Жовтовусий і кирпатий одночасно засміялись. Кирпатий весело, голосно, виставивши всі зуби під двома дірочками задертого носа, а жовтовусий тільки зморщивши очі й розсунувши на обидва боки вуса, за якими дене-де проглядали зуби.
— А як, стерви, всі ловко навчились говорити в одне! — добродушно сказав він до Кирпатого (і ця посмішка, м’якість, добродушність зразу зробили його простим, теплим, домашнім!).
— Е, маладці, знають практику! Жовтовусий повернувся до доктора.
— Ну, панове “пролетарі”, швидше виймайте гроші. І раджу вам не примушувати нас обшукувати. Чуєте?
І добродушности вже не було в його запалих, металічно-сірих оченятах.
— Такі пролетарські руки, як ваші, награбастали не одну сотню тисяч. Швидше кажу, нам нема часу патякати тут з вами!
Ага, от що мав значити огляд рук! Це для них і пашпорти, і мандати, і документи. Ще, якщо й до чого, на цій підставі можуть учинити бознащо. Виходив якийсь абсурд, з яким, одначе, не було ніякого способу боротьби.
Раптом панна Ольга знизала плечима.
— Товаришу, я вас запевняю, що ви глибоко помиляєтесь! Чуєте? Ми — ваші товариші. Ми — сільські вчителі, а не буржуї. Ми їдемо…
Жовтовусий раптом круто повернувся до панни Ольги.
— Якої семінарії?
Доктор почув, як тоскний холодок пробіг по грудях: панна Ольга мовчала, поширивши очі на салдата, неначе спіймана на брехні маленька дівчинка.
— Полтавської семінарії! — раптом голосно сказала вона, надумавши,
Жовтовусий знову посміхнувся (негарно, моторошно посміхнувся!).
— Он-як?! У Полтаві вже вчительську семінарію одкрили? Ну, годі розбалакувать. Я вам покажу семінарію! Звощику, рушай за нами. Товаришу Карпенко, ставай по правий бік, а ти, Степане, по лівий. І глядіть: як зроблять якийсь рух, щось будуть ховати, чи викидать, або довбатись у кишенях, моментально кулю в лоб!
І, повернувши темно-гнідого, слухняного коня, швидкою ступою поїхав уперед. А Кирпатий Степан та засмалений Карпенко зо своїми сонними очима й завеликою шинелею стали по обидва боки воза.
Дядько, ні разу не озирнувшись, хапливо, безладно зашарпав віжками й почав стьобати конят.
Фе, як виходило безглуздо, дурнувато! Забути про таку дурницю, не умовитись, якої семінарії. Розуміється, це дрібниця. Не може ж цей жовтовусий салдатюга розстріляти їх за те, що забула, якої семінарії.
І руки теж. Розуміється, це теж дрібниця, але… Та нехай навіть і не робочі руки, так невже ж у їхній партії всі з мозолястими руками?!
Але тоскний холодок усе більше й більше розходився докторові по всьому тілі й страшенно хотілося закинути кашкета туди в верби. Ще погубить проклятий кашкет! Напевне вони зараз же від нього почнуть шукати, бо салдати самі раз-у-раз усе ховають у шапку.
Панна Ольга сиділа рівно, непорушно, але, видно, не через те, що так наказав жовтовусий. Доктор обережно просунув свою руку під її лікоть і притиснув його до себе. Хай вони почувають себе ближче, тісніше одне до одного. Коли є в ній тривога, то почує себе бадьоріше.
Панна Ольга злегка потисла ліктем його руку, — зрозуміла, голубка!
Кирпатий Степан уважно подивився на них.
— А то на віщо отам руками ворушитесь? Не чули, що сказано?
— Чули, товаришу, Але ж ми нічого проти того не робимо. Взяв небогу під руку, бо холодно. Що ж тут такого?
— Сказано не ворушиться, ну, й нема чого.
— А куди ви нас везете, товаришу?
— Куди привеземо, там і будете.
Він силкувався говорити, як жовтовусий, цей кирпатий хлопчина: суворо, твердо, невблаганно. Але говорив, бідолаха, як усякий молоденький салдат, якому дано наказ. “Сказано не ворушитись, ну, й нема чого”.
— А вашого вищого начальника можна буде побачити?
Кирпатий одповів не зразу, — з арештованими взагалі “не полагаеться” балакати. Але не витримав і, ледве посміхнувшись, бовкнув:
— Уже бачили.
Ага, значить, жовтовусий таки, дійсно, був начальник. Поганенько.
