З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення!
Я знаю, — вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про “лакомства нещасні”. Я знаю, — багато таких, як я, будуть стискувати плечима на мої одверті слова; але мого спокою іі певності в собі вони не збаламутять.
Ось я одверто й просто кажу: геть усякі шукання, геть усякі карколомні проблеми, геть загадки, таємності. Годі з нас крикливих обіцянок, “творчих процесів”, ідеалів, непевності й обманів. Життя — не скачки з перепонами. І не панахида, на якій треба стояти з скорбним виразом лиця та нудьгою в душі.
Ось я одверто і гордо кажу: я — помічник прокурора, я — оборонець законів, порядку і всього строю життя. Раніше я страшенно образився б, якби мені хто сказав, що я буду помічником прокурора і судитиму “товаришів”. Але тепер мені смішні ті дитячі настрої, наївно-дурнуваті і шкодливі разом з тим. Мені смішні ті бородаті хлопчики, мої товариші з гімназії, які й досі не вийшли з гімназіальної стадії розвитку. Ті ж “конспірації”, бумажечки, книжечки. Так само скидають шапку перед словом “народ”, “ідеал”, так само “руйнують”, “творять”, наївно вірять в таємності життя і шукають свободи.
Що є свобода людини? Се той стан її, коли вона може робити все що хоче.
Я теж шукав свободи і був рабом; протестував проти насилля і був насильником.
Коли мені хотілось розім’яти організм якимсь дужим переживанням, хоча би й картами чи вином, я завжди насилував себе і соромився своїх бажань.
Тепер я щодня і п’ю, і граю в карти, і читаю ті книжки, які мені хочеться, і воджусь з людьми, які мені до вподоби; я роблю все, що бажано мені, — і почуваю себе цілком спокійним, задоволеним і не насильником. Я теж бажаю поступу і служу йому, але я се роблю помалу, упевнено, без ґвалту І твердо.
Перш усього, я люблю порядок.
Я не вірю, що непорядком можна дійти порядку.
А всякі ідеали, фантастичні плани — се, насамперед, непорядок. Се руйнує звичайний, нормальний хід життя. Різні “неосяжні простори” — се просто лукавство ледачих і ненормальних людей, які не хотять робити малого діла. Для того, щоб жити, я мушу бути певним в тому, що і де я роблю.
Раніше я блукав по різних надхмарних країнах і через те не бачив землі. Тепер я бачу кожний свій крок.
Я знаю, що робитиму завтра о четвертій годині, знаю, чого не робитиму о дев’ятій.
Бо я певний в собі.
І тому я більш усього не люблю непевності, таємності, загадковості. Через них я загубив кільки років свого життя. Через них гублять молоді наївні люди все своє життя.
Я хочу розказати одну історію, яка мене вирятувала, для того, що, може, вона спричиниться до рятунку інших. Коли я нею поможу хоч одній душі, я оправдаю своє завдання.
Ся історія трапилася в нашому городку, де я жив після того, як мене викинули з університету. (А викинули мене через те, що я хляснув педеля по плечі і ні з того ні з сього закричав: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”)
В Гнилятині (так зветься наш городок) я ходив з меланхолійним виразом лиця, з знайомими поміщиками удавав із себе надзвичайного бомбиста і носив завжди чорну косоворотку. Граючи з приставом у карти, я часто понуро замислювався і несподівано запитував, чи в сибірських каторгах можна мати при собі свою подушку. Такі питання викликали до мене увагу і боязку пошану з боку дочки пристава. Але, як я мав уже наречену Полю, дочку начальника місцевої тюрми, то далі глибоких і всмокчуючих поглядів у нас не пішло.
Але, не дивлячись на меланхолійний і многозначний вигляд бомбиста, моя природа і тоді вже протестувала й виробляла в мені риси мого характеру, які помогли мені вибратись з тої історії розумно й спокійно.
Почалась же та історія так.
Я виїжджав на тиждень з Гнилятина.
Приїхавши, я переодягся і почав робити гімнастику. (Я щодня уранці і ввечері роблю гімнастику: се сприяє порядку тіла і душі).
