Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорця-ми н< звернули на себе уваги начальства. Але хутко васпокоїлись, бо переконались, що “важні” цікавлять не тільки нас, а весь город, ї не тільки ми, але й жінка поштмейстера, і міщанський староста, і інші не раз так само закликали Замойченка “на румку водки” й розпитували про “государствених тайних”.
Замойченка така увага й пошана од “порадочних людей” підіймала у власних очах. Він уже вважав нижче своєї гідності мастити чоботи дьогтем і чистив їх не інакше, як тільки ваксою. Він мусив купити собі нову “хуражку” і широкий лакований пояс. З дозорцями шпани “уголовних” йому вже не личило вступати в якісь фамільярні відносини. Коли він балакав з ними, то дивився кудись понад їх вуха і неуважно жмурив очі.
Але, не дивлячись на се, від Замойченка можна було більш усього довідатись про тайних.
І Замойченку не було проходу. Біля воріт тюрми, на базарі, у себе на Безболотній вулиці, коло церкви, монопольок він завжди мав круг себе слухачів. І від його в цікаво й довірчиво роззявлені роти й вуха розходилась тайна і набирала якісь фантастичні форми в простодушних головах.
На базарі серед перекупок майже одногласно держались тої думки, що се були царевичі. Цареві брати, які хотіли оженитись з мужичками і мужикам після того дать землі. Пани перелякались і “здєлали їм амєну”, себто набрехали на їх царю, а цар їх за се засадив тепер у Гнилятин в тюрму. І будуть їх держати тут доти, доки не сознаються. Ну, а вони, “конєшно, що не сознаються”. Чия візьме, невідомо, а дай бог, щоб цар побачив панську неправду.
Бували навіть випадки, що з околичних сіл приїжджали селяни спеціально за тим, щоб провідати “царевичів” і, на всякий случай, скоріше других захопить землі, якщо царевичі вийдуть і почнуть роздавати.
В вищих колах трохи інші форми мала ця тайна. Поштмейстерша була переконана, що се були експропріатори, які збирались ограбувати їхню пошту. Недурно вона два рази підряд — два рази! — бачила у сні двоє синіх поросят з лисячими хвостами. Двоє синіх поросят з лисячими хвостами і дві ночі підряд! От і кажіть, що сни — бабські вигадки і не віщують правди!
Пристав до двох поросят відносився скептично; у всякому разі, не ставив їх в такий щільний зв’язок з арештом невідомих. Але він добре знав тепер, що то за суб’єкти ходили “а ним завжди, як він іноді ввечері завертав до солдатки Яриии. Раніше він підозрівав тут ревнощі, особисті чуття, але, виходить, пахло “государственим”. З сього приводу пристав, як казали, збирався писати рапорт про революційний заколот у Гнилятині й Гнилятинському повіті, а також про свою діяльність і небезпеку для свого життя, на яке було вже кілька замахів. Говорили, що приставу вийде якась нагорода і повишення по службі.
Батюшка о. Контатов вважав невідомих зa антихриста і його диявола. Щиро він так думав чи ні, але в проповіді він принаймні так пояснив мирянам і гаряче радив усім висповідатись і причаститись. Для сього навіть звелів швидше полагодить церковну кружку, яку перед тим диякон Гундосов розбив в “нетрезвом виде”.
Ми з Полею тільки посміхались, чуючи такі балачки. Але у всіх балачках нас тішило одне: всі — і вищі, і нижчі кола — цілком визнавали надзвичайність наших товаришів. У всіх, — чи ворогів, чи прихильників, — була несвідома повага і страх перед сими таємними, могутніми людьми. Всі без всяких дебатів, як цілком природну річ, визнавали, що сі люди — люди іншого світу, з іншими чуттями, розуміннями, бажаннями, з іншим відношенням до всього.
Але справа з утечею посувалась дуже помалу. Минуло з місяць, а ми ще не могли навіть рішити, до кого краще підходити з пропозиціями: до Безродного чи до Замойченка.
А власне нашій рішучості дуже заважала одна обставина, а саме те, що Везродний і Замойченко займали пост в різні черги. Коли підмовити навіть обох, то й те мало би помогло, бо коло одної камери в той час стояв би Замойченко, а біля другої Курка; коли там Безродний, то тут Струк.
