь із неба, бозна звідки, дрібно сипалися дзвіночки, срібні, чисті, молоді, — степові соловейки! Сонце тепло, жартівливо цілувало ззаду в шию.
Конячки смачно, соковито вибивали дружній такт; Юдко миролюбно поводив над їхніми спинами батогомі і для піддержання авторитету час од часу добродушнострого пускав: “Но-о, ти! Ворухайсь, ворухайсь!”
Невже була коли ніч із виттям собак, гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!
У малиново-синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір’ям розсипався рожево-сивий дим. Там уже повставали, там уже обідати варили. Колись доктор Верходуб, будучи не доктором медицини, не недогризком життя, не повітовим “нашим епікурейцем”, а просто маленьким, босоногим Михайликом, оттакого ранку вже гнав у поле довгошиїх, гойдливих, белькотливих гусей і смачно вминав чудесний житній хліб, посипаний камінцями соли, що хрустіли під зубами. І ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги!
— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?
Ольга Іванівна трудно повернула купу хустки й показала обвіяне задумою, вимите духом степу й ще чогось тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула й у її панський келех маленька простенька крапля степової мудрости?
— Божественно гарно! Чудесно тепер босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви, мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись отак удосвіта з хлопцями й дівчатами вже череду пасла!!
— Ви?! Череду?!
— А що? Чого ви так дивуєтесь? Я — селянка. Не похожа?
— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо.
— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи поміщик?
— “Потомствений, почотний”, з діда прадіда селянин!
Панна Ольга раптом визволила з-під хустки руку й незручно, але рвучко-весело простягла її докторові.
— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої губернії?
— Київської, Сквирського повіту, деревні Осиковатої! А ви?
— Полтавської губернії, Золотоноського повіту, села Криві Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все чогось криві гарбузи. Та так нас і прозвали Кривими Гарбузами.
А в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися з Кривими Гарбузами. І цей тикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі — повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?
