І, заплутавшись, він зупинився й став знов складать папірчики.
— А есерів більше не соромитесь, як вони вас називають “шоманістом”? [2] — ледве усміхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим підняв голову й засміявся.
— Еге! тепер вони самі просять у мене книжок ер-у-пе [3] . Говорять, що тут, на Україні, з російськими книжками по селах не можна вести роботи. Позавчора я дав одному з нашої гурткової бібліотеки… “Дядька Дмитра” і “Страйк”.
— Ну, а зараз вже не хочете йти стрілять? — серйозно подивилась вона на його.
— Ні! — також серйозно промовив він і твердо, мов підкріпляючи свої слова, витримав її погляд.
— І в тюрму ні?
— В тюрму? — перепитав він. — В тюрму я, мабуть, все одно з демонстрації попаду.
— А-а! Так… — якось протягнула вона, мов догадавшись, і пильно глянула на його, вмить спитала: — Ну, а скажіть правду: ви це подумали, як я вам сказала про демонстрацію, чи просто самій демонстрації зраділи? Тільки правду говоріть!
Максим трохи змішався.
— Не знаю, не знаю, — стурбовано, нервово потер він себе по голові. — Ні!.. А може. Я знаю тільки, що я зрадів, а чого — не знаю.
— Ну, то неважно! — зітхнула вона, — Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да все одно.
І вона знов подивилась на його, і знов такою близькою й дорогою була для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злісно зітхнула й голосно вимовила:
— Фу, які глупості!
— Що таке? — стурбувався Максим.
— Нічого, нічого… Ви коли підете розліплювати? — раптом сердито й сухо кинула вона.
— Сьогодня ж! — винувато подивився він на неї.
— Будьте обережні! Не налазьте навмисно на арешті Чуєте?
— Ні!
— Потім через два дні приходьте до мене на квартиру. Ви вже знаєте де. Тільки не звоніть, а просто постукайте в стіну. Другий поверх, етаж. Не забувайте: від 6-ї до 7-ї ввечері. Коли я не обізвусь на стук, тоді подзвоніть і говоріть, що ви з пошти до телеграфістки з запискою. Розумієте? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду…
— Добре, добре.
— Ну, а тепер до побачення! Жду через два дні. І вона знов стала застібати своє пальто, дивлячись кудись у вікно і знов маючи той же серйозний і строгий вигляд.
— Прощайте! — застібнувшись, протягнула вона йому руку і, не озираючись, вийшла з хатинки.
Надворі було ще видко, тільки якось вогкіше, ніж у хатинці, й подував нервовий весняний вітер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й віконце “кватири”, Людмила пильно озирнулась на всі боки і, спустивши на лице вуаль, хутко пішла нагору, струнко хитаючись своїм повним, рівним станом. Але не встигла зробити й десяти ступнів, як зразу зупинила трохи ходу і стала вдивлятись в якусь постать, що чогось нерухомо стояла біля тину й пильно дивилась просто їй в лице.
“Знов той самий індивід”, — подумала вона, й страшенна роздратованість закипіла у неї в грудях.
А індивід, наче помітивши це, тихо рушив уперед і, помахуючи паличкою, тільки озирався іноді. На йому був якийсь по коліна жовтий теплий піджак, чоботи, картузик і зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер не бачила, але пам’ятала тільки маленькі, ніби жовтенькі оченятка, що бігали якось на всі боки, та коротеньке підборіддя з кущиками білих волосків.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Індивід пройшов, не озираючись, декільки ступнів, потім обернувся й також зупинився.
“Ага”, — пролетіло з ненавистю у Людмили, і вона рішуче стала наганяти його. Порівнявшись з його піджаком і зробивши ще ступінь вперед, вона раптом повернула до його голову і з такою силою ненависті, зневаги й огидливості промовила “ш-шпиг!”, що індивід зупинився, роззявив рота і, трохи навіть збліднувши, так і застиг. А Людмила, не озираючись, швидко пішла вперед і хутко сховалась за рогом. Тоді індивід, мов схаменувшись, мало не бігом кинувся за нею, але коли вискочив за ріг, — чорної повної постаті вже не було на темній, глухій улиці.