А як провести по коридору повз камери уголовних? Як вибратись через ворота, де стоїть сей здоровенний Серьога?
Коли б вони сиділи водній камері, все-таки було б легше. Але що про те думати!
Ми ламали голови і вдень і вночі. Поля навіть схудла і все сиділа біля вікна, дивлячись у тюремний палісадник. В квартирі, як звичайно, стояла тиша, і чути було, як осінній дощ з свистом носився в голих вітах дерев. Перед ворітьми тюрми світили ліхтарі, і видно було, як швидко збігали вниз по склу краплі води. Видно, як вітер шпурляв дощем на всі боки, наче стояв серед вулиці і одбивався од когось, хапливо повертаючись то сюди, то туди. Від сього язички ламп у ліхтарях миготіли, пригинались і почували себе неспокійно. Ми теж почували себе неспокійно. А ті двоє, таємні й невідомі, жили собі десь там, за мурами, в клітках і, певне, й не догадувались, що було круг їх і через їх. І ніхто навіть не бачив їх, крім адміністрації тюрми.
Один раз тільки я й Поля підгляділи одного. Ми якось пробрались у тюремний двір, підбігли до загорожі, спеціально зробленої для “важних”, і крізь щілину бачили, як одгулював свої десять хвилин “білий”. Він, властиво, був не білий, а швидше жовтий, і жовтизна його була “м’яка, ніжна, кротка”, як казала потім Поля. У його повинні були бути сині очі, — ми сього не могли розглядіти. Він ходив, заклавши руки за спину. Високий, з кучерявою борідкою, похожий на Олександра Невського, як його малюють на іконах. Пам’ятаю, комір піджака його був піднятий, і видно було сорочку без комірчика. Часто задираючи голову, він дивився у небо, і Поля казала, що лице його було таке любовне та тихе, наче він гуляв десь на березі річки тихим вечором. Вона трохи не додала “і закоханий”. Але, згадавши, мабуть, що партійним не личить кохатися, замовкла.
“Чорного” ж ми не бачили ні разу. Замоиченко казав, що той більше біга по загорожі, ніж гуляє. Сам густо-смуглявий, безбородий, тільки на горлі пучечки кучерявих волосинок, ніс загнутий, — чисто як галча. Він шпурляє камінцями, для чогось підстрибує, у небо не дивиться, а все нишпорить очима по стінах загорожі. Так і паси його очима, бо й незчуєшся, як не стане.
Я теж схуд. Я почав мало спати, — ті двоє не давали мені спокою.
Я не насмілювався мати проти них незадоволення. О, боже борони! Але я почував, що вони мене гнітять. Сі люди були занадто близько коло мене… Раніше, в університеті чи й тут, я тільки знав, що вони десь суть, що вони роблять щось велике, що їм треба помагати, “інакше сором жити”, як любила казати моя Поля. Але мати їх так близько од себе, почувати їх зв’язаними з собою, вплітать своє життя в їхнє мені не доводилось. І се мене руйнувало, збивало з мого грунту. Я не робив гімнастики, обідав, коли прийдеться;
я балакав з мужиками на “ви” і червонів, коли по старій звичці говорив їм “ти”. Власного дворника Опанаса я почав боятись і не балакав з ним, бо говорити “ви” після “ти” не мав сили, а говорити “ти” — се значить ввійти в конфлікт з Полею.
А на Полю як сказ найшов у ту пору (який же й довів її до загибелі). Присутність “партійних” запаморочила їй і так не дуже ясну голову. Прокламації, книжечки, якісь збірки з шевцями, звощиками, трохи не босяками. Скажи їй “робочий”, — і вона трохи не вмлівала від захвату. І я мусив теж лазити з нею цілими вечорами десь по закутках, виловлювати шмаркатих єв-рейчиків і заклопотано балакати з ними про “швободу”, називати їх “товаришами” і забути про те, як я стріляв з рогатки сих самих “товаришів”, коли вони ще бігали біля нашого дому з традиційними хвостиками позаду. Я теж хвилювався, змагався з єврейчиками і навіть сам ніби вірив у серйозність всього того.
Раз увечері до мене прибігла Поля. Ми були посварились за щось, і я днів два не бачився з нею. Не звертаючи уваги на холодність мого прийому, вона почала зараз же поспішно й діловито говорити.,..
