Володимир Винниченко – Олаф Стефензон: Оповідання

Як і в кожній новій ідеї, в їхній теж було дві частини — критична й творча. Що таке сучасне малярство? Що таке ці тисячі тисяч малюнків і картин на всіх виставках всіх частин світу? Це одна величезна картина передосконалості сучасної капіталістичної техніки. Техніка — це єдиний здоровий нерв буржуазії. Побільше техніки, кращу техніку, найгеніальнішу техніку! Це зойк конкуруючих міщан.

Мистецтво одбиває на собі психіку свого часу. Швидше міняйте техніку, швидше удосконалюйте її, кидайте старе, воно не витримує конкуренції, давайте способи малювать економніше і швидше, — головне, швидше.

Що ж малювать? Що? Звичайно, те, що відповідає настроям, бажанням, світоглядові пана моменту — череватого буржуа з золотою кишенею. Давайте йому таке, що не шкодить його шлункові, давайте йому те, що може перетравить його затоплена салом думка, полоскочіть його притуплені нерви жирного черв’яка! Буржуа мав сентиментальну душу, — давайте йому квіточок, садочків, пейзажиків з телятками. Буржуа любить амурчика, — давайте йому голого жіночого тіла, побільше голих жінок, побільше. І всяких, всяких. Він любить різноманітність: товстеньких, худеньких, зелених, рожевих, синіх, яких хочете. Буржуа має честолюбіє, він хоче безсмертя, — і всі салони повні портретів.

Квіточки, пейзажики, голі жінки і портрети. Ось все, що можна найти на всіх виставках, всіх, так званих культурних, центрів. І ці нещасні льокаї череватого дегенерата ще сміють кричати про якусь там незалежність, про шукання нових шляхів в мистецтві, про нові горизонти, про правду й істину! Мерзотники!

Олаф аж потемнів увесь, і шкура на лиці стала грубою, спухлою.

— Всі їхні шукання — це шукання льокаїв, які хотять найкраще забавить вередливого пана. Хто краще це зробить, хто винайде щось найбільш дратуюче, тому пан кине жменю золота. Але для чоловіка, — для чоловіка, чорт забирай, а не пана й льокаїв! — що це за мистецтво? Це — мистецтво не людей, а якихсь учених псів. Так собака, кінь можуть малювать людей, а не люди. Який-небудь учений пес, коли б він захотів переказати фарбами, що він бачив з життя людей, намалював би якраз те, що малюють льокаї буржуа. Що може пес бачити у людей? Що приступно його розумінню? Ось на столі квіточки, яблука; он там сидить пані в білій сукні з книжечкою на коліні. Тут голі жінки (вони собак не соромляться, і йому легко їх малювать!), там хазяїн, тут півники, курочки, телятка пасуться. Більше собака не може побачить. Не можуть більше бачить і льокаї, які звуть себе художниками. Вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що в собаки не може бути, чого собака не може побачить і зрозуміть, вони того не малюють. Олаф злісно витягнув руку до своїх малюнків. В цій паршивенькій мазанині теж нема того, що можна назвати тільки людським. Але в ній є стремління до того, стремління дати не тільки високу техніку, а й високий, людський матеріал. Людина — це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди! Але ж людське обкреслюйте, а не собаче!

— Чекайте. Я вам покажу, — тріпнув волоссям Олаф і побіг у свій куток. Він хапливо витягнув і поставив до стіни велике полотно, — Дивіться, пильно дивіться! — як в гарячці закричав він. — Мовчіть, нічого не говоріть. Дивіться, а тоді скажете.

Я почав дивитись. Голос, рухи, екстаз Олафа, здається, й мене заражали. Я з хвилюванням вдивлявся в картину, вже не звертаючи уваги на техніку її.

