Лягти б тепер отут, у цьому тихому заїзді, затиснути очі й не рухатись до повного переходу в той стан, який зветься в людей небуттям.
І знову крапнула в келех доктора нова, гірка крапля мудрости: ні, очевидно, не життя саме про себе цінне. І забув доктор, що все є неповторне, самоцінне, єдине й благословенне, що живе.
— Так. Значить, ви лишаєтесь тут, у Соснівці?
— Ні, їду далі.
Ага, вона їхала до коханого. Доктор же відбув при ній службу доброї няні. Тепер нянька непотрібна. Та й справді, на яку більше ролю здатний він, старий кендюх?
— От тільки, пане докторе, коли можна, я б попрохала вас помогти мені знайти коней тут у селі. Ще трошки нянька потрібна.
— З великою охотою, Ольго Іванівно. Але ви можете з Юдком їхати. А коли дозволите, коли вам це не неприємно, то я міг би довезти вас до того місця, куди вам треба. Я не поспішаю на той бік. Я можу почекати. Власне, мені все одно, куди їхати.
Ольга Іванівна нудно, не то від знання його відповіді, не то від суму посміхнулась.
— Ви не поїдете туди, пане докторе, куди мені треба.
— Чого так?!
Вона кругло підняла руки й зовсім як та, перша Наяда, поправила волосся.
— Того, що… що це дуже для вас небезпечно.
— А для вас є та небезпека?
— Більша, ніж для вас.
— І моя поміч могла б вам згодитись? Знову чудний усміх перебіг по малинових устах, трохи зблідлих, пришерхлих.
— Дуже. Але я її не можу приняти від вас.
— Чому?
— З якої ж речі я буду наражати вас на небезпеку життю вашому? Що я вам таке? Випадкова знайома.
Доктор коротко кашлянув, — чи удає, чи справді ще сумнівається в собі?
— Гм! Іноді ради випадкової знайомої чоловік може наразити себе на більші небезпеки, ніж ради найближчої.
— Так. Але тільки тоді, коли вона… Як ви сказали вчора? Коли вона — Наяда?
І доктор, здригнувшись хвилюванням, зустрів її пильні, допитливі, наядині очі.
— Так, коли вона Наяда.
Панна Ольга потупилась і все ж таки покрутила головою.
— Сумніваюсь. Навіть ради Наяди за наших часів на небезпеку ніхто не піде.
— Хто знає, Ольго Іванівно!
Ольга Іванівна швидко змахнула на доктора синіми квітками.
— Навіть, коли в тій небезпеці стоїть і смерть? Доктор і цього питання не боявся.
— Навіть і тоді. Я ж вам казав учора, Ольго Іванівно: за одну можливість приторкнутись до неї, за можливість злитися з її таємною, чародійною, незрозумілою нам простим смертним, жіночістю, можна не тільки на смерть піти, а на найлютіші муки.
Потемнілі, потеплілі, густосині очі мовчки, неодривно, неодривніше, ніж досі, одверто зупинилися в очах доктора. І те, що вона мовчала, одверто мовчала й тільки говорила очима, хвилювало до бажання закричати звірячим, хижим криком.
Панна Ольга, не маючи сил одірвати очі, закрила їх рукою й одвернулась. І з-під руки тихо, непорозуміло, ослаблено сказала:
— Дуже дивно.
Доктор обережно взяв другу, покірну й холоднувату руку, почуваючи від дотику до неї таке давнє кричуще щастя, що сам унутрішньо, як у сні, тьмяно й блаженно здивувався.
— Що дивно, Ольго Іванівно?
Рука тихо визволилась і, визволяючись, витягла за собою і кричуще щастя й блаженне дивування.
— Нічого.
Вона зняла руку з очей і знову глянула на доктора боязким, шукаючим і густим поглядом. І важкуваті, ще більше обважнілі, хижі, віддані, побожні очі вхопили й обняли цей погляд дивною, незрозумілою силою. А рука доктора сама собою знову потяглась за її рукою.
