Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав.
Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху.
Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, що тікав у жовто-синю далечінь. Тепер, принаймні на цю ніч, можна було бути спокійним, її я постановив провести в першому селі, в якій-небудь клуні, на весняному, запашному, як чай, сіні, про себе показуючи язика всім тим, кому дуже хотілося знати, де я.
Дорога, майнувши сірим хвостом, безшумно сховалася в зелені хлібів. Над моєю головою, вирисовуючи незримі вісімки, кружляла зграя веселих вечірніх мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, і звідти віяло вогким, густим духом свіжокошеного сіна.
Я веселіше підтягнув на плечі клунок, поправив солдатського картуза, якого на мене начепили для поважнішої конспірації, і, стараючись ступати в такт косі, бадьоро пішов уперед.
Несподівано сажнів за п’ятнадцять переді мною я побачив чоловіка. Де він був десі, я не міг збагнути: дорога ніби весь час була порожня.
Подорожній щось робив ідучи: витирався чи сякався безперестанку. Посувався він помалу, ступаючи важко й розмірене, немов несучи на плечах відро з водою. Часом він устромлявся в кругле червоне лице місяця, що сходив над далекою смугою лісу й був подібний до червонопикої баби, яка цікаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тоді контури подорожнього ставали чіткими й темними.
Я надав ходи, — удвох веселіше йти. Але чоловік ніби знав, що я рішив його наздоганяти, взяв і сів під хлібом.
Мені стало видко тільки його чорний кашкет з тьмяним відблиском місяця на козиркові.
— Доброго здоров’я!
Я сказав це здалеку і навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помітив того, що робив подорожній. Він сидів і плакав, безперестанку витираючи очі темною хусткою.
Одначе це не зробило на його ніякого вражіння. Подорожній спокійно зиркнув на мене і плакав далі.
— Добрий вечір! — уперто повторив я. — Спочиваєте?
Він одняв хустку від очей і став кліпати ними на мене. Чи від світла місяця, чи чого іншого лице його було жовто-буре, як осінній зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з міді вибите, лице. А повіки очей ярко-червоні, неначе вивернуті. Виявлялось — він не плакав, а тільки витирав свої хворі очі!..
— Добрий вечір… — привітно сказав він, дивлячись на мене, трохи зігнувши голову на плече, — проти місяця, мабуть, було йому трудно дивитись. І як тільки він сказав ці слова, лице зразу стало м’яким, ваблячим, нітрохи не понурим, як здавалось.
— Спочиваєте? — ще раз спитав я.
— Та от чортові очі!.. — з ласкавим непорозумінням хитнув він угору головою, показуючи мені їх. — Болять та й болять, бодай би вони вже видужали… Три года, як страдаю ними… Пороху дуже не люблять… Як порох, так плачу… А сьогодня пройшов у Гуляйполе і — чисте горе… З служби на побивку? Садітьця…
Він навіть трохи посунувся, неначе те місце, де він сидів, було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку і сів.
— Е, я з служби давно, — зітхнув я, — іду роботи шукать, де бог дасть…
— На економію?
— Де буде. На економію то й на економію, у мужика то й у мужика…
Парубок хитав головою, цілком мене розуміючи.
— А мені от таке горе, що нікуди: очі! Він знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.
Місяць, немов зацікавлений нами, підліз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть, від цікавості й серйозності нашої теми він трошки зблід, і лице його стало менше. Далина степу стала темнішою, туманнішою, а біля нас ясніше.
— А в нашого попа якраз одійшов учора наймит… — з-під хустки сказав парубок.
— Е? От і робота, диви, попадається!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попівського наймита.
І помиї винось, і снопи в’яжи, і п’яного попа спати вкладай, і попаді кошика носи. Різноманітність велика, але стомлююча.
— А це далеко?
— Ні, ось тут, за тим лісом. Верстов п’ятнадцять. Між нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий в сірий грубий папір. Парубок, витерши очі, підсунув його трошки ближче до себе.
— Гостинці? — хитнув я головою на пакунок.