— Єрємєєв! — раптом зо стриманою гордістю додав кирпатий.
Доктор не зрозумів.
— Хто Єрємєєв?
Степан хитнув головою вперед на жовтовусого.
Ага! Ну, так що?
— Це сам Єрємєєв.
“Сам Єрємєєв!” Вже коли “сам”, то справа стоїть іще гірше. Щось воно, очевидно, знамените серед них.
— Вибачайте, товаришу. Ми — люди сільські, всіх партійних товаришів добре не знаємо. А хто такий Єрємєєв?
Кирпатий, здається, образився: не знати, хто такий Єрємєєв!
— Той самий, що генерала Муракіна вбив! Знаєте тепер?
Ні, доктор не знав усе ж таки ні Муракіна, ні Єремеева. Але поштиво поширив очі й серйозно здивувався:
— А-а, так це він самий?!
— Авже ж! Вісім літ простраждав чоловік на каторжних роботах. На ногах отакі шрами од кандалов!
І Степан показав три пальці, зложені в дощечку.
— Сам бачив. Ну, за те ж він тепер вашому братові, буржуям, і оддячує. Вчора отаких, як ви, шестеро на звощиках на тім самім місці спіймали й розстріляли. Сто тридцять тисяч дєнєг знайшли при їх. А вдєті були отак само, як ви, під бідняків.
Він цілком спокійно, як своїм добрим знайомим, розповідав це.
— Мабуть, вони без пропусків їхати?
— Не, зачим без пропусків? І пропуска були, і печатка з комітету, усе, как полагається. Ну тольки ж зразу видно, що буржуї. А одна парочка ще й досі сидить, уночі перехопили. Так цих прямо по мордах знать, що польські ляхи. І на руки дивиться не треба. А по документах написано, що з наших. Обманюють, сволочі, здорово.
Він вийняв срібний, масивний, із золотими монограмами портсигар, довго й незграбно відчиняв його пучками й, нарешті, розчинив. Обережно тримаючи його й похитуючись під рівною ходою буланого, вийняв папірець, поклав кінчиком між губи й набрав пучками тютюну. Тоді, сховавши портсигар, вийняв із губів папірець і висипав на нього тютюн; це була махорка.
— Дай закурить… — сонно сказав Карпенко й простяг над доктором і панною Ольгою руку. Степан знову витяг портсигар і теж над головами арештованих передав його Карпенкові.
Якось воно занадто все просто діялось. Просто, спокійно, добродушно. От і вітер знову так само, як на тім боці, сердито задув, — жайворонки тріпотіли на ниточках, і дядько сидів собі спереду в тому самому зеленкуватому кашкеті, пожовклому на маківці, з тими самими буряково-червоними вухами і брудно-попелястими кучериками на потилиці.
Докторові раптом стало болюче жаль і цієї брудно-попелястої потилиці, і жайворонків, і вітру, і руки, що так довірливо, близько притулялася до його тіла. Як несподівано, непередбачено, безглуздо повертався їхній задум. Які дрібниці можуть часом перевернути нанівець усе величне! Дрібниця ж: Наяда не могла якслід показати своє лице, вона не могла показати свою постать. Через те, що вона сиділа на паршивому возику зо збитою під ноги соломою, вся її сила паралізувалась. Жовтовусий навіть не помітив її, навіть не побачив Наяди! І через це — арешт, “буржуї”, — а там, може, і…
Ні, дурниці! Коли він тепер не помітив, то він помітить її. О, помітить іще, мерзотник! Помітить, поганий кацап! І ще не знати, хто в кого тоді в полоні буде. Ще не знати! Навіть, пробувши на каторзі вісім літ і маючи шрами з долоню від кайданів, не встояти нікому проти тих кайданів, які кують вищі сили.
Доктор міцніше притиснув теплу, довірливу, сильну, всесильну ручку й навіть про себе посміхнувся: цікаво, як то “сам” затанцює на задніх лапках.
І вже докторові не було жаль ні вітру, ні жайворонків, нічого.
Починалося село. На подвір’ях, на вулиці, біля воріт видно було салдатські постаті. Вони весело й поштиво віталися з Єрємєєвом. Він щось казав їм, а вони тоді пильно, з задоволенням і цікавістю дивились на возик, запряжений маленькими конячками. Деякі щось і кричали, але доктор не слухав.
— Сюди, направо звертай! — хитнув Степан дядькові на ворота, в які в’їхав жовтовусий.
Дядько покірно, похапцем зашарпав віжками.