Дійсно Максим змінився. Він уже не сидів цілими годинами, байдуже дивлячись в куток, не усміхався жалько й безнадійно, не збирався ні стріляти, ні в тюрму. Цілими днями він десь бігав, з кимсь вів якісь справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цілий жмут прокламацій. Він навіть дістав собі десь якусь кумедну роботу, на яку ходив тільки зрання до обіду або з обіду до вечора, так що другу половину дня ходив уже собі, де знав. А через кожді два дні з’являвся у Людмили. І хоча так же само, як і перше, ніяково м’яв свій жовтенький без підкладки капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок біля ліжка, боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер, як і перше, почував себе трохи не при собі в цій чистенькій, затишній кімнатці, але тепер, увійшовши, він зараз же, мов бажаючи загладити свій візит приємною звісткою, починав ще з порогу шепотіти:
— Усе добре, знаєте… Діла йдуть добре… Усе як слід…
Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх і з тою ласкавою усмішкою на устах, яка робила її серйозне і строге лице зразу добрим і тихим, мовчки вішала на кілок, а йому показувала на стільчик. І Максим, хоча так же, як і перше, бережно сідав, соромливо підібравши під стілець свої ноги, хоча й тепер іноді скоса подивлявся на своє дірявеньке пальто, але зате на устах його не плакала усмішка, очі не бігали з якоюсь боязкою, винуватою тугою, а навпаки, він весь час мав такий вигляд, ніби ось трохи посидить і має зараз же бігти до чогось любого, милого й радісного. І говорив він хоча й поспішно, й так же нервово, але з щасливим запалом, з силою й охотою. І Людмила мовчки слухала його, і з уст у неї не сходила усмішка, що мов довгими проміннями виходила з очей, що з великих і сірих робила їх двома милими, довгими щілинами з ясним, тихим світом доброти.
І мало не кожного разу Максим дивився на цю промінясту усмішку, і щоразу йому хотілось щось сказати, але він тілько соромливо тупився й зараз же оповідав щось друге.
Так, він що два дні ходив і рапортував. І кожного разу лице його здоровішало, здоровішало, кожного разу він все щасливіше сміявся, й кожного разу кудись поспішався, мов боявся упустити щось любе й дороге. І Людмила не вдержувала його; тільки, як він уже дуже мало сидів, лице її робилось знов серйозне, а через те якесь поважне і строге. Тоді великі сірі очі її мов ще побільшувались і мов обливали все трохи смугляве, гарне лице її строгим і навіть суворим світом. Тоді й Максимові робилось якось ніяково й холодно й інстинктивно хотілось викликати знову усмішку. І іноді це йому вдавалось; і тоді вони обоє радісно й трохи соромливо сміялись і щиро прощалися.
А в суботу довго сиділи й все обмірковували. І хоча лице Людмили не всміхалось, але Максим пильно слухав її й, нервово потираючи себе по голові, весь час промовляв:
— Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в своїй і, м’яко дивлячись на його, промовила:
— Глядіть же, товаришу. Пам’ятайте, що мені дуже боляче буде, коли ви задурно попадетесь. Дуже боляче… Бо ви дуже хороший і… корисний… Ви, може, корисніший, ніж кільки інтелігентів разом. Здержите ж своє слово?
— Здержу, здержу, от побачите!
— Ну, глядіть!.. Завтра ж чекайте мене там…
— Добре, добре. Тільки той… — трохи потупився він. — Ви приходьте до дванадцяти, бо… бо…
— Бо що? — засміялась лукаво Людмила.
— Бо, може, ви спізнитесь, а я не видержу, як почнуть…
І Максим, прохаючи, подивився на неї-
— Ах, ви ж… Ну, добре…
Максим радісно й бочком якось висунувся в двері й, хутко зійшовши сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помічаючи за собою якоїсь постаті, що зараз же тихо посунула за ним.
І другого дня, ще не було й одинадцятої, а він уже то стояв на умовленому місці, то нервовий ходив біля його й нетерпляче подивлявся на всі боки. День видався ясний і веселий, і хоча на улицях був скрізь ще лід, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всміхалось, що здавалось — стоїть уже справжня весна.
На Крещатику, де призначена була демонстрація і біля якого чекав Максим, було шумно й людно. З обох боків по тротуарах сунули довгі низки робітників, студентів, інтелігентів з празниковими обличчями і з якимсь чеканням в очах. Іноді стрійне й рівно проїжджали козаки з нахабними пиками, з нагаями в руках і з усмішками й реготом на устах. Тоді голови всіх повертались до них і з купи робітників іноді вилітала лайка й свист. Але їх спиняли і всі знов сунули далі, через кожні п’ять ступнів поминаючи поліцаїв, що правильним рідким рядком стояли біля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцятої, а Людмили все не було. Максим стурбовано крутився і вже декільки разів поривався йти, але щоразу зупинявся й з нетерплячою досадою дивився по улиці.