Перш усього вона твердо переконана, що я її не люблю. Але їй це тепер байдуже, — особисте життя мусить стояти на другому плані.
Вдруге — приїжджав з губернії жандармський підполковник робити допит товаришам невідомим. Вони нічого знов не сказали. “Білий” тільки ввічливо попросив, щоб ftoro не турбували, а “чорний” заявив, що коли його ще хоч раз посміють кликати на ці ідіотські допити, то він усю відповідальність за майбутнє складає на себе.
Підполковник страшенно розгнівався і присягся, що примусить їх забалакати. Звелів не давати їм прогулок, за маленький спів садовити в темний карцер і взагалі поводитись так, щоб можна було частіше карати їх.
— І от, — закінчила моя наречена. — Я прийшла, щоб перебалакати з вами, нарешті, востаннє. Ви маєте, товаришу, на увазі говорити з Замойченком чи ні? Я вас питаю рішуче й серйозно.
— Маю, тільки ти, будь ласка, сядь і не “викай”, це — міщанство.
Моя Поля моментально утихомирилась.
— Твоя правда, се — глупо. Я тебе питаю, можеш ти перебалакати з Замойченком? Так неможливо далі. Се я нашого боку просто… сором, ганьба. Коли ми дійсно хочемо хоч чимсь служити ділові, служити щиро, то ми повинні все зробити, що можемо, інакше ми не маємо права дивитись в очі одне одному. Се буде сором…
І так далі, і так далі. “Сором, ганьба, служити ділу й народу, ідеали” — старесенькі, заяложені словечка, які ще тільки на провінції вживаються.
Але я згодився перебалакати з Замойченком. Я не хотів зайвих сварок з Полею, а крім того… Як-не-як, а я теж вірив і боявся сих словечок.
Згодитись, правда, я згодився, але не можу сказати, щоб дуже поспішався се робити. Се було не так просто, як здавалося Полі. Перш усього, я сам не міг піти туди, де сиділи “тайні”, а це вже щось значило. По-друге, Замойченка ніяк не можна було зустріти наодинці;
а втретє, у нас не було грошей, щоб дати Замойченкові. Без грошей же вступати в балачки з ним було зайвою дурницею.
Я подумав-подумав і поділився своїми міркуваннями я Полею. (Про перше я нічого їй не говорив, се торкалось мене одного, й я мав сам рахуватись з тим).
Поля, розуміється, зараз же скипіла.
Гроші — дурниця, гроші я міг би взяти у своєї матері, у дядька; раз я “служу ділу”, то не повинен нічого жаліти для того. Народ, ідеал, боротьба і т. д.
Я спокійно й резонно зауважив їй, що й вона так само могла би взяти у свого батька, дядька.
Вона нічого не сказала, крутнулась і вийшла з хати. В той же вечір вона чогось поїхала в губернію і пробула там днів зо два.
Майже в таку саму пору, як і тоді, вона знов появилась у мене в хаті і мовчки, з гордістю поклала мені на стіл п’ятсот рублів.
— Де ти взяла? — страшенно здивувався я.
— Я заставила всі свої дорогоцінності. Я взагалі людина спокійна, урівноважена, я не люблю зайвого хвилювання, але тут мене так і піднесло. Ніколи, здається, в житті я так не сердився, як за той її дурнуватий, безглуздий, дитячий вчинок. Вона за п’ятсот рублів заставила дорогоцінності, які коштували, може, кілька тисяч! Вона заставила речі, які їй не належать, се її придане, се речі тої сім’ї, якої вона буде членом! Вона для своєї дурної фантазії, любові до таємностей усяких грається такими серйозними речами. Я щиро й гаряче виказав їй усе.
— А квитанція де? Де квитанція? Тобі дали квитанцію?
— Квитанція?..
Пришелепувата дівчина витягнула звідкись зім’ятий папірчик і подала мені з тим же дурнуватим, здивованим виразом лиця, з яким слухала моє обурення. Вона гадала десь, що я преклонюсь перед її надзвичайною дотепністю!
— Я завтра ж поїду і викуплю назад усі речі, — сказав я твердо і рішуче поклав гроші в кишеню.
Але, певно, я трохи переборщив. Емансипантки не люблять, коли мужчина показує, що має владу над ними. Вони люблять, щоб їх держали в модерних і рівноправних рукавицях. Признаюсь, захопився.