Тоді панна Ольга підвелась і одійшла до другого віконця. Юдко висипав із торби недоїдений кіньми дорогоцінний овес. Квочка смачно й поважно квокаючи прямувала до ніг Юдка, біля яких падало зерно.
А за нею дрібно, прожогом котились жовті, пухнасті грудочки.
Ольга Іванівна вернулась до столу й сіла на старе місце. І в очах уже не було п’яної, густої синяви, тільки нижня, повна губа ще пашіла гарячою напухлістю.
— Так ви мені поможете знайти коней, пане докторе?
Доктор сидів, сперши голову на обидві руки. Для чого, для чого ж вона лицемірила?! Для чого задавала це питання, знаючи вже, що за один дотик до її божественно-таємничого єства він поповзе за нею на всі небезпеки й на всі смерті.
— Ми поїдемо кіньми Юдка, Ольго Іванівно, не треба шукати.
Панна Ольга подивилась на сховану в руках голову доктора й помовчала.
Потім раптом підвелась і рішуче покрутила головою.
— Ні! Все це абсурд. Це — божевілля. Ви простіть мені за ці розмови, але я не можу прийняти вашої… помочі. Це — божевілля. З якої речі? Ні, ні, ні! Їдьте собі, докторе, спасибі вам і часом згадуйте… випадкову знайому. А мені тільки поможіть найти коней.
Доктор підійшов до неї й злегка поклав руку на плече їй, як то часто робив пацієнткам, що вередували.
— Ольго Іванівно, ви самі розумієте, що ми живемо в божевільний час. Одним божевіллям більше, менше, це не має ніякісінького значення для того режисера, який ставить божевільну п’єсу. Моє життя мені потрібне, говорячи сучасною мовою, остільки-оскільки. Маю ж я право ставити його на карту в грі? А я хочу поставити його на вашу гру. Так от, кажіть мені тепер усе. Куди вам треба їхати? Через що небезпека? Чим я можу бути корисним?
Ольга Іванівна подивилася знову просто в лице докторові, перевіряючи, чи його, чи себе, й помалу відійшла до столу. Дивлячись у віконце, вона якийсь час помовчала, потім тихо, рівно, байдужим голосом проговорила:
— Я їду в штаб південної червоної армії, щоб убить командуючого цією армією Машкова. Його штаб тут десь коло Соснівки.
І після цього знову спокійно глянула на доктора. Докторові кинувся в очі знайомий, сухий, скляний блиск її очей. Од слів же у грудях штовхнуло й надушило їх, як мішком з піском.
Але коли він заговорив, голос його був теж такий самий спокійний і рівний, як і в неї.
— Можу я задати вам кілька питань?
— Будь ласка.
— Маєте ви якісь можливості доступити до Машкова? Якісь зв’язки, одне слово, якісь вироблені, підготовані способи здійснення перших кроків?
Панна Ольга повільно покрутила головою. Вона не мала ніяких ні зв’язків, ні вироблених, підготованих способів. Вона знає, що охорона в Машкова велика, що доступ дуже трудний, але… але вона покладається на те, що їй удасться все ж таки пройти до нього.
— Яким способом?!
Панна Ольга зробила невиразний жест і посміхнулась.
— Якимнебудь.
Доктор зрозумів: тим самим, яким вона проходила всюди, куди їй треба було; тим самим, від якого Юдко світився і згоджувався зробити свою балабусте вдовою, яким комісари давали незаконні пропуски, яким він сам опинився в Соснівці й готов був опинитись на тім світі. І справді: чи не дужчий, не дійсніший це спосіб, ніж усі пропуски, мандати, зв’язки, організації?
— Гм! Ну, а як же ви гадаєте там? Наяда знову невиразно повела головою, плечима, бровами.
— Не знаю. Якнебудь. Ну, скажу, що маю якісь дані про німецьку армію. Та це не важливо!
