Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в’язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.
Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить в другу. Там, розуміється, зараз же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Цього вразив згук дверей у клозет; він цілий день ходить і “стріляє” так, що подушки на койках підстрибують. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Пошта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі крались по камерах і з’їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шести грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.
А найголовніше — побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкоп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Залєтаєву.
Правда, нас тікало небагато, всього сім душ, срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш негативно відносились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало, — для продовження підкопу треба було, щоб принаймні в нашій камері, звідки вівся підкоп, була абсолютна дисципліна.
Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати було так же легко, як із струмочком, що заклопотано прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим іншим, як своєю старанністю, усердям, клопітливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні, він весь — рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту, і картузик промочувався спідсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастило так устроювати, не знаю. Але це був факт. І зверх усього він був меншовик та ще спеціаліст по аграрному питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку “одрізки”, “земля”, “хазяйство”, як картузик товариша Скрині уже там. А тому, що він спішить завжди, то вривається в розмову, наче бомба. А як аргументів у його багато і всі треба якомога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить, одбиваєтся, як його хотять спинить, і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ. Крім усього, сам він з нами не тікав, і його мали швидко одправить в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг би дати лад хаосові і котрий сам був би і зацікавлений в утечі.
Але тут діло ускладнялось. Річ в тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким просто “так собі”, а деяким з принципу. Принципіаль-ними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти, а найпаче голова їхній Залєтаєв. В цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він по цілих днях сидів по сусідніх камерах або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замірайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швейцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистачало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелегальні видання) і видирав з неї довгі стьожки. До протестів відносився спокійно й з юмором. Коли ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров’ю, сиві очі з білявими віями загострювались, і він починав боронитись. Себто: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:
— Ти чого? Чого верещиш? Що треба? — А за ним зараз же підводились з койок Тимошка, Замірайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки, з інтересом поглядали на опонентів. Звичайно, іцо дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залетаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з прокламації “До всіх горожан”, вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:
На базаре сидит кот, У него болит живот, А напротив его кошка Й у ней болит немножко.
З койок підхоплювали, вносили більше жвавості й експресії в мелодію. Тоді Залєтаєв зістрибував, одкидав в куток стіл з середини камери й зачинав танцювать. Для цього хор моментально переходив на іншу.
— Холеру! — кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.
Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчику й починав:
На окне лежит прикмета — З винограду квота, Виноград растет на ветке, Солчией пост у клеткс.
Залетавв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.
— Жару більше! — кричав він. Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струшував вищипаною борідкою й розлягався:
Слон песніо свою Про жисть горькую мою, А жисть горькая моя, До чсго тьі довела.
Що далі розвичялась історія “горькой жисті”, з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаев. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз і разом з хором задихане й хрипло вигукував:
Ти, холера, поди прочь, Кавалера не морочь, Как такому кавалеру Да любить таку холеру. Поди, поди, стерва, прочь!
І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладіпе зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).
Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселості. Спочатку пробували умовляти Залставва, але він реготав і одповідав нам:
— Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать “На бой кровавмй”? Подумаєш! Гадає, як заспіва “На бой кровавьій”, так і справді кровавкй. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, хк ви щось робите?
Це прйвда, — він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.
В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.
— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.
— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.
— Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.
Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся, — невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.
Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:
— “Тук, тук, тук!” — Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — “Кто там?” — “Мі”, — одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском. — “Хто мі?” — суворо. — “Зади”. — “Скольки вас?” — “Раз…”
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у “жестяного мастера” в науці, коли той бив його паяльником по голові або як “гоїше їньгеле” цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: “Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б’ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски, — вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший”.
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у його витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли “жестяной мастер” одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.
Хто його зна, може, це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він — найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:
— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай. — А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І Безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.
І — Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори.
— Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить. — Сам він був колишній підпоручик піхоти. — Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!
А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над ктюрмою, і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, немалу роль грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, по-перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг щохвилини засипать нас. А по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.
Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкоп, стояв на тому, щоб покинуть і копати в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкоп далі і тікать з його “на ура”. Чим би ця суперечка скінчилась, невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня. Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.
Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого “велосипедиста” викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.
В той же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і натхненним лицем.
Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.
Багатьох з виборців, серед яких були навіть лояльні кадети, захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.
“Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство!” От яка була їхня платформа.
У многих прокинулись інстинкти прадідів — бурлак, які виривали з корінням молоді дубки і з цими тільки товаришами блукали по нетрях та степах. Ця частина коридора дала повну волю своїм нахилам. Вони цілі дні ходили з камери в камеру, міняли щогодини койку, обідали десь у біса, пролазили навіть у інші коридори і цілком здичавіли. Коли б не вечірні провірки, вони б і ночували по чужих камерах десь під столами.