Але ж дивіться, як вона повернула усе те.
— Дай сюди гроші! — раптом стрибнула до мене. — Як ти смієш брати їх собі! Ти — трус, ти — лицемір, ти… ти…
І пішла, і пішла! І в результаті вийшло, що вона образилась на мене не за те, що я показав свою владу, але за те, що я егоїст, лицемір, боягуз, що я особисті інтереси ставлю вище спільних — народ, боротьба, творчість і т. д.
Грюкнула дверима і зникла.
Мусив я перепрохувати дурну дівчину, каятись і навіть хвалити її вчинок. Що я мав робити? Протест мій тільки пошкодив би і їй, і мені, і спільній справі.
Щоб зовсім загладити сліди сварки, я дав слово, що в тих же днях перебалакаю з Замойченком.
Але перебалакати не довелось, даремно сварились. Все пішло несподіваним шляхом.
На другий день після нашого перемир’я в тюрму приїхав з губернії новий слідчий в справі “важних”.
Се був поважний дід з білою бородою і чорними бровами. Очі йому були такі молоді та гарні, так ласкаво й розумно посміхались до кожного, що Поля (яка мені описувала його) просто не вірила, щоб у жандарма було таке лице.
Він уважно розпитав Макара Авдійовича про “тайних”, потім ввічливо попрохав його провести до них. Вона десь про себе гадала, що то переодягнений “товариш”.
Слідчого повели. На вітання його “принци” не одповідали і лежали собі на койках, немов у камері нікого не було.
Се не образило і не розсердило старого чоловіка. Обдивившись камери, він незадоволено похитав головою й зробив Макару Авдійовичу наганяй за те, що в камерах було не досить чисто й тепло. Довідавшись од розтеряного Макара Авдійовича, що арештованих не пускають на прохід, він тут же звелів неодмінно щодня випускати їх на 20 хвилин.
“Білий” не видержав і тихо сказав “дякую”. Полковник коректно й делікатно узяв “під козирьок” йому, але нічого не сказав і не звернувся ні з яким питанням до його.
Тільки виходячи вже з камери, він повернувсь до “білого” й обережно сказав:
— Вибачайте, що я звернувсь до вас. Ви нічого не мали б проти того, щоб до вас посадили вашого товариша? Удвох вам, може, краще було б. Я находжу, що вас тримають в занадто тяжких умовах. Всіх розпоряджень губернського правління я не маю права одмінити, але тут міг би помогти вам…
“Білий” здивовано подивився на свого ворога і навіть устав з койки.
— Коли це не єсть насмішка, то я був би дуже радий цьому, — сказав він.
— Сьогодня ж перевести їхнього товариша в сю камеру, — строго, але з тою же джентльменською ґречністю сказав полковник до Макара Авдійовича.
Макар же Авдійович тільки очима кліпав та брав “під козирьок”. Він абсолютно нічого не розумів у сій біді, що впала йому на голову з сими “тайними”. То не дай боже, щоб вони між собою якесь слово могли сказать, а то нате вам — садовлять разом в одну камеру і балакай, скільки хочеш. То не пускають гулять, а то цілих 20 хвилин.
Оповідаючи нам про цей візит полковника, Макар Авдійович все ще утирався хусткою і з машинальною тривогою озирався.
— Ах ти, біда яка на старості літ мені випала. Га? — стискував він плечима. — Жив чоловік, двадцять літ безпорочно прослужив — і на тобі… Мав таких каторжан у себе, що чорта з два в губернії знайдуться, десятки тисяч через мої руки на Сибір пішло, ніколи виговору не мав од начальства, а тут на — привели, що воно, до чого, арештант чи князь, чорт його душу знає. І виговор. “Холодно, не зовсім чисто. А як їдять?” Може, на сервізах їм кандьор посилать? А звідки я знаю? “Перевести сьогодня”… Ну, й перевів. І чорт вас бери, моє то діло? Тепер вони щось дізнаються од їх, ага! От зараз подадуть прошення! “Будьте ласкаві вислухать нас”. Як же! Тепер їм за вухом не засвербить тюрма. Ще якби книжечок та газет, так і повний пансіон… на старості літ мені, старому чоловікові, при арештованих такі слова говорить!.. Князів привели!.. Прогулки!
