Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”.
А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тілі давно вже ходили хвмльки дрижаків, але йому не хотілось ні вставати, ні поворухнутися. Хотілося тільки сидіти й слухати ту мішанину з нудьги, одчаю, злості й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тіло якоюсь байдужістю й млявістю. Вмить щось голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвів голову від стіни і вже поволі став підводитись, коли двері розчинились і в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жіноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсі на голові. Поважно озирнувшись і вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась і стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усміхнувся й нервово-поспішно почав обсмикувати на собі свою синю, аж до блиску заялозену роботою, сорочку.
— Знов нудитесь? — тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
— Як нуджуся? — ніби не зрозумів він і ще ширше усміхнувся, силкуючись не зустрічатись з її серйозним, строгим поглядом великих сірих очей.
Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потім також мовчки й серйозно повернулась, защіпнула двері на крючок і, одвернувшись від його, стала поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим же серйозним і поважним виглядом застібнулась, повернулась знов і, поклавши жмут на стіл, мовчки сіла на лаву, мимохіть протягнувши йому свою, доволі велику, затягнену в чорну рукавичку руку. Максим поспішно й нервово-незграбно потряс її й навіть шаркнув одною ногою по підлозі, все так же широко й винувато усміхаючись.
— Ну, розказуйте, — тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що сіріла понад стіною своїм драним білим ряденцем.
Максим тільки ніяково й смішно якось повів головою й подивився їй на капелюх.
— Ну?
— Та що ж я, добродійко, буду розказувати.
— Товаришу! — підвела вона голову і строго подивилась на його. — Я перш усього не “добродійка”, а “товаришка”. Останній раз вам говорю, що я для вас не “добродійка”, а “товаришка Людмила”, як ви для мене “товариш Максим”… Розумієте?
— Та розумію, але ж… як же…
— Без “але ж”. Це раз. А друге, сідайте і зараз же розказуйте все… Мені ніколи, я ще маю справу до вас… Де Сашко?
— На роботі ще.
— І Василь?
— І Василь.
— А ви?
Максим знов усміхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свій погляд на його губах, на яких грало щось болісне й безнадійне, і зараз же одвернулась.
— Прогнали чи знов самі покинули? — глухо промовила вона.
— Сам, — прошепотів він і хутко подивився на неї. Але вона дивилась кудись на двері й не казала нічого. Максим ще трохи постояв і нерішуче сів на другий кінець лави. В хатинці стало тихо. Максим декільки разів подивився на неї, але вона сиділа непорушно, й тільки видно було, як тихо, ледве помітно, хвилювались високі груди її під чорною сукнею.
— Товаришко! — нарешті несміло промовив він.
— Ну? — не повертаючи голови, обізвалась Людмила.
— Ви сердитесь на мене?
— Серджусь.
Максим ще жалкіше усміхнувся й хотів щось сказати, але тільки обсмикнув сорочку й нервово повів плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. І знов їй щось гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий і сумний вираз його безпокійних очей і уст. І знов вона одвернулась.
— Ну, говоріть же, я ж чекаю, — м’яко прошепотіла вона. — Говоріть все. Коли покинули?
— Учора.
— Гроші маєте?
— Ні… Так трохи… Маю…
— Товаришу!..
— Їй-богу, маю!
— Покажіть!
Максим, ніяково усміхаючись, поспішно засунув руку в кишеню своїх замазаних, обдрипаних штанів і, покопавшись, витягнув декільки срібних та мідних монет.
— Покажіть, — нахилилась Людмила над рукою.
— Три… Вісімнадцять… Двадцять вісім копійок! Це, по-вашому, гроші? — подивилась вона на його з усмішкою.
— А що ж? — радісно засміявся він на усмішку, держачи руку з монетами. — На два дні буде… — І, знов несміло подивившись на неї, тихше додав: — Поки знайду роботу.
— Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати гроші в кишеню.
— Га?
— Не знаю… І знов змовкли.
— Правда, я падлєц, добр… товаришко? — вмить якось роблено, сміливо промовив він і з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свій здивований погляд:
— А це ще для чого?
— А хіба ні?
— Не меліть чортзна-що, — сухо кинула вона й знов одвернулась.
Максим ніяково усміхнувся й замовк.
— Хоч би заарештували, — помовчавши, знов почав він, але вже не всміхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. — Всіх беруть, а меие… Хоч би скоріше вже. А так вже не можна…
Людмила мовчала.
— Все одно… Я більше не можу… Я вже не можу…
— Чого не можете? — тихо кинула Людмила.
— Не можу, всього не можу! — живо повернувся він до неї. — Не можу жити… не можу робити… Все паскудно, погано… Всі такі погані… Всі… Ну, скажіть, ну, скажіть самі: то добре, що вони лаються, що вони замість того, щоб боротися, лаються між собою, сваряться! І нас сварять… Он учора один есде каже: “Есери не соціялісти, а буржуа”. Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на двері.