Раптом хтось постукав у двері. Стук був схожий на стук Полі, тільки більш нервовий і нетерплячий. Я крикнув: “Ввійдіть”, — і, не покидаючи гімнастики, ждав.
Ввійшла таки Поля.
Я хитнув їй головою й сказав: “Добрий вечір”, — роблячи в позі випада маленькі круги руками по системі Мюллера. Мій принцип: ніколи ні при яких обставинах не покидати того, що почав робити.
Розуміється, Поля зараз же за се розсердилась.
Не дивлячись на всі свої емансипації, вона ніколи не могла збагнути тої ідеї, яка проводиться до кінця.
— Ти не можеш перервать на четверть години гімнастики?
Хоча тон був такий, що можна було чекати якогось вибрику з грюкотом дверей, я все ж таки, хоч коротко, але твердо одповів:
— Ні, Полю, не можу… Ти знаєш мій принцип… Вона не дала договорить:
— Я не про принципи прийшла з тобою балакати. У мене єсть важна справа. Я тебе прошу… Чуєш?
її лице, справді, виявляло щось незвичайне.
Правду кажучи, мені тоді не дуже подобались ні лице її, ні постать, ні характер.
Лице її було довгасте, дуже бліде і якесь таке, як бувають булки, спечені без блиску. В сій довгастій булці були вліплені двоє очей, похожих на чорненькі ґудзики од черевиків. Ґудзики ці завжди неспокійно й з напруженим шуканням крутились на всі боки. Постать була тонка, плескувата, з запалими грудьми.
Моя наречена не ходила, а все спіщила кудись, все турбувалась, все боялась чогось. Поговоривши з нею годину і зоставшись потім на самоті, чоловік себе почував так, ніби після гуркоту, гамору й хапливості їзди в поїзді опинився в тихій-тихій хаті.
Ми були вже давно заручені, але я, так мовити, лише принципіально мав її за свою наречену.
Мій принцип: і сім’ї кожна половина мусить вносити сжою долю; я мав внести працю, а вона — гроші. У батька ж її був чималий хутір, який він і давав за нею. (Між іншим, потім, на щастя, виявилось, що хутір був перезаложений і, крім того, належав не тільки її батькові, а ще й двом братам його. Але це не стосується до історії).
— Ну, Михайло! Ти перервеш свою гімнастику? Мені ніколи.
Я зробив круги згори вниз, потім переставив ногу і почав робити знизу вгору. Між кожним змахом рук я міг їй одповістм:
— По… че… кай… За… раз… скінчу…
На жінок твердість характеру впливав, як на запального адвоката “предусматривающая статья”.
Поля шпурнула торбинку свою на моє ліжко й мовчки, з обуреним виглядом сіла на стілець.
Коли я скінчив свої вправи, вона мені оповіла таку історію. (Я, звичайно, випускаю гарячу передмову її, яка більше торкалась моєї персони, ніж історії).
Тиждень тому, на другий чи третій день, як я виїхав, на станції у нас арештували двох добродіїв. Арештували так несподівано, таємно й загадково, що сам жандармський ротмістр Кочетков на знав, кого й за що він арештував. За годину перед прибуттям кур’єрського № 14 Кочетков дістав з губернії телеграму з наказом арештувати двох злочинців, які мають такі-то прикмети ft їдуть в купе першого класу. Таких, дійсно, знайшли — й арештували.
Вони не боронились, не противились, але їх (з наказу губернії) зв’язали й лід вартою двох десятків солдат одвели в городську тюрму.
— Ти уявляєш? Двох десятків! Уяви собі тільки: в’язали і під конвоєм двох десятків… Ти розумієш?
Я нічого не розумів, але це було, справді, досить дивно й таємно.
В тюрмі ж їх моментально розрізнили! Розсадовили по різних камерах. А камери пильно-пильно ізолювали;
поприбивали над вікнами “щити”, випорожнили сусідні камери, щоб не було зносин ні з одним чоловіком, а до дверей приставили спеціальних дозорців. (З цими дозорцями вийшла ціла катавасія, — ніхто не одважувався стояти біля таких важних і таємних злочинців). Але найголовніше те, що ніхто нічого не знав про цих людей, хто вони, звідки, куди їхали, по віщо — невідомо. Самі вони абсолютно нічого не говорять, мовчать — і більше нічого. Паперів при них ніяких не було. Цілковита тайна.