Днів три бідолаха Макар Авдійович бурмотів і витирав хусткою розтеряне й сердите лице. Він і не знав, що сі “князі” заграють фатальну роль в його житті. Не знала того й Поля і сяяла задоволенням.
Правда, задоволена була майже вся тюрма. Уголовні, які з побожністю дивились на двері “політиканів”, навіть щось вроді привітної демонстрації учинили в коридорі, йдучи на прохід. І дозорці боялись та й не хотіли дуже спиняти їх.
В городі ж звістка про це наробила чистого шелесту між перекупками, дядьками і товаришами-дворниками та єврейчиками.
Селяни вмент дали знать додому, родичам та на свої кутки, і в город наїхав цілий ярмарок. Біля монопольок стояв цілий день радісний ґвалт, крик і п’янство. Всі ждали з губернії губернатора, який мав випустити “царевичів” і ділити землю.
Мусила поліція нагаями трохи розвіяти рожеві мрії дядюіпок і розігнати по їхніх кутках.
А “товариші” навіть збирались іти д6 тюрми й “гребувати” (неодмінно “гребувати”!) визволення героїв. Ледве удалось заспокоїти сміливих єврейчиків.
По вищих же кругах було незадоволення. Пристав раніше був певний, що як “всипать сим важним по 25 гарячих”, то вони зразу скинуть з себе таємність. Але тепер він уже й за сей спосіб не міг поручитись. Тепер, мовляв, справу поставлено так, що і 250 не поможе. Розуміється, тепер мужичня може розпускати всякі фантазії. Губернським всяким птицям се, звичайно, не свербить, а йому, приставу, доводиться за се одбувати своїм здоров’ям і навіть життям. (Бідолаха Семен Семенович пристав! — йому таки дуже надірвали здоров’я парубки біля Ярининої хати. Мусив в одставку навіть податися. Де то він тепер!)
В вищих колах було невдоволення і ще більший потайний страх перед таємними “двома”. Не тільки дозорці, але й вищі од їх були переконані, що тепер ніякі сили не зможуть зломити “важних”, ніякі стіни не вдержать їх і нічого дивного не буде в тому, коли в якусь ніч весь город буде перерізано.
Але я й Поля тільки раділи з такого настрою, коли “вони” втічуть, — їх навіть ловити не будуть.
Одне нас турбувало, се те, що Замойченка й Безродного тепер од ставили од “важних”. Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кілька днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів — дозорців шпани. Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це — правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про “важних”. Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте-поклонімося? До його, Замойченка.
І дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити “важні”.
— Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені? Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.
— Хорошо живуть. З расположеніем. Разговори, так прямо… ех! государствениї…
— Що ж то зі разговори?
— Е!
Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.
Ми s Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито, і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.
Звичайно, се був дитячий проект, із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?
Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось щохвилини боротись. До “тайних” була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба — се її любов до всього загадкового. І “тайні” роздули своєю близкістю сю любов до якоїсь манії, їй уже було мало книжечок, які вона виписувала од товаришів з губернії, дворники її не задовольняли; становище батька соромило; вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в “іскупленіє” гріхів батьків своїх. “Народ, ідеали” вже не сходили з уст. Я вже старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.
Але вийшло щось інше.
Минуло вже місяців два, як “важні” сиділи разом.
Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до їх.
В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає “сім про “государствених” і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони.
А при потребі брали Безродного.
Натурально, Замойченка се надзвичайно образило, він присягався, що “скрутить голову тому паршивому” Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і “важних”, але те йому мало помогло.
Ми зостались цілком одірваними од “їх”. Безродний мовчав; Макар Авдійович лютував, як його запитать про “тайних”; Курка і Струк були глухонімі.
Се нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався “ідеалам, народові, ділу, боротьбі”, то все давно було б уже чудесно.
Я мусив винувато мовчати або виправдуватись.
Але так тягнулось недовго.
Знов почали ходити чутки про “тайних”. Звідки вони брались, хто їх пускав, ми не могли дізнатись. Допитів “важним” не було (старший полковник їх не чіпав), поводились з ними якнайпильніше, і все-таки чутки знову стали пробиватись.
Але тепер в балачках було щось інше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що “тайні” часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі-то й “важні”.