Доктор згодився: розуміється, не важливо. Важливо, щоб Машков побачив її, подивився на неї, зустрівся з її поглядом, щоб на нього випромінилась її посмішка, щоб обвіяло його ритмом її тіла. Тоді він усьому повірить, із усім згодиться, на все заплющить очі. А хіба вона не може сказати йому, що просто захоплена ним, героєм, що прийшла з ним творити народній суд? Хіба він не повірить, коли це скаже вона? Розуміється, в неї сила більша за всі пропуски й цілі армії.
— Та-ак. Ну, а… Простіть, Ольго Іванівно, що я втручаюсь. Я не знаю, які мотиви штовхають вас на такий акт. Але мені просто виникає питання: чи варто ж віддавати ваше життя, вашу красу на боротьбу з вітряками? Тим, що ви уб’єте Машкова, ви не спините тої сірої маси вітряків, що вимахує крилами, від того не спиниться рух, що є наслідком цілої історії. Ні Машков, ні Ленін не утворили цього руху, вони — тільки перехресні точки різних сил. Зникне Машков, чи Ленін, нічого від того не зміниться, все йтиме так, як мусить іти. Замість Машкова чи Леніна, стане якась інша особа в точці перехрещення сил, і буде те саме. За віщо ж ви повинні в цій каші загинути? Я не в своїх інтересах говорю, Ольго Іванівно, ви ж розумієте. Мені боляче за вас. Мені боляче, коли гине велика сила, створена природою, не вжита в тих цілях, на які вона призначена. А мені здається, що ваше призначення не в терористичних актах. Ще раз кажу: своїм геройством ви не спините цього хаосу, відбирання землі, грошей, коней, стєнок. Не спините, Ольго Іванівно! Так для чого ж давати своє життя за те, чого напевне не досягнеш?
Панна Ольга слухала задумливо, хто його зна, чи чуючи навіть. І коли вона помалу, повільно, стала говорити, не дивлячись на доктора, та сама задума облягала її слова. Вона не збиралася припиняти віднімання землі, грошей, коней. Вона сама — селянка, дочка горівника-мужика, і не їй боронити тих, хто віки тримав у горі її батьків.
Так їм і треба. Але є інше.
Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї, очима.
— Ви українець?
— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.
Панна Ольга жорстко посміхнулась.
— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте. Ви бачили, як ті мерзотники скидали українську вивіску в калюжу?
Ах, он воно в чому причина тієї зміни!
— Так отак Леніни й Машкови роблять з усією Україною. Вони не винні? Перехресні точки історичних і ще якихсь там сил? Я — теж перехресна точка! Грабіжник, якому хочеться жити з чужого добра, перехресна точка? Прекрасно! Але той, кого грабіжник грабує, таксамо є точка перехрещення сил самоохорони, і він нищить грабіжника!
Вона встала й перейшлась по хаті не своєю, не плавкою, не ритмічно-жіночою ходою, а рвучкими, колючими, як блиск в очах, кроками.
— “Сили”, “призначення”. Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас спитаю: ви знаєте силу ненависти? Жагучої, невсипущої, лютої до млости, до сласности ненависти? Коли мрієш ночами і млієш од щастя уяви здійснення? Знаєте? Ні? А ви колинебудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь найшла змогу вилізти з неї й була скинена знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу грабіжницьку, кацапську точку перехрещення сил виконують під прапором визволення? Ні? Ви, малорос, про це не думали?
Вона люто посміхнулась, зробила два кроки й знову повернулась.
