I
Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чим-небудь ніжним та м’яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, й ніжні почування.
Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити ґудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але і крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м’якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все трохи довге, молоде, ще хлоп’яче лице з тонким носом і рум’янцем, — як у дівчини, —повивала всю постать його, струнку й тонку І, дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і.. малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом’яте життям лице з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м’якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.
В кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеличкої лампи з надбитим зверху шклом скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.
— І не в одному цьому — служба другим, — підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк. — Усе життя повинно… усім життям треба служи ти. А я не можу жити якось…
— То йди к чорту! Мені яке діло.. Живи як хочеш! — злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати й, походивши там трохи, знову сів на старе місце
— Чого ж ти сердишся?
— Ніхто й не думає сердитись!
Знов замовкли. Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені й якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.
— Заманулося женитись — женись, — глухо заговорив Ганенко. — Захотів чайку з солоденьким — пий.. Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!
— Не чайку, а життя розумного й повного..
— Ну, то й живи! Знов замовкли.
— Я не знав, що це тебе так… що тебе так… розсердить це, — трохи ображений, почав знов Семенюк. Я до тебе, як до найближчого товариша.. Це — питання цілого мого життя.
— Може, ще облобизаємось? — криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.
Семенюк подивився на його, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.
В кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні, та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.
— А так жити не можна, як хочеш, — знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику. — Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу.. Гидко ж все це, сто раз гидко! Цей номерок, ця.. атмосфера, це одиноке життя… А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки… Ех!
Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лампи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.
— Встаєш уранці — самотою; обідаєш — так само;
лягаєш спати — знов. Сам раз у раз, як палець… Ні одної близької тобі людини… Нігде і… ніколи… Розумієш — нігде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж… Ти говориш: “слини розпустив”. Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі — батько, мати, сестри, брати… Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома… Дома! Ти розумієш це слово?
— Ох! — зітхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне, й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов.
Семенюк побачив цю усмішку:
— Сентиментально, так… Але ж… Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?
— Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись! — буркнув Ганенко.
— Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так… Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок — твій “дом”! Аж холодно робиться!.. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз у раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!.. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю і бачу, що він лізе додому, туди кудись, у куток, за гвіздок, де у його, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно… Хай!.. Накипіло!..
Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.
— Нікого!.. Хто мною цікавиться?.. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б’ється, мучиться, радіє… Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм… Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад… Говорить так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся… Я, може б, і не “розслинився”, якби не такий випадок… Ну, от… Ну, хоч би й ти… Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж… Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж все-таки найближчий до мене чоловік… Багато?
— Стільки, скільки й ти про мене! — муркнув Ганенко.
Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але, зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:
— Ну да… Ну, от… Ну, що тут сентиментальничати? Ми — товариші… Заслабну я — ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти — я тебе… Звичайно… Ні! я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь… Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, — він по-дитячи, жалісно всміхнувся, — я, знаєш, уночі… за стіною сусіди п’ють, грають… а я закутаюсь в одіяло й шепочу: “Мамо, мамо”. Гидко, правда? Ну, все одно… Нехай так… Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут… Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодня, завтра любити когось… Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все… Я хочу… Ну, нехай так, нехай навіть, може, це й гидко, погано, нехай, — я хочу, щоб хто-небудь бачив, що я роблю, що я… щоб словом… ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу… Я хочу, щоб мене любили, от що!
Ганенко сидів, слухав, і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі усього лиця.
— Кажуть: “Ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п’ють, гуляють, не обідають”. Ах, ви ж!.. Попробувала б яка-небудь баринька такого життя… І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю, і мене люблять… Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, — так наче на світ вдруге нарождаюсь… Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки… жінці, собі та їдальню… Це вже я обміркував.
— А гроші?
— Гроші є… Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто… Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?
— Не знаю! — кинув Ганенко.
— Я думаю, досить… Ну, а як не вистарчить, візьму з “капіталу”. Добре, що після матері — хоч ці шість тисяч зостались… Ну, проценти на них ще… Та за це я не боюсь… Вона буде ще заробляти… Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає… Ну, нехай навіть не зустрічає… Нащо справді ідилії зараз… Я застаю там… людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се… Ну, розумієш… Потім чай… Подає не який-небудь номерний, а вона… Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно… І біла коса! Зовсім біла… Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон… І чорні брови… Це дуже рідко трапляється… І потім ніжний, невинний рум’янець, як у чистої дитини, прямо святий… Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..
Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.
— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше… Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті… Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато… Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального… Це одно може закрасити все останнє життя…
А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!
— Та… щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.
— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум’янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його. — А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!
Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:
— Прошу мене не тулити до всяких кохань і… дурниць усяких…
— Бо не знаєш їх, а якби…
— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! “Не знаєш”! Нема чого й знати! І не треба знати! Не треба!
— Н-ну, це вже ти… — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.
Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.
— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться… Чисто тобі масляний… фізіономія ідіотична… Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..
— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.
— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. “Розчарувався”. Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! “Я, — каже, — думав, що вона свята… Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така”… Ха-ха-ха!..
Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.
— Це мені нагадує раз у раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони й тісні, й погані, й такі, й сякі…
— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.
— Ну, то тобі здається, бо ти ж ко-ха-єш… Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений про людське око, для продажі блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання… Любов…
Жінка — друг… Дурниця… вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.
— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..
— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван. — Ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття… Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка — то крам, черевик! Гімназії, інститути — фабрики, де їх виробляють, родини — крамниці, де їх продають, а такі, як ти, — покупці… а покупців раз у раз обдурюють… Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так, так!.. Кривись не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок — продатись, вийти заміж… Це для них все… Так?
— Не всі…
— Всі! Всі! Не бреши!
— Ні, не всі, бо…
— Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити… Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне… яке хочеш становище… У них других інтересів нема. Всі — крам, черевики! А ти — покупець… Ха-ха-ха! Не подобається… Він, бідний, гадав, що у його єсть кохання… Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває спантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її; а все-таки ти платиш… Кохання!..
— Так… Підожди… Чим же наша жінка винна? — промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись. — Хіба ж вона винна тому?
— Та йди к чорту! — скрикнув Ганенко. — Хто тобі говорить, хто тут винний… Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!
— Вона?
— А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком… Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть… Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова… Кохання, друг… У-у, йолопи!
Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутчій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижне зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни й ніби ще більше затемняла і так темну низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.
— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зітхнув. — Це — дурниця… Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так… Хіба ж… Підожди, не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше… Вона тільки добра, чесна людина…
— Оскільки може бути чесна буржуа…
— Вибачай! Це вже вибачай… Ця людина — не буржуа… Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато… По-українськи вже говорить…
— Певно, сам “просвіщав”?
— Ну, так що? Не криюсь — може, вона саме за те й полюбила мене, що я… скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося… що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її… Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей… Та я у них рідко й буваю. Раз у раз “на уроці” в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді… Знаєш?
— Я — не ходяча газета!
— Та ти ж його знаєш… Ну, все одно… От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк. — Двоє заручин разом. От сюрприз!
— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.
— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк. — Якби ти знав, що значить для мене ця “молитва”! Якби, наприклад, як-небудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися, — я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це… Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить…
— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на його.
— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк. — Знаю, хоча про це ми й не говорили.
— Як же це так? Хм… Дивно…
— Я — не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би…
— Ага! — потер руки Ганенко. — Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему: “вона не любить”! Ха-ха-ха!..
— Не діждеш… мабуть… — трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.
— А побачимо, побачимо!..
Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши усіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз його, глянув і злорадно всміхнувся. “Ага!” — мов хотіло сказати його сухе, зле лице.
— Невже це… може бути? — тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини, вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на його, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля його. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.
— А ти ж їй натякав якось? — помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злості, м’яко й понуро. — Чого ж там?.. Якось же ти… бачив… Може, й любить… Спитай…
Семенюк повернув до його голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:
— Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж… Це ж усе життя треба на другий лад перевертати… Ні, вона любить… Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається… Блідне, як за руку торкнусь… Усе на самоті зі мною зостатись силкується… Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй… Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її… То вона боїться, що я не люблю її… Ні! Як згадаю… Ні! Не може бути! Я вірю їй… Фу, який же я комік!
Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.
— А все ти!.. З своїм песимізмом! — додав Семенюк. — Тепер хоч прощення проси у Галі…
Ганенко підвів голову, глянув на його і знову заховав її між долонями.
— Славний жених! Іде свататься — й не вірить… Скажу, що ти мене так… Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить в силу кохання… краси… Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, й морально… Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м’яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці… і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло… Ось як тепер я: прийду до Сухобрієвих… вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату, — й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих… А як женюсь…
Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто й, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в калоші.
— Що з тобою? — здивувався Семенюк. — Куди ти? Ганенко натяг калоші, кинув “прощай!” — і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.