* * *
Очевидно, тут був штаб. Велика, довга хата; на подвір’ї дашки; криниця з коритами. Мабуть, колишній заїзд. Під дашками стояли осідлані коні; серед двору вряд вистроїлись скоростріли з готовою упряжжю. Скрізь вешталися салдатські постаті, такі собі, звичайні, прості, такі самі, яких доктор стільки перебачив на фронті під час війни. Той відро кудись ніс, той щось стругав, там гуртом вовтузились біля розібраного скоростріла й голосно, по-салдатському лаялись. На арештованих мало хто й увагу звернув. А, ще парочку буржуїв спіймано? Ну, парочкою більше, менше, це скоростріла їм не поправить.
Єремєєва вже не було, тільки коня його салдат вів під дашок.
— Ну, злізайте, — позіхнувши, сказав кирпатий і, дивлячись на вовтузіння біля скорострілу, раптом закричав:
— Та там накльопка протерлась! Куди пхаєте!
Дві-три голови повернулись до нього, а хтось голосно вимовив цинічний жарт. Гурток дружно засміявся, а за ним засміявся й кирпатий і байдуже вилаявся. Потім зліз із коня і сказав сонному Карпенкові:
— Заведи мого. Та підпругу одпусти. Чуєш? На вуздечку. Та бери руками, буржуй!.. А ви йдіть за мною.
Він пішов уперед, розминаючи по дорозі ноги й поправляючи пояс.
Доктор швиденько повернувся до дядька.
— Ви ж, голубчику, підождіть трохи! Зараз поїдемо далі.
Дядько не ворухнувся, навіть не глянув на доктора й зараз же від’їхав убік.
У великих сінях на лаві напівлежав салдат і грався “затвором” рушниці. Ноги його з засохлими грудками болота на підборах терлись об край діжки з водою.
— Ще двох музикантів? — байдуже глипнув він на доктора й панну Ольгу.
Кирпатий нічого не відповів, — як з усяким у балачки встрявати, так ніколи й справи не скінчиш. Він одчинив одні з дверей і, відступивши з ними набік, коротко, строго показав рукою:
— Марш у камуру!
А вартовому, що лежав, кинув:
— Доложи, що вже є.
І, зачинивши за собою двері, ввійшов за арештованими.
Так, так, це таки, справді, була “камура”: вогкий, густий, задушний, нестерпний сморід; малесеньке, крихітне, затулене лахміттям і віхтям соломи віконечко; ні груби, ні долівки: облуплені стіни; на покришеній, гнилій підлозі з дірками — чорна, брудна, загиджена солома.
— Оце ваш ґрандотель, — сьорбнув носом Кирпатий і почав робити цигарку, любовно винявши срібний портсигар із золотими монограмами.
Доктор пошукав очима: на чому б посадити панну Ольгу, — ні стільчика, ні колоди, нічого, — гола, загиджена, моторошна підлога та й усе. Він озирнувся позад себе й аж здригнувся: з землі дивилося чиєсь довге, страшне лице з круглими непорушними очима. Коло цього лиця лежала темна маса другого людського тіла. Мертві, чи живі?
Панна Ольга помалу розмотала хустку, спустила кінці її на груди, причепурила під нею волосся. Спокійно, впевнено, немов у себе в будуарі. Чудесно!
Потім підійшла до стіни і сперлась на неї спиною. Довге лице на землі біля тої стіни, що виходила в сіни, заворушилось і підвелось, — ну, слава Богу, живе. Панна Ольга глянула на нього й спокійно одвернулась, — ну, лежать собі якісь люди на страшній підлозі, що тут такого надзвичайного?
— Вони зараз нас трусить будуть? — байдуже кинула вона до доктора.
— Мабуть.
Темна кучугура біля довгастого обличчя раптом заворушилась і з неї виринуло друге — кругле, жовте, безбороде, — обличчя.
— Що таке? Вже? — жіночим голосом, по-польськи сказало воно й підвелося над підлогою.
— Не знаю… — тихо відповіло йому довгасте лице, водячи круглими, тьмяними очима з доктора на панну Ольгу.
Кирпатий сховав портсигар і закурив. Потім одчинив двері в сіни й голосно спитав:
— Доложив?
Але зараз же ширше розчинив двері й одійшов трохи набік: ага, начальство йдуть.
Доктор швиденько озирнув панну Ольгу, як озирають борця перед рішучою боротьбою. Вона стояла в темному кутку, закрита хусткою, але випроставшись і готова до бою.