А демонстранти все підходили та підходили то парами, то поодинці, а то й цілими валками. І Максим виразно бачив у кожного на лиці якусь блідість і нервовість, а у деяких своїх знайомих робітників навіть щось таке, чого він ніколи перше не бачив. Він радісно здоровкався з ними, іноді проводив їх кільки ступнів і знов одходив назад, все більше та більше захоплюючись і турбуючись.
Вмить десь щось густо загуділо й ніби зачувся якийсь крик. У Максима страшенно замерло серце; він подивився широко розплющеними очима на робітників, що зразу хутко побігли кудись, і, мов підхоплений якоюсь силою, зірвався й побіг собі за ними. Але то проїжджали козаки, і “ще не було нічого”, як розчаровано подумав Максим.
Коли рівно о дванадцятій Людмила прийшла на призначене місце, Максима вже не було, тільки на розі стояла ціла валка поліцаїв та околотків, що з серйозними напруженими лицями напирали на робітників.
“Не видержав-таки”, — пробігло в голові у Людмили.
Вона тепер була до того серйозна й поважна, що поліцаї й навіть якийсь околоток поспішно дали їй дорогу і прикрикнули на робітників, що товпились густим рядом. Людмила спокійно пройшла і, пильно вдивляючись під кожний жовтенький робітничий капелюх, змішалась з валкою демонстрантів.
Надходило вже пів до першої — той час, коли завше звичайно “починається”. На тротуарах було вже повно, так що можна було йти тільки туди, куди йшли всі; посередині улиці вже частіше проїжджали козаки, й навіть два рази важко й рівно пройшла рота солдат з кам’яними обличчями і штиками на плечах. В вагонах трамваїв, на балконах будинків, в воротах дворів, навіть на покрівлях сиділа, стояла, навіть висіла публіка з напруженими фізіономіями й чекала, голосно розмовляючи і сміючись нервовим сміхом. В повітрі носилось щось важке й напружене, в очах горів якийсь огонь, розмови велись коротко, нервово й не до діла.
Людмила, трохи розчервонівшись, йшла між двома студентами і, коротко одповідаючи їм, все так же пильно роздивлялась і ніби шукала когось.
— Ви, здається, товаришко, шукаєте когось? — трохи нахилився до неї студент з лівого боку; і Людмила, подивившись на його, побачила й на йому те саме, що бачила на всіх і почувала на собі.
— Так, шукаю одного…
І не встигла скінчить. Раптом зо всіх боків, зо всіх напружених грудей вилетів якийсь крик, всі разом побігли кудись, і Людмила, почуваючи, як в грудях у неї щось росте, шириться, давить, також закричала й побігла зо всіма, спотикаючись і поспішаючи.
— Дивіться, дивіться! — вмить закричав хтось недалеко, й Людмила, піднявши голову, побачила: посередині улиці, над буйним, густим потоком голов маяло щось червоне й ніби гордо, радісно кивало всім на всі боки.
І Людмилі з маленького горбика було виразно видно, як до цього червоного, мов до сонця, збігалось все зо всіх боків, а біля його наче кипіло й бурлило ціле море. А воно здіймалось все вище та вище і мов якимсь страшним і таємничим хитанням підбадьорювало й подужчувало могутнє “ура”, що неслося зо всіх боків, що без всякої свідомості вилітало з грудей Людмили, що скликало зо всіх боків кінних поліцаїв, козаків, солдатів. І ось видно Людмилі, як, махаючи якимись не то палицями, не то шаблями, озираючись на всі боки й хвилюючи валку демонстрантів, летять по людях три кінних околотка, щось гукаючи один одному й пильно слідкуючи за червоним. Видно, як червоне за кождим їх приступом мов поспішає й скоріше має по улиці під тисячний крик “ура” і свист та крик поліцаїв. Ось околотки вже близько. “Ура” мов дужчає, лиця скажено напружені, а околотки суворо нахмурені, шарпаючи коней, одбиваючись від рук, що тягнуть їх із сідел, розмахуючи по головах палицями, озираються один на одного й щось гукають до кінних поліцаїв, які десь там, на другому тротуарі, також б’ють, щось кричать і хвилюють поток.
І Людмилине серце б’ється невимовне; з кождим наступом околотків, з кождим змахом прапору їй хочеться кинуться до його, ухопить та хоч і впасти під шаблями.
І зробилось щось дике й страшне. Червоне хитнулось ще декільки разів, здається, зачепилось за голову одного околотка й десь сховалось; а на тому місці замиготіли палиці, зачулись стогони, окремі крики, вискочив з валки без околотка кінь, налетіли козаки, і невпинна хвиля людей зім’яла, спихнула Людмилу й понесла з собою. Вона бігла, задихалась, якісь чоботи давили їй ноги, чиїсь руки штовхали у боки, хтось щось кричав над ухом і гаряче дихав на шию, а сила все несла її.