— Ти розумієш?
Я сидів з похмуро-заклопотаним виразом. Власне, клопоту мені від того особливого не було, але показати це Полі було б так само розумно, як ударить педеля по илечі й заревти: “Пролетарі’!’, єднайтеся”.
— Так… Треба буде той… Гм!.. А вони хто — есери чи есдеки?
Поля аж крутнулась на місці:
— Ах господи! Та кажу ж тобі, що нічого не відомо! “Ну, та якого ж чорта, голубко, тобі треба од мене?!” — хотілось мені запитати мою наречену. Але я ще більш похмурився й глибокодумно пробурмотів:
— Умгу!.. Так… Треба буде той… Очевидно, серйозні партійні люди.
— Я теж так думаю, — з захватом прошепотіла Поля. Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про народ, партії, бомби, страйки. І щоб все се було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. Вона навіть мені посилала Галкою зашифровані записки.
Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себто, що це були серйозні партійні люди, зробило-таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей. “Політичні злочинці” не раз бували під доглядом Макара Авдійовича (батька Полиного), але що се за “політика” була: аптекарський ученик, синок Фінкельштсйна, якого я кожної вакації ловив у нашому саду на яблунях і обривав йому вуха. Двоє чи троє аграрників, добродушних дядьків з Козубівки, з яких один завжди возив нам дрова. Був один семінар, небіж батюшки о. Кантатова. Але цього арештували за те, що був п’яний і, вириваючи з коренем вуличного ліхтаря, кричав: “Долой просвєщеніє!!” Його хутко випустили. Сиділи раз з сусіднього містечка фершал і фершалка, одна модистка, писарчук з воїнського присутствія. Все се були люди, яких ми знали, в яких не було нічого надзвичайного, які десь так само, як і ми, хоч і звали себе есдеками чи есерами, але справжніх есдеків і есерів і не бачили. (Я і Поля були есерами!)
Сі ж двоє були партійні люди, справжні, дійсні, загадкові, могучі, надзвичайні. Се були ті, які десь здалеку показували нам, контролювали наше життя, судили нас.
Се були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували її клекотіти турботами, таскати кудись якісь книжечки, щось переховувати, носити незграбні блузки, розводити нудні ідейні розмови. Се були “вони”, які завжди незримо стояли з нагаєм над нашими душами.
— Знаєш що? — раптом таємно нахилилась до мене Поля, й очі її поширились несподіваною думкою. — Ми повинні їм помогти втекти.
Я мовчки витріщився на неї.
— Так, так!.. Коли ми… Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же… Слухай, се надзвичайно… Ох, господи, якби це було… Ні, ти подумай…
Спинити її стрибаючі слова — все одно, що перехопити камінці, які сипнув би хто-небудь згори. Я чекав, І коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.
— Ну? Що ти скажеш?
— Се неможливо, — сказав я.
— Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.
І вона почала висипати в мої вуха все, що думала:
єсть декілька способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти. Се одно. Можна витягнуть вночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, зв’язати сторожу і .й вивести “їх”. Можна передати пилки, “вони” перепиляють грати й утічуть через стіну. Нам се все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми — вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми — іуди, падлюки, боягузи, лицеміри, себелюби.
Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку і}іну рішилась се зробити; може, навіть тут, у мене, гільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки взагалі не визнають, а Поля тим паяє. Вона мислила по якимсь не відомим мені законам.
Коли ти їй пробувш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: “Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстра картуз з кокардою”. От і сперечайся.
Правда, тоді — не криюсь — я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований сими “народами і ідеалами”, що теж не міг розумно й об’єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити “їх”, зробити щось “значне й важне”.
І от ми стали готувати те “значне”. Ми більше не сварились з Полею за дурниці, і обоє тільки й думали про тих двох.
Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, конспіративне. Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг “них”. Найближче стояв, розуміється, Макар Авдійович. Поля могла бути абсолютно певна, що він їїбатько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі, неспокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.
Що ж до Макара Авдійовича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. “Вони” ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, інакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.
Далі “вони” поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не “на витяжку” стояти перед ними і щохвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.
Взагалі, се не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі “політики”, — його тюрма не якась сільська буцегарня! — але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Се одно наказаніє господнє, а не арештанти.
Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, се не аптекарські ученики.
— Ну, а як вони? Що вони роблять?
— Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити? Книжки їм заборонено давати. І взагалі, такі накази про їх…
Тут Макар Авдійович схаменувся і одмовився балакати про “їх”. З губернії наказано, щоб ні “вони” ні про кого нічого не знали, ні про “їх” ніхто нічого.
Ми кілька разі” підступали до його, але все кінчалось тим самим.
З сього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер “важних” одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдійовича.
Тоді ми потихеньку почали пробувати грунт біля доюрців. їх було четверо коло “важних”. Самі камери буля на різних кінцях коридора: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за старших.
Курка був маленький, руденький, похожим на патла-теньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити якраз у ту хвилину, коли найменше сього чекаєш.
Струк, навпаки, — високий, товстий, тупий і через тупість страшенно упертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав:
“Прости господи”.
На їх стояння біля “важних” вплинуло так, що вони стали ще уссрднішими і цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць аверх мичайної платні).
З ними ми постановили бути обережними. Але За-мойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойчен-ко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля “государствених” рішуче закрутило йому голову. Він тепер інакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його иали “двустволкою”.
Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Вш вертався саме од “важних”. Я ввічливо зупинив його і запитав:
— Ну, як же там ваші “тайні”? Мовчать? Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:
— Прошу не касатьця. Воспрещсно государственим приказом.
І важно проплив повз мене.
Але я вжив іншого методу, і Замойченко пом’якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут, у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю і розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру, й я запросив його до себе на “румочку водки”. За “румочкою” він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився, сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся “важних”, він знов споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.
— О, ето люди! — навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.
— Інтересні?
— Отдєльниї люди!.. —(Це мало значити “дельнме”). —…Самі настоящі!.. Хвактическиї люди…
— Та невже?
— Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, здержуваться нада, потому государствений приказ — буть вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча…
В голосі його чулась гордість і самоповага.
— Ну, а здорово тоскують?
— Тоскують?! Що ви! Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начииає. А у нас етого нема. О, нєт! Що ви? Хе! — Він, безумовно, навіть трохи образився. — Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскуать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця, — гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. “Ви, — говорять, — дєлали заявленіє иащот книг”. — “Дєлав”, — каже. “Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг… Када б ви були послушні, вам би дали книги”. Як загориться мій: “Ага, — говорить, — ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!” — Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив: — На жандаров, значить!..
І в шепоті сьому у всякому разі було менше прихильності до “жандаров”, ніж до “важного”.
— А када другому, “білому”, сказали, дак той, — говорить Курка, — тольки глянув і нічого не сказав, как будьте без вніманія. Ми їх звемо “білий” і “чорний”. Мой — “чорний”. Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето — книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають. — Він у цьому був рішуче переконаний, і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства. — Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби — і зводьтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий, — політика, словом. Нікада не сознаютьця.
Я певний, що, якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би се за особисту образу.
Замойченко, значить, подавав надії.
Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона, з свого боку, балакала з Безродним. Сей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших планів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так би мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила “отдєльность” “важних”, а Безродного — їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.
— Ну, б’ють, пушай б’ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють… Пущай. А як-таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий, та тольки одвертаєшся… Служба тоже не свой брат… Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче і нічого. Походить, сяде; посидить, ляже… Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди. Так переказувала його слова Поля. І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони “не сознаються”. Сила “їх” була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ся носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, так се була одна “безполєзность”, “вони” були дужчі за грати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч “тайні” раптом десь зникли. Все було б ціле — і грати, і стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли.
“Такой народ!”
Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна — се безмежність, це е бе”одня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх — і старих, і малих.