— Хіба так можна? Хіба можна таке говорить? Ми ж соціялісти, ми ж за правду, за все хороше… А самі лаємся… Між собою… А робітники хіба… Ех!.. Що робітник? Ви думаєте, що він розуміє? Йому говорить есде, а він і вірить… Не люблю я есде.
— Глупості говорите!
Максим хотів щось сказати, але замовк і, помовчавши трохи, тихіше знов почав:
— Справді, я той… Я сказав глупость… Коли ж мені так досадно… Скрізь сварки, скрізь нелюбов… Ну, добре, тепер я в українській партії і ще не знаю, як тут… А коли я був у соціял-демократів, а потім у есерів, так… Знаєте, просто всяка віра пропадає у все… І жити не хочеться.
— Треба самому робити, а не критикувати других, — тихо промовила Людмила.
— А де робити? Де? — наче тільки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. — Що робити?.. Що?
— Все, скрізь.
— Де? Серед робітників? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму місці! Ви думаєте, вони мене слухатимуть? Хіба я інтелігент?.. Я такий же робітник, як і вони. Та й така робота? Ходить на занятія та лаять есерів або есде? Я не можу вже на занятія ходити!..
— Я це знаю, — перебила Людмила. — Ви вже, здається, два тижні як не приходите ні на одну збірку.
— Не можу… Вибачайте… їй-богу, так мені скучно… Та я ж уже не первобитний [1]… Я б хотів… Я, знаєте, піду стрілять когось! — вмить несподівано рішуче скінчив він і вперто подивився прямо в очі Людмилі, що знов хутко озирнулась до його.
— Ви здорові, товаришу? — серйозно обдивилась вона на його лице.
— Здоровий, здоровий! — злісно, голосно заговорив він. — Я зовсім здоровий! Зовсім! Тільки я так уже не можу. Коли я йду на занятія, я йду раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всі їдуть у своїх екіпажах і не бачать навіть мене; я… я б хотів їх убить усіх!.. Я вже не можу ходити по улицях… Мене так душить ненависть, що я кусаю собі іноді рукав, .щоб не кричати… їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу! Знаєте, я більше заморюся за день од злості, ніж од роботи… Бо я, знаєте, все думаю, що я роблю їм… Я не можу вже робити… Я лучче з голоду здохну!.. Не хочу на їх, на експлуататорів своїх, робити… А ви мені — занятія! Що занятія? Що я їм зроблю занятіями? Коли то ще буде?.. Ви дайте мені таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке, .що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я аж упивався, щоб… Дайте мені таку роботу!..
— Занімайтесь з первобитними, організуйте…
— Ах!.. — з одчаєм перебив він. — Я ж… Я ж вам говорю, що вони не слухають мене… Та я й сам ще не знаю так, як інтелігент… Хіба я знаю що?
— Учіться, — несміло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зітхнув.
— Не можете? — прошепотіла вона з жалем. Він тільки знов безнадійно й жалько всміхнувся.
— Ну, що ж робити? Що ж робити? — з мукою подивилась вона на його. — Скажіть, чого ви хочете? У вас є мати?
— Нема.
— Нікого нема?
— Є в селі батько і брат… Не люблять мене мужики. І я їх не люблю… Я, знаєте, нікого не люблю… Я не вмію любить… Другі там так… і ходять гулять… до дівчат… а я не вмію… Я злий, знаєте… Я всіх ненавиджу… Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що… От і вам не вірдо… — похмуро скінчив він, і навіть щось вороже й чуже зачулося в цих словах.
— За те, що я так одягдена? — криво усміхнулась Людмила й повела оком по своїй чорній добрій сукні.
— Ні… Так… Нікому не вірю… Настало тяжке й ніякове мовчання. Знадвору вже ледве пробивався сіренький світ і, наче знехотя, торкаючись широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове обличчя. І, дивлячись на його, на цей тонкий ніс, на впалі щоки, на безпокійні вузькі очі його, на губи з цим болісним виразом, на всю постать його невеличку, нервову, — їй невимовне хотілось тихо, ніжно провести долонею по щоці (неодмінно по щоці), приголубити його, сказати щось радісне, тепле й зігнати це тяжке й тужливе з уст і очей.
І вже великі сірі очі її не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя її мов укрилось чимсь сумним, і вся постать виявляла якесь безсилля, непевність і одчай.
— Що ж робити, що ж робити? — якось байдуже, й задумливо, й наче не тямлячи того, що промовляли уста, прошепотіла вона. Максим хутко повернув голову й подивився на неї.
— Стрілять піду! — злісно кинув він. Вона знов пильно подивилась на його, але не сказала нічого, тільки нахмурилась і не зводила з його очей.