— Е, де там! — І, раптом засміявшись, додав: — А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собі у Гуляйполі. От тут, за станцією, містечко. У нас мені не продають… Сердиті на мене. Ну, так я в Гуляйполе.
— За бумагою?
— Атож. Я пісні складаю та записую на бумагу. Раньше так пам’ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую…
Він говорив просто й з ласкавою посмішкою, як про цілком звичайну річ.
Я подивився на пакунок, на великі, порепані від роботи руки, на мідяне квадратове лице парубка.
— А за що ж на вас сердяться? За пісні, мабуть?
— Атож. За пісні й сердяться. Не люблять…
— Ану, прокажіть мені хоч одну. Я охотник до пісень… Можете?
Мені хотілось послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.
— А чому б ні? — охоче згодився він. Мабуть, привик уже до уваги й навіть не соромився. — Якої хочете: смішної чи сумної?
Я на хвилинку завагався. “Смішна” десь буде така, що від неї стане тільки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.
— Сумної то й сумної… Мені все одно.
Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.
Мені відразу ж, з перших строф її, стало легко: пісня парубка була справді сумна. В ній просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як співалося в пісні, “солодкий цукор мішають з гіркими сльозами”, “за копійку душі порять, за дві винимають”.
Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про “солодкий цукор з гіркими сльозами”. Ввижалося — місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.
Потім я попрохав “смішної”. В “смішній” було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.
— Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, — з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).
В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе — сіренького, миршавого, звичайнісінького.
Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.
— А ви давно складаєте пісні?
О, ще змалечку! Е, коби б він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні — бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке — зветься його село)…
— Ну, та я не послухав… Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб’ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде… Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться…
Он яка справа виходила!
— Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть…
— А можуть… — добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.
— Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.
— Е! Я вам так скажу! — махнув він хусткою. — Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться — не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду… Але час, здавться, йти? Га? Ходім помаленьку?
Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.
Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, “цукерники”, помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб’ють йому печінок.
Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.
— Ну, то не йдіть зо мною разом… — аж зупинився він і серйозно подивився на мене. — До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
— Чого так?
— Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляй-поля, то й накладуть…
— Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть…
Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.
— Та битимуть, я вам кажу!..
Він все ж таки думав, що я не зрозумів його.
— А вас хіба ні?
— Ну, мене… Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?
— А я, може, поможу вам…
— А… Це друге діло… .
Він одразу заспокоївся і задоволене засміявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.
Він видимо повеселішав. З цього я зрозумів, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печінки.
Вогкість поля м’яко торкалась лиця. Місяць став перламутрово-блідий, чистий. Над ним зелена зірка трепетно горіла. Поле, залите таємним молочно-синявим світлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси наші різко й голосно розрізали м’яку рівну тишу ночі.
До Старої Корчми ми підійшли майже непомітно: парубок умів говорити, видно, багато думавши над тим, про що говорив, і тому у його все було опукле, обведене якимись своїми лініями — оригінальними й несподіваними.
— Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки… — сказав він, зупиняючись біля старої будівлі з забитими дошками вікнами.
Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопів носом.
Видерши один кілок, брав у руки, замахувавсь і одкидав: легкий.
— Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руці замашніше було… О, цей, здається, нічогенький буде!..
Він замахнувсь здоровенною ломакою, завбільшки в людину, й задоволене погладив її.
— Вроді як на японців ідемо… — весело зауважив він. — Або як колись наші козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького? Е! Ловка книжечка… От таку я забастовку понімаю!..
Він раптом натхненно стукнув ломакою по дорозі й, кліпаючи проти місяця хворими очима, сказав:
— Як чесний чоловік, готов зараз на таку забастовку іти. На смерть, на що хоч! їй-богу!
Майбутня стріча з ворогами, ломака в руках, ліс, таємні тіні, видно, хвилювали його.
— А то що? Курку вкраде, хату підпалить — і забастовкою називається. Ні, щоб у книжках було записано, от то друге діло… Ну-ну, та я своє знаю.
Він стукнув ще раз кілком, і ми пішли.