І зразу мені кинулось в очі на ній лице чоловіка і вся його постать. Він стояв у лісі над зрубаним деревом з сокирою в одній руці, поставивши ногу на одрубок. Голова була повернена трохи вбік, він до чогось чи прислухався, чи чекав. Але що це за чекання було! Я не знаю, чи ждав коли-небудь хто з людей так, але воістину собака не міг би так ждати. Там була й здригнена радість в блиснувших очах, і зразу ж, тут же, — сумнів, непевність, а в губах уже — гнів, лютий гнів чоловіка, якого хтось чи щось жорстоко обманив. Все тіло напружене бажанням шарпнутись і з зойком захвата кинутись вперед. І одночасно чується в судорожне заціпленій руці з сокирою, чується в якихсь рисах тіла, що, переконавшись в обмані, чоловік люто змахне сокирою — і, як бризки води, полетять тріски од дерева. Тут і передчуття можливого, і позасвідомий ряд хитань, і хиже звіряче нюхання повітря, і скажена робота сопоставлення, комбінації. Хочеться крикнути “ш-ш!”, і озирнутись, і слухати й собі, хвилюючись та напружуючись.

Я дійсно ще не бачив таких картин. Дійсно в ній панувала людина. Все, що відносилось до неї, було зроблено любовно, бездоганно! Навіть держално сокири з тріщиною жило і, здавалось, здригувалось, так що з’являлось бажання порадити чоловікові обтягнуть держално дротом, щоб, бува, сокира не зскочила. Але ліс, небо, повітря вже кричали дефектами, вражали мішаниною стилів, дратували відсутністю логіки, закономірності.

— Ну? Говоріть. Тільки майте на увазі! — погрозливо, гнівно підняв руку Олаф. — Це ще зовсім не те, це малесенький натяк, це намацування. Чуєте? Ну, говоріть. Не подобається? Ні?

Я сказав своє вражіння. Стефензон дивився мені в лице прямо, не кліпаючи, грізно впиваючись в мене очима. Було вражіння, що спробуй я збрехать, ухилитись від висловлення думки, — він стрибне на мене і почне душить за горло.

Поки я хвалив, він стояв непорушне, не посміхаючись, суворий, напружений. Але тільки я перейшов до критики — він ожив. Нетерпляче, з зневагою поставивши картину лицем до стіни, повернувся до мене й сердито сказав:

— Та знаю! Знаю все. А ви думаєте, через що Вальдберг не дав їй премії? Вона писалась на конкурс. Через що? А-а, в тому й річ. Це — хлопчача робота. Тут все не годиться, все. От то й біда, що в мене нема техніки. Дон Дієго, дон Дівго! А дон Дівго дванадцять літ малює, а я два роки! Дон Дієго всі школи пройшов, у всіх був, дон Дівго тисячі франків на одні фарби витратив. А я що? А я точив панам гарні ліжка, щоб їм з любовницями краще спать було. От і різниця! Дон Дієго! Ну, й нехай. Побачимо ще, чия візьме. Ого!

Він машинально-завзято зробив одною, потім другою рукою такий рух, немов одсовував рукава сорочки перед роботою. Мабуть, це зосталось ще від токарства його.

Але зараз же, немов схаменувшись, одвернуся від мене, одягся і вийшов, сказавши, що має якусь справу у Вальдберга. Мабуть, йому стало неприємно, що він заговорив про Дісго, або боявся, що в такому стані скаже щось зайве.

Все це мене серйозно зацікавило. Але я, правду сказати, мало що тут розумів. Я розумів, що Вальдберг хоче провести в життя якусь там свою ідею. Чого не бував? Але Емма погоджується на таку саможертву, — цього мій реалістичний розум не допускав. Я не вірив, щоб вона так-таки тільки заради одної ідеї віддала себе на десять років якомусь чужому, не любому їй чоловікові. Це хоч для якої ідеалістки було занадто. Тут мусило бути ще щось, крім ідеї. Але що?

Цього я не міг дізнатись. З Олафом ми про це більше не балакали. Сам я не міг нічого нового довідатись, бо ніхто з них не приходив до нас, немов змовившись. Ми працювали в цілковитій самоті.

Олаф був як в гарячці; він майже не їв нічого, не спав і часто сам до себе чи до свого полотна голосно балакав. Але зі мною майже ні слова, — так наче мене і в хаті не було. Один час я вже думав, чи не піти мені собі геть: мабуть, чоловік покликав жити під якусь химерну хвилину, а я забрався та й сиджу, не розуміючи того. Одначе, коли я йому про це натякнув, він аж злякався й почав мене найщиріше прохати лишитись. З цеї щирості й зляканості прохання я знов-таки зрозумів, що для чогось потрібний Стефензонові. Хай так, побачимо, — чим я рискував?