— Вивіска? Та хіба вони тільки вивіски скидають у калюжі? А хіба вони не скидають, не зривають, не топчуть ногами портретів Шевченка, портретів замученого їхнім царем українського революціонера, мужика, пролетаря? А хіба ця кацапська брутальна гидь, цей Машков, цей лютий україножер, цей свідомий, умисний кацап-націоналіст, хіба він не розстрілює учителів-українців, селянських і пролетарських дітей, тільки за те, що вони українці? А хіба вона не палить, не нищить, українських книг і хіба не скида всю нашу душу знов у яму? Ні, докторе? А хіба не глум, що ми з вами, діти українського села, говоримо отут мовою нашого вікового гнобителя й не сміємо, не можемо говорити так, як ми говорили, коли пасли свої череди? Ні, пане докторе? Хіба не глум, що ви малорос? Ну, скажіть самі! Ні?
Доктор нічого не говорив. Дійсно, сила ненависти була в цієї жінки не ненавистю одної людини. Іменно точка перехрещення сил цілого народу, що віками сидів у ямі. Сині очі Наяди зникли. Це були дві темні, каламутні, з тьмяним, моторошним блиском западини. Малинові уста покрилися сірим попелом і ввесь час дрібно дрижали, до того виразно, що вона сама часом прикушувала їх. Це й не Шарльотта Корде з Кривих Гарбузів стояла тут серед маленької кімнатки, вкритої наївними ряденцями, а самі Криві Гарбузи, тисячі, сотні тисяч Кривих Гарбузів вилізли з ями й трусились од перелитої через вінця віків ненависти. Дійсно, про які логічні міркування можна було тут говорити? Точки перехрещення не міркують, просто зустрічаються й нищать одна одну.
Яка ж яку знищить тут?
* * *
Отже знову вирішено так: Юдку тут, у Соснівці, відпустити, а, замість нього, найняти якогось місцевого дядька. Пашпорти знищити, а пропуск на той бік приховати разом із грішми. (І на віщо тільки вона проробляла таку хитро-мудро конспірацію з цим дозволом?), їхати до першого червоноармійського загону. Зараз же заявити начальникові загону, що їм конче треба до командуючого армією товариша Машкова, — дуже важливі відомості з того боку від товаришів. Такі важливі, що тільки самому товаришеві Машкову можна їх одкрити. Де документи, мандати, рекомендації? Нема. По дорозі напала на них банда, ограбувала, забрала всі документи й ледве вдалось їм утекти.
Ніякий комісар нічого не може запідозріти: люди домагаються до начальника. Вони не просяться пропустити їх на той бік, вони не тікають, вони не мають при собі ніякої зброї, просто хочуть подати важливі інформації. Чим ризикує товариш Машков, чи хтобудь із них? Абсолютно нічим. Отже ніяких підстав нема для того, щоб не допустити людей, що самі для цього їдуть у таку далеку й небезпечну дорогу.
Гроші й пропуск, зашиті в кашкет, не виймати й тримати на випадок потреби при втіканні після “того”. Хто знає, може ж, таки доведеться тікати, а не щось інше. І дуже навіть можливо: уявити собі, що Машков захоче вночі докладніше поговорити з товаришкою, яка має дати йому важливі інформації. Товаришка, ясна річ, захоче, щоб ніхто більше не був при цій інтимній і дуже важливій розмові. Можливо, що вона захоче, щоб навіть при дверях не стояв ніхто й не підслухав. Товариш Машков, цілком можливо, не зможе не згодитись на бажання післанця від товаришів із того боку. Для жвавости розмови може бути трохи вина, а то й горілки. В товариша Машкова може бути при собі револьвер, кинджал, узагалі якась зброя (навіть граната може бути, вони ж усі носять на поясах гранати й цілі арсенали). Ніч. Тиша. Варта куняє. В головнокомандуючого важлива розмова з таємною товаришкою. Раптом вистріл, брязкіт розбитої шибки, крик, галас. Хто, чого, куди? Товаришка в жаху вибігає: хтось ізнадвору вистрілив у товариша! Рятуйте! Хапайте! Лікаря! Вона біжить по лікаря, вона вся кипить страхом за життя товариша. І більше тої товаришки ніхто вже не бачить.