Іншими керували більш матеріальні інтереси і надії. Вони безрозсудно повірили Залєтаєву, що матимуть без старости по десяти грудок цукру і принаймні раз на тиждень по справжній котлеті. Бо при владі старостів, — аргументував Залєтаєв, — “аристократія” дістає з волі передачі й не ділиться з коридором, а їсть їх сама. Це, звичайно, був тільки несовісний спосіб агітації, але мрія про котлету була така приваблива, що Залєтаєву охоче вірили.
Деяким просто подобався рух, сам по собі, і через те вони допомагали його розвитку всім, чим могли. Вони з охотою читали й писали прокламації, розносили їх по камерах, агітували, розпаляли, але кінчать не хотіли.
Це був непевний час, і важко сказати, чим би він скінчився, коли б до нас не вмішалась сама тюремна адміністрація. Офіціально ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.
І через те не офіціально, але серйозно і поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинить заколот. В противному разі будуть ужиті “відповідні міри”.
Що таке “відповідні міри”, більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над “іноземним вмішательством”.
І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось непевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутках, бігали з камери в камеру, про щось палко радились, часто вибухали несподіваним голосним реготом. Іноді вони аж качалися по койках і плакали од сміху.
Ми чекали якогось екстравагантного випаду.
І, дійсно, так і сталось.
Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тммошка виліз в нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче, й силкуючись бути серйозним заявив:
— Господа, п’ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом… товариша Піню. —І, помітивши рух серед нас, поспішно закричав далі: — Не думайте, що це жарт! Ми серйозно. Попереджаєм, що, коли його не буде вибрано, ми оповіщаємо війну не на життя, а на смерть. Раз влада належить таким, як Піня, — то й ми собі вибираємо Піню! По всім правилам. Хай живе староста Піня!
— Ур-ра! — підхопили анархісти. — Ур-ра, староста Піня! Піня! Піня!
Крики здивування, обурення одної партії змішалися з криками “Піня” і реготом другої. Це було сигналом для всього коридора. Скрізь залунали вигуки: “Піня, Піня, Піня”. Десь узялися плакати з портретом Піні, досить удачного малюнка, на яких було написано: “Хай живе влада! Хай живе староста Піня!”
Ім’я Піні літало, як м’яч, по всіх камерах, ним гралися, перекидувалися. Навіть дійсні прихильники влади захопились таким надзвичайним кандидатом і з реготом кричали: “Піня!!”
Нам прийшлось пильно задуматись. Не вибрати Піню, це значить розтягнути хаос на безмежний час. Вибрати? Ідея мати старостою Піню наводила на нас і сміх, і сором, і злість.
Але все ж таки рішили вибрати. Нехай, ми виберем Піню, але примусимо поважати його, поважати в його лиці нашу волю, нашу, переложену на його, владу над самим собою. Згода! Хай живе староста Піня!
Серйозно, строго, без натяку на насмішку ми заявили, що пристаєм на кандидатуру Піні. І в той же вечір при співах і реготі, з фейєрверком із насичених нафтою ганчірок було оповіщено всій тюрмі, що на “нижньому угловому коридорі” тепер старостою — Піня 1-й.
Піню спочатку зовсім не вразила така увага до його персони. Коли ім’я його на всі голоси вигукувалось під низькими стелями камер, він тільки посміхався своєю звичайною посмішкою. Його тягали по камерах, висаджували на столи, говорили над його головою палкі промови в його честь, — Піня тільки кумедно поводив головою і добродушно показував усім свої ріденькі зуби.
— Хочеш бути старостою, Піня?
— А чому ні? Хто не хоче бути старостою? — розуміючи жарт, одповідав Піня також жартом.
Але коли Тимошка, Сердюков, дядя Дум-Дум, Замірайло і декілька членів з “аристократії” цілком серйозно, поважно і навіть суворо заявили йому, що він є старостою, коли перенесли його паршивеньку ковдру й подушчину на матрац старости, коли дали йому списки товаришів, весь папір, тютюн, цукор, сіль, ящик оселедців, коли сказали, що з цього моменту порядок, спокій і добробут коридора лежить на його плечах, — тоді Піня перестав посміхатись і став такий блідий, що навіть на підборідді видно було ластовиння.
— Ви розумієте, товаришу, що це не жарт, а серйозна й відповідальна річ, — сказав товариш Сердюков. Сам товариш Сердюков, якому завжди передавали в блискучих кастрюльках пресмачні котлети з города. Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса і ніколи не вступав ні з ким в які-не-будь ближчі відносини.