— Вам не хочеться вже жити? — помовчавши трохи, якось рівно промовила вона.
— Я боротися хочу! — з силою скрикнув він. — Я хочу справді боротися, як кличуть всі інтелігенти… Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють нас?
— Та хто обманює? Хто обманює вас? — і собі скрикнула Людмила з мукою.
— Хто вам говорить, що треба йти стріляти? Учіться, учіть других, побільшуйте сили… Хіба ж то боротьба?.. Хіба… Ах, ну, що вам говорити, коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу… Ви знервувались… Ви…
— Я не можу… — перебив він її, але якось розслаблено й чуло. — Неможливо так жить… Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не можу зароблять собі на хліб, я подлец, я їм чужий хліб, я такий же експлуататор, я… Я донесу на себе!
— Що? — зблідла Людмила.
— Я донесу на себе… Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
— Ви як хлопчик, Максиме, — тихо усміхнулась вона болісною усмішкою. — “Донесу”, “у тюрму”… Для чого?
— Боротись, активно боротись! Мені нудно, я не маю роботи, духової роботи!.. Я стрілять піду!
— Ну, з вами сьогодня не можна говорити! — вмить розсердилась вона і гнівно встала, трохи почервонівши. — Робіть що хочете!
Максим знов винувато усміхнувся й собі для чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому чубові.
— Можете! Йдіть! — махнула вона рукою на двері і стала застібати своє пальто, не попадаючи ґудзиком в петлю й поспішаючи.
— Ну, а що ж робити?.. Га?.. — несміло прошепотів він.
Людмила глянула на його, кинула застібати і раптом чогось страшенно скипіла:
— Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що мені приємно дивитись на вас? Хіба ви мені вірите?.. Я ж “ін-те-лі-гентка!”. Я… Ви самі сказали… Ви думаєте…
І чуючи сама, що говорить якусь нісенітницю, вона зупинилась і, круто одвернувшись, підійшла до вікна і стала дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибі, вона знов повернулась і спокійніше вже підійшла до стола.
— Робіть що знаєте, — роблено байдуже промовила вона. — Тільки щоб потім не нарікали на мене… Більше нічого… А тепер я маю до вас справу, — діловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого зараз же випало на стіл декільки аркушиків паперу. — Ідіть сюди.
Максим хутко й поспішаючи зірвався з місця й підійшов до стола.
— Через тиждень буде демонстрація, — не повертаючи до його голови й розгортаючи папірчики, трохи понизила вона голос. — Треба роздавати й розліплювати цей тиждень прокламації. Візьметесь?
— Візьмусь, візьмусь! Через тиждень? Невже це справді, добродійко… товаришко? — дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його і проти волі усміхнулась. Лице його світилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним і легким; губи усміхались так недовірчиво, але з такою радісною надією, що здавалось, ніби воно стало зовсім друге.
— Раді? — не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засміявся і, почервонівши весь, став читати прокламацію.
Але видно було, що не розумів нічого.
— Можете забрати їх і заховати десь, — кладучи на стіл жмут, промовила Людмила.
— Добре, добре, я заховаю? — радісно одізвався вій від папірчика. — Я заховаю! Я сьогодня ж і піду розліплювати… Можна сьогодня?
— Хоч і зараз.
— Добре, добре. Це, значить, у цю неділю?
— У цю!
— А чого ж ви мені не сказали зараз же, як прийшли? Я б і не говорив усього. А то…
І він винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м’яко дивилась на його і почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей і приголубити її, розцілувати її росло все більше й більше у грудях і хвилювало їх.
— Ви не сердитесь на мене? — соромливо й ніяково пробубонів він, акуратно складаючи прокламацію.
— Ні, серджусь! — засміялась Людмила. Він глянув на неї й собі засміявся.
— А ви дуже боїтесь мене? — додала вона.
— А боюсь! — щиро глянув він їй в вічі. — Ви такі серйозні собі, такі, знаєте, строгі… А я з вами так говорив.
— Я серйозна? строга? — здивовано підняла вона свої трохи широкі брови. — Хто це вам сказав?
— А ну да, серйозні… Такі… Коли ви вперше стали заніматись нашим гуртком, я, знаєте, хотів кидать через вас українську партію.
— Та-а-к? — криво усміхнулась вона.
— А потім… А потім, — поспішаючи й мов бажаючи скоріше залагодити вплив цих слів, підняв він трохи навіть голос. — А потім я побачив, що би тільки так, а що ви дуже добрі, тільки вид такий серйозний… я вже нізащо не кинув би… Я потім через вас і вивчив нашу мову… Спершу я сміявся навіть, що по-українськи, по-хохлацьки… А потім, як ви стали говорити з нами й вияснили все… А особливо, що ви такі серйозні й такі…. інтелігентка… говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не можна судить… Всяка мова…