Олаф майже не відходив од праці. Очі йому блищали, як у хворого, повіки на них буди завжди червоні, шкура в на лиці пашіла .вогнем, волосся лежало на лобі неохайними пасмами. Ми робили в протилежних кутках, і він часом пильно дивився на мене з-за свого мольберта, але я бачив, що він мене зовсім не помічав. Емма ж таки тримала своє слово, на мій жаль і досаду. Коли б вона прийшла хоч раз, коли б я подивився ще на них, — я б напевне щось зрозумів би. Але ні вона, ні Дієго, ні той загадковий Вальдберг не приходили. 0лаф часом увечері пропадав десь, але сумніваюсь, щоб він в ті часи бачився з Еммою. Мабуть, ходив (понад Сеною й наспівував свою улюблену пісню, в якій (говорилося про те, що у милої м’які очі та тверде серце. Минув якийсь час. Вальдберг уже почав мене сер-дить, — цей дідок занадто розпалював мою цікавість. Я його прекрасно уявляв собі: це — колишній буржуа, трохи з бзиком, з великим гонором; колись, певно, якийсь художник-шарлатан переконав його, що він великий мистець або меценат, поживився за це від його, а бідний буржуа з того часу загубив і спокій, і гроші, і дочку, бажаючи зажити тої принадної слави. Це — пошарпаний життям, з невеличким черевцем добродій, неодмінно з довгим волоссям, з люлькою в зубах, в оксамитній блузі. Щоки йому старечо-рожеві, з фіолетовими жилками, веселий, самовпевнений погляд, пара заучених поз. Коли він балака з вами, то помічає вас тільки тоді, як ви хвалите його. В інших випадках він не слуха, дивиться крізь вас, як крізь вікно, сам до себе посміхається посмішкою незрозумілого генія, — словом, досить відомий і розповсюджений тип. Що Емма могла цілком щиро вірити в його призвання й віддати навіть себе за його примхи, в цьому не було для мене нічого несподіваного, — такі типи мають якусь надприродну владу над жінками — чи то над коханками, чи над дочками.

І от, нарешті, Вальдберг з’явився в нашому ательє! Було це ввечері. Ми їли свою “буден” (ковбасу з крові) і, запиваючи її чаєм, мирно розмовляли про щось нецікаве. Раптом зачувся тихий, якийсь дуже обережний стук у двері. Олаф зразу схопився й схвилювався. Нашвидку утершись, він кинув поглядом на прикритий мольберт свій і крикнув:

— Ввійдіть!

Я вже догадався, що це має бути Вальдберг. Але в хату ввійшов якийсь старенький чоловік в потертому рудоватому пальті, з несмілою посмішкою і в окулярах, крізь які блищали добрі, уважні очі.

— О, прошу дуже! — схвильовано промовив Олаф. І, підбігши до дідка, він почав помагати йому роздягтись.

Тоді я зрозумів, що міг помилитись, — Вальдберг трохи не такий був, яким я уявив його собі. Це швидше був учитель латини або німецької мови, а не потертий життям буржуа.

Дійсно, це був таки Вальдберг, — Олаф нас познайомив. Він зараз же почав мене питати, хто я, якої нації, чи давно в Парижі. Він також не знав, що то таке українці, але віднісся до того не так, як дочка. Навпаки, дуже зацікавився, присунув до мене свій стілець і з таким виглядом, немов мав почути від мене надзвичайні річі, став дивитись мені в лице. Це мене зворушило й зразу віддало в повну його владу. Уявіть собі: цей милий дідусь навіть про Олафа забув і так зацікавився новою нацією! їй-богу, він міг мати повне право думати, що винайшов нас! Але як він ще далі віднісся до свого відкриття! Дізнавшись, що ми тільки-тільки вступаємо до культурного життя, що ми ще не зіпсовані “розпустою золота”, як він підказав мені; дізнавшись, що нас тридцять мілійонів (якась кабалістична цифра в устах кожного українця!), — Вальдберг затурбувався, почав хапати мене за коліна і про щось най щиріше благати.