Перед нами чорнів Кривий Яр. Я знав, що вночі, кожний яр видається глибшим, ніж є в дійсності. Але цей був як безодня кострубата, чорна, вогка. З обох боків його непорушне і понуро стояв ліс, одсвічуючи проти місяця стовбурами дерев. Той бік дороги, що був проти місяця, наганяв своїми темними провалами тінів тоскне, непокійне чуття. Здавалося, в тих чорних западинах сидить хтось і пильно стежить за нами. Дорога круто спускалась вниз, сіра, самотня, порожня. На ній голубими промінчиками грали проти місяця соломинки.
З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу і надів свитку.
— Холодно? — з співчуттям спитав парубок. — Це з яру. А мені то й добре, я чогось розігрівся. І на очі це — первий сорт. А знаєте що, служба? Тісніше йдімо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до одного спиною. Так ніяк їм буде ззаду зайти до нас.
Я цілком погодився з ним. Ми щільно присунулись і так пішли униз. Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечків лісу, облитого місяцем. Весь же той бік був темний, тільки вгорі ясно-голубим світлом дихало небо.
Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах придивляючись до кожної тіні. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом спурхувала птиця. Ми тоді як прикипали до землі, з силою стискуючи кілки. У мене ж по всьому тілі, особливо на шиї та спині, проходив чудний електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б наїжилась і стала сторчака.
А поет мій зовсім змінився. Звичайно він йшов важко, міцно спираючи кремезне тіло на одну ногу, потім на другу і від того перевалюючись збоку набік. Тепер він став весь легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув його біля себе. Ступав він, здається, на самих пальцях, трохи перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а коли повертав лице так, що місяць освітлював його, я бачив чисто дитяче захоплення, захват, мовчазне, напружене, радісно-дике чекання. Це вже не було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на турків.
І дивна річ, що глибше ми спускались, то неприємне, тоскне чуття в мені ставало менше. Ноги й руки мої наливались чимсь п’яним, хвилюючим, майже радісним.
Хотілось часом сильно втягнути в себе повітря і так крикнути виючим, торжествуючим криком.
Кілка в руці я не почував, він ніби зрісся з моєю рукою, з моїм легким витягненим тілом.
Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкістю. Кроки наші, тихі, шаркаючі, ставали поспішніші. Притуленою рукою я почував, як парубок часом весь натягувавсь, як повід в зубах дикого настороженого коня: то що-небудь шаруділо в лісі.
Несподівано опинились на дні яру. Він, розуміється, тільки згори здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа. Треба було обминати її і йти попід самим ровом лісу. Тут якраз і могли сидіти “ті”. Їм не треба було навіть бігти за нами, а тільки тихенько підвестись і ззаду ошелешить ломакою по голові. Знов по шиї пройшов дрож. Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.
— Ідіть наперед, — шепотом сказав він. — Та помалу. А я спиною до вашої спини…
Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попід ровом. Я тримав кілок напоготові. Поет ловко ступав задом і голосно сопів носом.
В лісі було тихо. Сонно шелестіли вершечки дерев і, наче знов засипаючи, змовкали.
— Мабуть, нема… — глибоко зітхаючи, сказав парубок, коли ми знову вийшли насеред дороги.
— Мабуть, так… — зітхнув і я.
Далі ми пішли уже вільніше, а через якийсь час були нагорі. Ступали ми тепер ліниво, стомлено, і обом нам стало холодно, хоч і йшли нагору.
Тут ліс кінчився. Перед нами стлалось рівне поле, збігаючись вниз до нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навіть під місяцем білий бік церкви.
Ми вже не розмовляли. Мені було чогось сумно чи жаль, і хотілось неодривно дивитись в бліде засмучене лице місяця. А ж очах, як одпечатані, стояли темні стіни лісу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру і чудний, електричний дрож по тілі.
Я пішов ночувать до парубка.
Піп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька істотка в фіолетовій рясі, кирпично-червоній під пахвами. Борідка, брови, волосся на голові було ріденьке й сіре, а худеньке личко жовте, як солома. Він був удовець і жив самотою з старою служницею Теклею, також досить підтоптаною. У неї був склад хвороб, і вона день і ніч була ними занята: то робила собі якісь припарки, то варила зілля, зібране вранці-рано під самий дощ.