“Куди ж ми біжимо? Куди ж біжимо?” — літало у неї, а ноги проти волі мусили бігти. Нарешті стали зупинятись; Людмила, важко дихаючи, озирнулась. На тому місці, де маяло червоне, вже не було робітників, тільки гарцували козаки, а зо всіх боків стояли демонстранти і, мов збираючись з силами, переходили всі в один бік.
Вмить хтось знову щось закричав; груди знов сколихнулись, і могуче “ура” знов залунало. І знов кинулись остервеніло козаки і, топчучи, давлячи задніх, почали розганяти. І знов усі побігли кудись. Але бігли недовго; якось само собою всі збились до одної величезної, довгої валки, твердо і спокійніше посунули по улиці. Козаки чогось одстали, й замість їх звідкись взялись солдати і стали йти поруч демонстрантів, не пропускаючи нікого на середину улиці й мов огородивши довгим тином.
Десь затягнув хтось “Дубінушку”, далі обізвалась “Марсельєза”, і хутко нестрійний, нерівний, але повний великої сили спів став розлягатись по валці. Так спокійно пройшли до рогу одної улиці, що йшла кудись нагору. Людмила вже почала й собі заспокоюватись і вже навіть з’єдналась з якоюсь товаришкою, як раптом всі повернули назад і хтось, боляче наступивши їй на ногу, закричав:
— Козаки за углом!
Людмила хотіла щось спитати, але в цей час захрипіла над нею коняча твар і щось гостро ударило по плечах.
— Р…разойдісь! — заревіло у неї над головою, і козак з чорною борідкою й гарними кучерями під широким картузом знов широко замахнувся нагайом і зі свистом полоснув ним по валці. Перші кинулись вбік, а козак, підбивши ті зім’явши конем якусь панну в рудій шапочці, що щось закричала, але зразу якось змовкла, скажено почав гатити вправо й вліво тго головах, плечах, по чому попало.
Людмила важко дихала і, не пам’ятаючи себе, стояла, й дивилась, і не знала, що робити далі. В той саме час явідкись вискалило з десяток піших поліцаїв і, регочучи між собою, стали напирати на збитих до стіни якоюсь магазину демонстрантів.
— Р…разойдісь! Р…разойдісь! — ревіло зо всіх боків. Але розійтись було нікуди, бо з одного боку були солдати, з другого — позачинені двері й вікна крамниць, а з третього — поліцаї і козаки, що гасали по валці й гатили її з якимсь божевільним запалом. Можна було тікати назад, але валка була така густа, що Людмила постановила: краще всього продертись вперед і між козаками вибратись чи живою, чи мертвою на другий бік рогу. Скинувши з себе дрижачою рукою капелюх, що весь час тільки перешкоджав їй, вона з рішуче піднятою, непокритою головою суворо, поважно, твердо стала продиратись вперед.
— Товаришко! Там козаки! — гукнув їй хтось позаду.
— Я знаю! — озирнулась вона і, блиснувши очима, знов .ще твердіше пітала вперед. За нею посунув ще дехто; а коли вона порівнялася в поліцаями, що одбивали якимись виструганими палицями всякого, хто хотів продертися, А, не звертаючи уваги, стала напирати на них, то вже вся валка, мов набравшись якоїсь сили, разом тукнула “ура” і з силою наперла вперед.
— Ніззя! Ніззя! — гукнув було, один поліцай в великою рижою бородою, одпихаюта Людмилу; але вона раптом скажено кинулась на його, вихватила палицю і я якійсь несвідомій нестямі стала бити його по голові, по плечах, по руках і, навіть разів зо два ударила якогось студента, що кинувся за нею.
— Ур-р-ра! — страшенно розляглося в передніх рядах, що бачили цю сцену.
— Ур-р-ра! — покотилося далі.
— Ур-р-ра! — обізвалося десь там, далеко, на другому кінці демонстрації.
— Ур-р-ра! — ще дужче пронеслося знов тут, і веселі поліцаї в один мент десь щезли під могучим напором, і тільки в деяких місцях крутились якісь купки та миготіли в повітрі палиці.
І знов сталося щось дике й страшне.
Як демони, налетіли знов козаки.; і звов збиті демонстранти, розбігаючись на. всі бокм, падали під ударами нагаїв, одбивалися каміннями, збирались в купки, знов розбігались і звов падали, виносячи на руках побитих товаришів, нашвидку заві’язуючи свої рани й знов кидаючись туди, де більші купи були, де розлягалось голосніше “ура”.