Піня почав щось говорити про те, що він не годиться на старосту, що він нічого не знає, що він собі малообразований робітник… Але його не слухали навіть, це й без його добре всім було відомо.
— Ну, тепер, братику, кінець! — рішуче проговорив Тимошка. (Між іншим, це його була пропозиція — вибрати Піню старостою). — Проголосували — і шабаш, нічого не зробиш. Тепер, брат, тільки старайся, щоб у тебе все було добре. Провір списки, хазяйство своє проконтролюй, — словом, як слід веди діло.
Піня тривожно, неймовірно бігав очима по лицях. Але всі були серйозні. Правда, недалеко на койці сидів Залєтаєв, качав ногами і, крутячи кудлаті вуси, хитро посміхався. Ну, так це ж був Залєтаєв, а не хто інший. Всі ж, навіть Замірайло, відносились цілком серйозно.
І Піня помалу, незграбно взяв список товаришів у руки й почав читать. Довгенький синенький зшиток дрібно, як змерзлий листок восени, дрижав в його руках.
Мені в ту ніч чогось не спалось. Чого саме, не пригадаю, — мало хіба причин може бути для цього там, де на вікнах грати, на дверях замки, а між ними в тісній скрині стін — дванадцять тяжко сплячих людей, котрі й у сні почувають себе хворими, нещасними, злими.
Я не спав і тихо лежав у своєму кутку. Сердюков коло мене обережно схлипував носом. Здавалось, він після кожного хлипання прислухався, яке воно робить враження на камеру. Коло Піні, на столику старости, горіла лампочка того сорту, який вживають в поганеньких готельчиках на чорних сходах.
Спочатку там не помічалось ніякого руху. Але годині, може, о другій-третій вночі помалу підвелася з койки невеличка постать і сіла. Це був Піня. По його рухах, виразу лиця я бачив, що він не спав зовсім. А вираз лиця був цікавий, якого я ніколи ще не бачив у Піні. Він робив враження людини, яка прислухається до процесу всередині себе — і при тому до такого процесу, котрого сам не розуміє. Очі широко розплющені, незрячі, губи одвисли не то дурнувато, не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зітхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся й зліз з койки.
Я мусив підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотвм по-жидівському рахував: ейн, цвей, драй, фір, финиф. Оселедців було не п’ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять. Піня заклопотано й непохваляюче похитав головою. Потім він узявся за цукор.
З цею справою у його затягнулося, бо цукру було аж дві великі торби. Мені надокучило чекать кінця, і я знову ліг, слухаючи, як Піня сухо стукав грудочками, шепочучи: “финифендрайцік, зексендрайцік, зибендрайцік”… І під цей шепіт я несподівано заснув.
Другого дня всі прокинулись в настрої веселої й нетерплячої цікавості. Першою думкою у більшості було: ну, як там наш Піня? А Піня був уже давно на ногах. Він замів камеру, прибрав на столі, порозкладав усім порції цукру (по шість, а не по вісім грудок кожному) і стукав у двері дозорцеві:
— Надзиратель! Надзиратель! Гаврилюк! Голос його лунав незвичайно серйозно, хоч і не зовсім упевнено. (Раніше він тільки висовував ніс у вовчок і тоненьким, несмілим, прохаючим голоском протягував: “Господини Надзиратель, пятая камера проситься до вєтру”).
— Чуєте, надзиратель? Що це таке? Одчиняйте вже двері. Ну? Старості треба сахар роздавать. —1 вже з деякою нетерплячістю лупив кулачком по товстелезних дверях.
Ми мовчки, скидаючись очима, слухали. В коридорі почувся брязкіт ключів і заспаний голос Гаврилюка:
— Ну, чого там? Чого стукаєш? Чого треба?
— “Чого треба?” Треба кип’яток. Ну? Одчиняйте двері, мені нада йти.
Гаврилюк чомусь мовчав. Мабуть, сонно й зневажливо одійшов і сів собі на свою табуретку в кутку.
Піня затарабанив дужче.
— Ну, чого б’єш двері, ти! — десь з глибини пробубонів Гаврилюків голос. Піня розсердився:
— Що значить “чого б’єш”? Када староста каже одчинить, то треба одчинить, а не чуть лі йти та садитьця собі на табуретку. Одчиняйте вже камуру. Ну?
На нарах, як по команді, вибух дружний регіт.
— Бий, Піню, двері. Пантуфлею! їх в трісочки рознеси! — крикнув Залєтаєв. — Що він позволяє собі з старостою жартувать!