Спочатку я навіть не зрозумів, що міг такого сказати чоловікові. Виявилось, що він боявся за нас! Він боявся за нашу молоду долю і прохав нас бути обережними — не кидатись на гній, уявляючи, що це дійсне золото. Культура, справжня культура — соромлива, непомітна, некриклива; вона ховається по тихих місцях і не ґвалтує про себе на ринках. Взять найвищу прояву її — мистецтво. Ці салони, виставки, магазини “відомих” художників, —хіба це справжнє мистецтво? Це — фальсифікація, це — гній, це — мертве!

Я вже знав, що він може мені сказати, тому слухав його без особливої уваги. Я більше дивився на його. Зовсім учитель латини! Лисуватий лоб з сивувато-рудим ріденьким волоссям, окуляри, перев’язані з одного кінця мотузочком. (Емма могла би все-таки поклопотатись, щоб у батька окуляри були справні!) Піджак на йому був занадто широкий, в кишенях було щось понапихано, й вони одтопірчувались; на тонкій поморщеній шиї занадто акуратно була зав’язана краватка, — це вже Емма перестаралась.

Але Вальдберг щось уже занадто довго балакав зо мною й не звертав уваги на Олафа. Здавалось, він прийшов спеціально для мене. Тут щось не те! Я почав приглядатись. Ага, дідусю, так ти он який! Він, бестія, балакав зо мною через те, що хвилювався і боявся заговорити з Стефензоном! Він прийшов подивитись на роботу того, але не мав одваги зробити це й одтягував, скільки міг. Ну, бог з тобою. Я рішив не показувати, що помічаю його швидкі гострі погляди в бік Олафового полотна, а що вірю його надзвичайному інтересові до української нації, що навіть дуже вдячний йому за його поради.

Олаф теж робив вигляд, що слухав уважно. Але кожний раз, як Вальдберг кидав оком в бік картини, по лиці його проходило щось непокійно-тривожне, змішане, немов Вальдберг ось зараз мав піймати його на чомусь поганому.

Нарешті, дідок прожогом схопився з стільця й звернувся до Олафа:

— Ну, мій голубе? Як же там, га? Як же там з нашою роботою? Посувається ніби? Га? Можна поглянути, чи ще рано? Може, рано, то не треба! Га?

Він, здається, й сам боявся, що Олаф згодиться й одступати вже буде нікуди. Так і сталось. Стефензон

— дуже зблід, але спокійним і майже флегматичним голосом одповів:

— Я думаю, що можна… Коли хочете… Укрен, будь ласка, сядьте собі в той куток… Я зараз же сів, куди мені було сказано, й навіть зовсім одвернувся, так що не бачив ні полотна, ні їх самих. Затупали важкі нехапливі кроки Олафа. Через те, що

вони були занадто нехапливі, я вже розумів, що йому замирає серце. За ним подріботів Вальдберг. Зашаруділа простиня, — зняли, значить, покришку. Мовчання. Хтось ступив і зупинився, — мабуть, Вальдберг. Олаф сопить носом.

Ну, чорт їх забирай! — так сидіти зовсім нецікаво! Я погано зробив, що не пішов геть з хати. Вальдберг щось прошепотів. Але шепіт, певне, відносився не до картини, а до чогось незначного, може, щоб Олаф поправив що-небудь абощо. Знов тихо. Я уявляв собі, як мусить дивитись Вальдберг. Страшно уважно, роззявивши трохи рота. Олаф не дивився на вчителя, ні вчитель на Олафа.

Вони зашепотіли знов, і цей шепіт уже відносився до полотна. Тоді я встав і голосно сказав їм, що хочу вийти зовсім з хати. Вони мене не держали.

Не знаю, що там говорив Вальдберг Олафові, якою признав його роботу, тільки мій Олаф після тої візити засумував. Всю ніч він кректів, вставав чогось, чи на картину дивитись, чи води пити, а зранку десь зник і не приходив аж до самого вечора. У мене ж весь день було таке сильне бажання подивитись на його працю, що мусив себе падлюкою лаяти, аби не одвернути простині.

Ввечері Олаф прийшов цілком спокійний, такий спокійний, що я навіть задумався, чи справді вчора Вальдберг сказав йому що-небудь неприємне. Він почав зі мною жартувати, сміятись, оповідати про свій край, — словом, я був рішуче збитий спантелику.

До цього ще в цей вечір принесло якраз Емму. До неї я думав, що, може, вона причиною зміни в його настрої. Але по ній я побачив, що ця гадка була цілком помилкова: вони, видно, навіть не бачились між собою.

Емма видавалась дуже веселою, безжурною. Зі мною раптом стала такою привітною, немов я їй бозна-що доброго зробив. Батько, видно, розказав їй по нашу балачку, бо вона зараз же теж почала розмову про Україну. А вираз лиця при цьому був такий, ніби вона чекала побачити на мені щось надзвичайне, — очевидно, дідок їй сказав, що для забави варто з Укреном поговорити про його Україну. Я робив вигляд, що вона не помилилась, і справді удавав дуже задоволеного її увагою.

Тут же я подумав, що Еммочка, певно, недурно до мене так під’їжджає, — нащось я їй буду потрібний. У всякім разі, я не вірив її безжурності й веселості, з якими вона ходила по ательє, не вірив її байдужжю до Олафового полотна. Що це, власне, полотно й було причиною її візити, в цьому я не сумнівався. Діло, значить, стояло трохи інакше, ніж я уявив, а саме:

Вальдберг не тільки не облаяв роботу Стефензона, а навпаки, мабуть, похвалив. Емма, занепокоєна цим, рішила прийти й самій подивитись. Олаф же, певно, був не сумний, а тільки схвильований словами Вальдберга.

Мої підозріння мали під собою деякий грунт: Емма, покрутившись по робітні, побалакавши зі мною й з Олафом, раптом звернулась до його:

— Слухайте, Олафе, а батько мені казав, що ви хочете показати мені ваше полотно… Я не сказала цього зразу, бо чекала, що ви будете ввічливим і самі запропонуєте… А ви… Ну, все одно, показуйте…

Я про себе посміхнувся — наївність, надзвичайно одверта й не розрахована на успіх зовсім.

Але вона десь знала, з ким мала діло: Олаф здивувався й стурбувався:

— Вам тато казав, що я хочу показати полотно?!

— Іменно! — недбало одповіла вона, пускаючи дим угору. (Вона курила з такої самої люльки, як і в дон Діего).

Олаф пильно й неодривно дивився на дівчину: він не допускав, щоб вона могла в свою брехню впутати батька. А, з другого боку, Вальдберг не міг цього їй сказати, не міг хоча б уже через те, що сам не радив йому показувати роботу кому б то не було до конкурсу.

Я чекав, що з того вийде, — я не мав найменшого сумніву, що Емма просто збрехала.

— Ні, я вам не покажу, хоч би й тато дозволив, — нарешті найшов як сказати Олаф.

— Але чому?! Чому, нерозумна ви людино?! — приходячи в незрозумілий по своїй силі гнів, скрикнула Емма. — Я вам з’їм паршиве полотно? Що ви собі гадаєте, нарешті?! Покажіть, я вам кажу! Чуєте?

Олаф, як і я, добре розумів, для чого їй так пильно треба було бачити те полотно. Помалу, але з бездоганною ґречністю він розвів руками й сказав:

— Панно Еммо, я дуже розумію, що вам хочеться подивитись на це нещасне полотно, але, на жаль, не можу задовольнити вашого бажання…

Говорячи це, Олаф не мав виразу людини зовсім спокійної, навпаки, було таке вражіння, що він збирає всі свої сили, щоб не сказати зайвого.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Винниченко – Олаф Стефензон":
Залишити відповідь

Читати оповідання (розповідь) "Володимир Винниченко – Олаф Стефензон" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі оповідання, повесті та романи відомих авторів. Повчальні розповіді для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.